У сподіванці на таку розмову старий у пальті сталевої барви став на ґанку і, розтуливши рота, повного карієсних зубів, обдивився порожнього двора — ні, він щось сьогодні зробив не так, збився з ритму чи з пантелику, двір був порожній, а всі його приятелі, пообідавши, лежали на правому боці, хоч він сьогодні зранку переконував їх, що спати після обіду для здоров'я шкідливо. Відтак пішов порожньою сухою дорогою, навіть не відаючи куди й навіщо, а пройшовши кроків зі сто, став, ніби вкопався в дорогу, і тяжко задумався, згадуючи, куди це він зібрався і чого хотів? Натомість перед ним знову випливло оте дивне нове Ларисине обличчя, і йому резонно здалося, що там, на обличчі тому, чогось таки бракує.
3.
Ця нещаслива зустріч стала причиною, що сусіди, передусім пенсіонери, котрі клеються до лавок або й швендяють з ранку до обіду, а з полудня до вечері і до телевізорного часу, взнали про метаморфозу із Ларисою досить вчасно. Так само вчасно взнали про те й мами, що возять колясочки, а відтак мами та й один тато, що доглядають дітей, котрі вже вилізли з візочків, але мають змогу не йти у ясла чи дитячий садок. Лариса ж сиділа вдома, запечатана стінами, перед нею цвіло дзеркало, і вона сама цвіла в тому дзеркалі, і здавалося їй, що дивно роздвоєна: одна із нез-міненим обличчям, а друга у дзеркалі, вже нова. Мимовільно хапалася рукою, і її пальці там, у дзеркалі, і тут, наяву, не знаходила знайомого привісочка; їй ставало дивно, що все це відбулось і збулося, а ще здавалося їй, що чує оті сотні голосів, прозорі сині їхні брили, що незримо колишуться там у дворі, що захоплено і смішкуючи оповідали про неї, бачила уявно роти, що реготали, і білі, і золоті, і сталеві зуби, цілі й дупласті, і тонкі, й уїдливі жіночі всмішки. Весь той гомін, гул, сміх, слова-голки, і слова-списи, і сло-ва-кулі — все знамірювалося супроти її нового обличчя, що німо світилося зараз у дзеркалі; в ній поступово почав виростати у грудях клубок, розростався й ріс, як тісто на дріжджах, вся вона ставала таким клубком, змотаним із нитки сталевої барви; язик при цьому в роті насталювався, ніби ніж, а очі починали палати й сипати іскрами, мов розпалено там було вогонь. Той вогонь був запалений у краєчку мозку, саме у тому, де загніздився черв'як, котрий незмінно оживав, коли вона думала про те, що можуть говорити про неї й думати, адже і для тих мам, і для одного тата, і для сірого племені пенсіонерів було важко сприйняти і збагнути: як це так; була негарна і раптом, за махом чарівної палички, погарніла, і не вкладалося у мізках саме оте — мах чарівної палички; значно легше бачити, до чого чарівна паличка не торкається, бо є те, що є, а чого нема, то й нема. Тимча-сом за вікном дзвонила синиця, і цей дзвін мелодійно розбивав синє повітря, адже за вікнами починалася весна, вже почала котити на землю вологі, потужні й задурманливі хвилі; в одних ті хвилі збуджували кров, а в других з'являлося марево костомашної із косою. Лариса ж ніби була посередині: не мала сили до тієї весни, не мала сили й наладнатися на нову себе, та й думки треба було зладнати. Водночас не вимивався з неї і нитяний клубок, вуста від того блідли й тоншали, а оскільки не було під ту хвилю вдома нікого (мати після того, як дочка повернулась із лікарні, кинулася перебудовувати людські змисли щодо свого чада, і зараз десь сиділа на одній із лавок, оточена кількома уважними лицями, а батько був на роботі), могла Лариса побути сама з собою. Отож дивилася в дзеркало, яке єхидно показувало їй нове її обличчя, але бачила двір, і лавочку, і матір, і уважні лиця довкола матері, які начебто їй співчутливо покивують і вдають, що розуміють її і поділяють її змисли, але далі, на інших лавочках або ж за дверима своїх квартир, обличчя дивно спотворювалися, кривилися, розпливалися, як у скаламученій воді, а роти викидали полову слів; і ці слова були як голки, списи, ножі чи кулі; і не було там добросусідської чемності — все це чудово розуміла Ларисина мати, а вже менше сама Лариса, і то тому, що в її мозку не переставав ворушитися і їсти її лихий черв'ячок. Отож і сиділа, запечатана в чотирьох стінах, хоч могла чинити й інакше, наприклад, виклично вийти й пронести повз ті лиця, і ті очі, і ті роти своє несподіване погарніле обличчя. Зрештою, тямила, що може перебільшувати людський суд і цікавість, адже кожен має задосить власних справ та й клопоту; але черв'ячок у мозку не вгавав, їв її і не пускав із чотирьох стін. Часом у ній бренькало легенько: скільки часу мине, поки сама звикне до того незнайомого, що світиться до неї у дзеркалі, лиця? Але це були принагідні думки, які відразу ж гасила, натомість рипіла зубами й цідила крізь них: "Плювать! Плювать мені на ваш суд і ваші очі!"
