Вона мовчала. Курила й дивилася крізь запалені осінні дерева на вулицю, по якій котилися авта. І я відчував: те, що нас розділяє, втислося між нас, як хтось третій, а може, виросло в прозору скляну стіну. Дивна вона все-таки, Лариса. Начебто знав її, а більше не знав. Не знав, наприклад, її прізвища, ніколи не був у її квартирі, не знав її батьків, не знав і отого красунчика, з яким вона гуляла, не знав її "компашки", навіть сумнівався, що та існує, не знав, через які спонуки ввійшла вона до нашого гурту, чому не хоче, щоб я став її хлопцем, а може хоче? Чому тримає мене на відстані і не бажає зійтися ближче. Знав тільки одне: зі мною вона не поїде. Ми начебто осінні листки, що росли на гілці поруч, але чудово розуміли, що подме вітер, і нас з тієї гілки зірве і розлетимося ми зовсім не для того, щоб лягти поруч і стати погноєм для життя. Ні, ми, очевидно, тільки тимчасові друзі, тимчасово з'єднані, а більше роз'єднані, тимчасові союзники, які зійшлися тому, що відчули: навколо пустеля і ми майже знищені нею, отож і рушили одне до одного, але відстань і дорога між нами неперехідна. Йдемо назустріч, а все більше одне від одного віддаляємося, і осінній вітер висвистує в наших душах осінні печальні псальми. Але й не йти назустріч одне одному не могли, бо в цьому була наша надія вбити в собі пустелю. Адже пустеля в душах — це як чорний птах, котрий довбе там дупло, і кожен удар його чорного дзьоба — прожитий день.
— Думай, Ларисо, думай,— сказав я.— Задихаюся уже в цьому місті. Простору мені хочеться.
— Предки не пустять,— сказала коротко.— Вам, хлопцям, простіше. Мої предки противні.— Вона раптом розсміялася.— До речі, коли б взнав їх, перестав би зі мною ходити.
— Я ж не з ними ходжу, а з тобою,— сказав я.
— Мені пора,— сказала сухо.
Підвів її до будинку, пробував поцілувати, але вона відхилилася. Повільно пішла до дверей, якась ніби справді втомлена й вичерпана, а мені раптом стало чогось гостро жаль. Стояв і дивився, а вона ні разу не озирнулася і навіть не малювалася переді мною. Зайшла в парадне й голосно плеснула дверима.
16
Прийшов додому, тут чекав мене батько, і я тільки тепер згадав, що обіцяв поїхати з ним на вечірні лови хваткою. І хоч було для того запізно, ми все-таки, не зважаючи на материне гдирання, поїхали; зрештою, я хотів розповісти батькові про чорного ангела. Сів за весла, а він на кермо човна, тримаючи підвішену на тичці хватку.
— Так я й думав,— мовив він, уважно мене вислухавши.— По-моєму, повівся ти правильно. Але май на увазі, вони так просто від тебе не відстануть. Вгризаються в людину і не дають спокою. А коли не виходить по-їхньому, мстять.
Він звівся й опустив хватку у воду. Густо пахло річкою, осінню, в небі ясно царював місяць, біля весла коливалося його відбиття. Од ліхтарів на дорозі слалися гострі списові промені, світло падало й на воду; здавалося, що й той місяць ніби один із ліхтарів, котрий відірвався від стовпа та й плавав у небі і воді. Біля одного з ліхтарів літали великі нічні метелики, крила їхні відсвічували і здавалося, що то крутяться великі іскри.
— Турбує мене все це,— сказав тривожно батько.
— Тягни! — мовив я.
Батько різко підняв хватку, з сітки звисало кілька лискучих, схожих на свічки, рибин. Подав снасть на мене, оббризкавши краплями, я повибирав улов, покидавши в коробку. Попливли далі. Річка була безлюдна, тільки на дощатому мості бовваніли якісь постаті, очевидно, парочки.
— Дивно мені,— сказав я.— Здавалося б, що такого особливого сказав? І чому до того така пильна увага?
— Мусиш зрозуміти,— відповів батько.— Україна для них — це дійна корова. Особлива, бо й годувати її не дуже треба, і молока дає багато. Ласий шматочок! Окрім того, вони й роботи собі шукають. Бо як не викриватимуть когось, то навіщо вони? Отож, і вигадують і творять тих злочинців. Ловлять рибку, як оце ми з тобою.
Батько знову опустив снасть і притис її до дна річки кінцем тички.
— Ого! — сказав він.— На щось наскочили. Сітка ходором ходить.
