«Юнаки з вогненної печі» Валерій Шевчук

Читати онлайн твір Валерія Шевчука «Юнаки з вогненної печі»

A- A+ A A1 A2 A3

— Нудість світова,— сказала Лариса.

— Ну да,— сказав я.— Це ж так оригінально!

— Ти чудик? — спитала Лариса, по-моєму вона вже трохи сердилася.

— Поки що. Не хочу бути стандартною людиною!

— А ми що, хочемо? — обурено сказала Лариса.

— І ви не хочете. Але вам світ здається неприступно розумний, а через те й нудний, а для мене він неприступно дурний і через це також нудний. Вловила різницю?

— Високо про себе думаєш,— сказала Лариса.— А по-моєму, ти старий. Старий і нудний. Адью!

Отак розсердилася й пішла, я ж полегшено зітхнув: мені анітрохи не хотілося впускати у свій підвал жодної компашки. Зовсім не хотілося ставати чортом, хоч я й тужив за прегарними очима цієї милої чортиці. Але її прегарні очі — це пастка, а потрапляти в будь-які пастки я поки що не бажав. Ліпше хай прийдуть до мене Артур із Славком, і ми славно потеревенимо.

До речі тут розказати, як вони познайомилися. Було то на міських шахових змаганнях, вони опинилися за однією дошкою. Розіграли початок, а тоді Славко сильно задумався над черговим ходом.

— Слухай,— сказав раптом, пересунувши фігуру.— А ти знаєш, хто ти такий?

— По-моєму, знаю,— сказав Артур.— Той, що хоче виграти в тебе.

І зробив хід.

— М-да! — сказав Славко і задумався.

— А чого ти хочеш досягти в житті? — спитав і зробив хід.

— Хочу стати генерал-майором запасу,— сказав Артур і пересунув фігуру.

— Чому запасу? — спокійно спитав Славко, смокчучи пальця.

— Щоб не бути справжнім генерал-майором.

— Гм,— мовив Славко і зробив хід.— А чому не хочеш ним бути?

— Щоб не вбивати дикої качки на полюванні,— буденно мовив, пересуваючи коня, Артур.

Славко забув про шахи й подивився на Артура сивими очима.

— А що таке тоді полювання? — спитав він.

— Це коли вбиваєш ти, щоб не вбивали тебе.

— Отже робимо висновок,— сказав Славко.— Той, що вбиває іншого, стріляє не в іншого, а в самого себе. Правильно я зрозумів твій софізм?

— Ну да,— сказав Артур, беручи у Славка пішака.

— А коли ти не хочеш убивати качки, то не хочеш убивати й себе. Правильно?

— Абсолютно! — сказав Артур.

— Пропоную нічию,— мовив Славко й додав, по-змовницькому підморгуючи.— І не вбиватимемо качки.

Вони встали, потисли одне одному руки, змішали шахи і стали друзями. Принаймні так мені оповідали, коли не брехали, в чому я також мав підозру. Неясним у цій історії лишилося одне: при чому тут дика качка?

І ось вони сидять у мене в кочегарці, двоє софістів і розумників, Славко — на ящику, де він проголошує монологи, а Артур на розхитаному ослінці, який дико рипить, коли хлопець рухається.

— Ми живемо у світі абсурду,— почав свій другий монолог Славко,— де все в чудернацький спосіб перекинуто з ніг на голову. В людей забрано елементарну свободу, вони ніби кролики, запхнуті в клітки, а їм кажуть, що вони найвільніші у світі, адже їм дають волю дихати крізь гратки. Кролик у клітці справді вільно дихає, але що з того, коли він з неї вийти не може? Нас на кожному кроці учать ненависті, підозріливості, учать нас марширувати, стріляти, день у день славлять проминулу війну, а кажуть, що ми най-гуманніше суспільство. Тобто ми вільні через те, що в нас немає жодної свободи, а гуманісти через те, що в нас ніякого нема гуманізму. Тому й заперечуємо так званий абстрактний гуманізм, а вигадали гуманізм класовий: добре те, що корисне й підхлібне нам, а лихе те, що тим, котрі нами керують, некорисне і не підхлібне. Ми проголошуємо свободу совісті, щоб руйнувати храми і переслідувати тих, хто хрестить дітей і вінчається в церкві, до речі, сама церква, яку нищать, подає, куди належить, відповідні списки.