— А тобі й справді так лучче! — сказала мати. Сиділа спиною до вікна, світло обливало її ззаду і
через це обличчя здавалося зовсім темне.
— А чого я добивалася? — сказала Лариса, дивлячись у дзеркало.
Ніс її став тепер трохи кирпатий, але це надавало обличчю милої задерикуватості.
— Зараз друге времня! Тепер такі операції дєла-ють запросто!
Батько сидів за столом і, сопучи, їв. Загортав ложкою, присьорбував, молотив щелепами, очі при цьому маліли і ставали свинцеві. Лариса позирала на нього не без роздратування.
— Да, времня друге, — згодилася мати, її голос звучав мирно, навіть сонно, — помню синок отої вчительки музики... Ти помниш синка отої вчительки музики? — спитала чоловіка. Той блимнув олов'яними очками, але не сказав нічого, тільки молов щелепами. — Да, то в нього заяча губа була. Що вже йому не робили, і в больницях тримали, і пластинки якісь вставляли в зуби, і рубець розрізали й зашивали, чисте тобі му-ченіє хлопцю робили. І нічо в них не получилося.
— Це колись було, мамка, колись! — сказала Лариса.
— А я шо кажу: тепер? Годов так з двадцять тому. То вони шось йому там зробили: щезла заяча губа. А пройшло времня, і знову все стало на старе місце.
— Як це? — не зрозуміла Лариса.
— А так, шо знов та заяча губа проявилася.
— Ніс у мене назад не виросте! — весело сказала Лариса. Вона пильно розглядала себе у дзеркалі. —Нє, я б не хотіла, щоб була та утробина. Так мені куди лучче!
Від столу до дівчини запалали круглі, тремтливі, зелені і, здається, розсерджені очі. Нижче тих очей стримів досить дивної форми ніс із химерно звислою барбулькою на кінці.
— Тьху на твою голову! То це і мій ніс утробина?
— Чого пінишся? — спокійно озвалася мати. — Ти мужчина, а мужчині шо: аби трохи луччий за мавпу був.
Батько зирнув на неї, наче п'ятака дав.
— А ви, баби, казитеся, — сказав і знову взявся за ложку. Засьорбнув повну і зажував, з вуст його звисла бурякова смужечка. — Це з жиру казитеся, — сказав, ковтнувши. — А по-моєму, в Лариски ніс був як ніс. У моєї матері тоже був такий ніс, і у баби. І замуж повиходили, ще й дітей багато мали. І ні батько мій, ні дід з того носа не вражались. Отож менше казилися б, здоровіше було б...
— О, почалося! — заломила руки Лариса. — Тепер, папка, друге времня, а ти не пунімаєш! І шо було, папка, те загуло, і нікада не повернеться! І мій отой ніс, утробина та, не повернеться! І я рада, шо не повернеться, бо була я бридка, а тепер красіва!
До неї знову запалилися круглі, тремтливі й зелені очі, а отой привісочок на носі аж побагровів.
— А по-моєму, ти якась як з-під преса. Була дівчина як дівчина, а тепер чорті-шо! Мені даже кажить-ся, що не моя ти дочка!
Тоді запалилися, стали круглими, тремтливими і зеленими очі її.
— Чого ти мене шпиряєш, чого! — заверещала вона. — Чого, мам, він мене доїдає!
— Та не чіпай її, Бога ради, — спокійно обізвалася з-під вікна мати. — І ти на батька не кричи, я його тоже пунімаю. Така в нього вся рідня була носата, ну йому й обідно!
Батько обернувся до жінки, аж запищав під ним стілець: ніздрі йому тріпотіли.
— То це вже й тобі став колючкою мій ніс? Чого ж за мене пішла?
— Ніс як ніс, я нічо не маю проти, — мирно обізвалася мати, метнувши оком на розпаленого чоловіка. —Мені воно шо? Пішла, бо мужчина аби трошки за мавпу луччий був би... Мужчинам у жизні і без лиця можна обійтися, а дівчині, то другой разговор...
її голос плив помірно, тихо й вуркітливо, і цей голос почав заспокоювати батька; цього разу не зір вався шалено, як це не раз чинив, і не загорлав на них так, щоб у серванті чарки затанцювали, а тільки різко звівся з-за столу, обличчя його стало залізне, а очі бризкнули снопиком іскор. І вони обоє, дочка й мати, збагнули, що далі вести балачку й небезпечно, тож дружно замовкли: Лариса пішла до шафи й почала бобратись у щільно збитих один до одного плечиках із навішаними сукнями та костюмами, а мати схилила голову на плече й сумирно дивилася на чоловіка.
— їсти на роботу приготовила? — крижаним голосом спитав батько, і мати почала поволеньки підійматися зі стільця, ніби їй важко було розгинати заціпеніле тіло.
— Та січас, тобі бутерброда з ковбасою чи яєшнею?
— З чим даси! І в термос не забудь сахару вкинуть! Дала того разу не чай, а помиї!..
— І-і-і! — зчудувалася мати і аж очі округлила. — Та ж три ложечки поклала!
— А ти поклади п'ять! — сказав, легко відригнувши батько. — Вкалую, то й годуй!
(Продовження на наступній сторінці)