— Потримай трохи,— порадив я. Цього разу сітка аж засяяла — висіло аж кільканадцять свічок. Але після того наче відрізало: батько спускав хватку у воду, підіймав — безрезультатно. Тоді зітхнув, розібрав снасть і сів на кормі. Я погнав човна до прив'язі, вода під веслами й за кормою забурунила.
— Добре, що розповів про те,— сказав батько.— Намагайся вгадувати їхні гачки і не попадайся на них. Вони люблять провокувати на відвертість, залякувати, можуть навіть грозити арештом та тюрмою. Стеж за кожним своїм словом. Можуть також прикинутися добрячками, що ніби про тебе піклуються і дбають, а можуть стати грубими й брутальними. Говори з ними спокійно, не дайся, щоб піймали тебе на брехні і постійно тримай у голові — то не люди! Треба якось із цієї халепи викрутитися. Матері про те ні слова!
— Гаразд,— сказав я і причалив до берега...
Тієї ночі мені снилися Мариська. Здавалося, що я риба, швидко мотакая поміж зілля й каміння, і на мене чигає безліч небезпек: ротасті щуки й окуні; спущені гачки, на які начеплено бутерброди з червоною та чорною ікрою; сітки, які перетинали мені раптом шлях; саки, в які гнали мене голі ноги якихось істот без тулубів та голів; хватки, які раптом опускалися згори, щоб мене накрити; перемети із наживленими банками тріскової печінки, крабів, тушкованих тунців та червоної риби. Я мотався поміж усього того, а побіч мене моталися Артур, Славко (дивна рибина на костурах) і Лариса, мої однокласники — риби з людськими обличчями, дівчата з оголеними персами, але з риб'ячими хвостами; ми намагалися проскочити на вільний простір, де немає гачків, сіток, саків, хваток, переметів, верш з їхніми німо розверстими пащами; в кожній верші чи в ятері так само лежала приманка: дунайські оселедці, білуга, севрюга, палтуси, власне, шматки з них: горячо і холоднокопчені, сиро і холоднокопчені ковбаси, шматки шинки; ми ж жували нашвидку водорості, хробачків, жучків, хапали впал их на поверхню річки мух і комах, виривалися вряди-годи зі своєї стихії, вискакували з води, хапаючи ротом повітря, а тоді знову поринали. І знову стереглися, знову маневрували між отої навали сіток, верш та гачків, і жив у мені, ніби чорний м'ячик, страх, той страх розростався, розбухав, заповнюючи вщерть тіло і душу, просякаючи у кожну клітину, ніби чорні водорості; тоді я відчував, що тіло моє розбухає, дерев'яніє, що втрачаю силу, що мені вже не хочеться мотатися, а прагнеться заплющити очі, щоб народити біля себе темряву, огорнути себе нею і поволі почати опускатися все глибше й глибше, сягнути густого намулу і вритися в нього, ледь-ледь ворушачи зябрами, і тішити себе маленькою думкою, що ось він і приходить — спокій, що спокій — це і є згода на тьму, що спокій — це терпкий ковток тьми — темна, вирита в намулі криївка, хата із непробивними стінами, де ніхто і ніщо тебе не зачепить, не зловить, не наниже твою губу на гачка, не запустить того гачка у нутро, не стисне петлею очка сіткового, а буде тільки мир і спокій, і тихе дрімання, і тихі радощі від того, що в цьому намулі є проста, достатня, хоч і невибаглива їжа, що тільки там можна знайти затишне ложе, дрімати й не боятися, що тебе вирве звідтіля якась брутальна сила, тоді можна й очі заплющити, бо все одно в цій пітьмі не видно.
Я кілька разів прокидався, ніби вискакував із водяної товщі у ясний, залитий промінням світ, але знову падав у темінь; біля мене сідала маленька русалочка з Лариси-ним обличчям, повільно, роздумливо курила сигарету й смутно дивилася на побиті жовтим багрянцем водорості; русалочка, з палець зростом, яку я любив м'яким, осіннім почуттям, хоч добре знав, що русалки з рибами не паруються, вони з ними лише дружать та й доти, доки їм не набридне.
Прокинувся з важкою головою і поставив на програвача "Маленьку нічну серенаду" Моцарта. Слухати вранці вечірню музику — це і є відчуття осені, і вона ввійшла в мене чудовою мелодією з барвистим відчуттям смутку.
"Треба оновитися,— думав я, лежачи в ліжку із заплющеними очима.— Треба вражень, нового простору, нових облич. Знайти, зрештою, точку опори і не для того, щоб перевертати, як хотів Архімед, світ, а для того, щоб утриматися на пустельному полі землі, яка почала так швидко обертатися, що вже вислизає мені з-під ніг".
17
(Продовження на наступній сторінці)