Ми проголосили свободу мітингів і демонстрацій, але тільки на ті, на які зганяють, а не на які люди йдуть своєю волею. Проголошуємо рівність і дружбу народів, але тільки для того, щоб вони зникали й розчинялися в "рус-ском морє"; і вони, щасливі, зникають і розчиняються. Кажемо про свободу праці, а коли людина не хоче працювати, садимо її в тюрму за неробство. Оце і є абсурд і ім'я йому — діалектика. Геніальний у своїй простоті й нелюдськості винахід. Заперечення заперечень і інша казуїстика. В результаті всі — як трава, яку косять на газонах косил-кою. Тільки підросте, тільки викине суцвіття, і уже — джиг, джиг, і летять голови трави, а лишаються прикорні, які струнко вилаш-тувані, щасливо зелені, але абсолютно нездатні витворити насіння. Безглуздя у нас називається вищою мудрістю, зрештою, це придумали ще християни; найвища мудрість — у глупоті. Заперечуючи Бога, створюємо десятки тисяч ідолів, недавно двоі-постасних: людини лисої і людини зарослої волоссям, а через це і з низьким лобом. Уявляєте, як це здорово придумано: один із низьким, а другий із високим лобом, коли лисину вважати за лоб. Тепер ми зарослого волоссям і з низьким лобом викинули на смітники, а лисого залишили, бо легше доказати, що в лисого високий лоб, ніж у зарослого волоссям, отже в того лобатого й мудрості багато. Оце також абсурд, тобто маємо абсолютний розум, зведений до цілком безглуздого. Абсурд цей, як вода в порах землі, але ніхто не думає, що вода ця отруйна А все тому, що, мріючи про світле майбутнє, ми проливаємо море крові й підживлюємо землю трупами. Це теж абсурд, а щоб він був доступніший до розуміння з дня у день товчемо в голови науку безглуздя, щоб людина повірила — вона вищий вияв розуму. Грається велика комедія, жіхлива комедія, трагічніша за будь-яку трагедію, бо в основі її єдина істина — абсурд. І поступово ми з ним звикаємося, ідолам вклоняємося, відчуваємо радість і щастя, що ми прикорні, зелені й виструнчені, й ідемо святковими колонами по начиненій трупами землі — б'ють барабани і гримлять фанфари і стоїть квадратна постать на трибуні в квадратному капелюсі з чотирикутним обличчям, яка вигукує лозунги, дивлячись на юрбу по-диявольському щасливими очима, а юрба щасливо відповідає і захоплено цвіте усмішками. Проповідь закінчено. Амінь!

Тільки закінчив свою "проповідь" Славко, як постукали в двері. Я до себе нікого не чекав, тому ми насторожилися. Але то була все та ж Лариса.

— Хочу послухати твоїх нудиків,— заявила вона.— Оце вони і є?

— А хто ви така? — поставив на Ларису очі Артур, він був саме в тому періоді, коли закохувався в кожну, яку бачив.

— Ти їм не сказав? — глянула на мене дівчина.— Я його подружка.

— І-і-і! — затягли в два голоси Славко з Артуром. Моє лице було вкрите натуральним шаром вугілля, і це вугілля, як і те, що в печі, запалало.

— По-моєму, він дуже потайна людина,— сказав Артур.— Ні, ви тільки подивіться, в нього є подружка, а він нам ні слова!

— Де мені сісти? — спитала Лариса, і я змушений був шукати нового ящика, а що був він дуже брудний, то помив його під краном. Артур тим часом підхопився і запропонував дамі свого ослін ця, але коли вона на нього сіла, ослінець зарипів і заплакав — Лариса злякано підхопилася. Тоді Славко вирішив запропонувати їй своє місце, в той час, як Артур задоволено квоктав після пригоди із ослінцем — він, часом, не завжди бував делікатний. Лариса замахала руками, злякавшись, що потурбувала каліку, і сказала, може, не зовсім ґречно:

— Ні-ні! Ти ще більший бідолашка, як цей! — показала на Артура.

— Мене звуть Артур! — мовив той з усією галантністю, на яку був здатний.—Але чого це я бідолашка?

— По-моєму, це видно,— засоромилася Лариса, але мені здалося, що вона й не засоромилася, а зіграла ролю засоромленої.

Тепер реготав Славко. Стояв, звісившись на костурах і по-дитячому заливисто сміявся. Я пер ящика, щоб припинити цю комедію, але вугілля в мене на лиці далі палало, як і те, що в печі.

— Вона артистка,— сказав я.— Працює в ляльковому театрі.

— На комедійних чи трагедійних ролях? — спитав Артур, з'їдаючи Ларису поглядом; я навіть ревність відчув — надто вже він розбивався.

— А хіба є різниця? — спитала наївно Лариса, сідаючи на простелену свіжу газету, що її читав тут мій попередник.

— Де ти зловив таку екзотичну пташку? — спитав Артур.

— В акваріумі,— сказав я.— Вдавала із себе рибку-людожерку.

— Вона топилася, а ти її врятував? — романтично і, звісно, роблено вигукнув Артур.

— Здається, навпаки,— мовив я.— Чи не так, подружко?

Лариса сиділа, розсвітивши щасливу, звісно, роблену всмішку.

— Дивно,— сказала вона.— Ви такі веселі хлопці, а він розписував, що ви жахливі нудики.

— Але ми і справді жахливі нудики! — вигукнув Славко.

— Нє,— захитала рішуче головою Лариса.— Я зроблю із вас справжніх чортів. Правда, мій милий чортику? — звернулася вона до мене, а що я мовчав, сакраментально додала.— Він мені сказав, що ви тут філософствуєте, а я терпіть не можу філософій...

У моїх друзів витяглися фізіономії і вони значуще поміж себе переглянулися. Вугілля на моєму обличчі догоряло.

— Я ж вам казав, що вона артистка,— мовив.

(Продовження на наступній сторінці)