І ось я йду вулицями Львова, вийшов із центральної і потрапив у лабіринт старого міста; на багатьох будинках були меморіальні дошки і я ніби опустився в глибину зламу XVI—XVII століть, навіть люди уявилися мені в тодішніх строях: чоловіки в камзолах, деліях, широких чи вузьких штанях, жінки у важких, пишних, барвистих сукнях, на головах у них громадилися дивовижні споруди головних уборів, особливо в жінок; я поспішив до братства, бо там сьогодні мали говорити про особливо важливі справи: як зберегтися при тому шаленому тискові, що його відчували вже львів'яни-українці, адже фанатичний Сигизмунд Третій дав волю ксьондзам та єзуїтам, а ті українців із стольного города хотіли вижити зовсім. Отже там зібралися Єлисей Плетенецький, Йов Борецький, брати Беринди, Захарія Копистенський, Олександр Митура, Гаврило Дорофієвич, Юрко Рогатинець та інші братчики, і мала відбутися таємна вечеря, хоч зараз зовсім не вечір, а тільки день. Дивно було й те, що на цю учту запрошено й мене, юного, адже я тільки закінчив братську школу і перший рік у ній був учителем, та й то тільки класу фари. Оскільки боялися підслухачів та вивідників, умовилися стукати тричі, а після паузи — ще двічі. Я підійшов до залізних кованих дверей і постукав, як вимагалося. Двері безшумно відчинилися — очевидно, їх перед цим змастили, і побачив довгого стола у залі братства, за яким сиділи всі оті вчені мужі. Але за стола я не сів, а на лавці під стіною, де сиділи рядові братчики і теж далеко не всі, а лише вибрані. Всі були у важких киреях, а шапки поклали біля кухлів із медом.
— Зачиніть двері й більше нікого не пускайте,— сказав Єлисей Плетенецький, і я вразився; коли б не борода й довге волосся, він зовсім би подобав на мого приятеля Славка, і так само, як Славко, готувався до монологу. Говорив про те, що у Львові русинам немає вже як дихати, а для того, щоб посісти якийсь уряд, українець мав втратити свою віру, тобто ставати відступником; у Львові навіть видавати свої книги стає важче й важче, навіть ремісникові складно вільно й чесно працювати, бо до цехів їх не приймають, так само важко зайнятися нашому братові й купецтвом. Отже вихід може бути лише один: треба перенести духовну столицю кудись у глибину України-Руси, куди не сягає око й цупка рука єзуїтів, бо тут стає неможливо втриматися. Вони хочуть стерти наш нарід із лиця землі, і вже немало чого досягли, принаймні, багато шляхти від рідного відступилося.
— Особливо єзуїти налягають на князів та магнатів чи взагалі багатих людей, і все для того, аби обезголовити нарід,— сказав Єлисей Плетенецький.— Отже ми й зібралися для того, щоб порадитися із чільними братчиками — переїхати громадою до Києва, до найбільшої святині землі нашої — Києво-Печерського монастиря, заснувати там друкарню і школу, і щоб зробити згодом із тієї школи академію. Щодо друкарні, тут уже все домовлено: братство для цього купить друкарню Балабанів. Христос,— сказав Єлисей Плетенецький,— милосердствував за народ і виводив людей у пустелю не заради любові до пустелі, а з огляду на мучительну і заздрісну владу, щоб вільно посіяти сім'я слова про вічне життя. Ми також,— сказав Єлисей,— маємо мучительну і заздрісну владу, і нам за прикладом Господа нашого треба вільно сіяти сім'я слова про вічне життя народу нашого. Отже Київ — це і є та пустеля, де це напевне можна буде зробити, бо інакше, як нарід, ми не встоїмо.
Через це він закликав усіх, хто хоче покласти життя своє задля життя вічного народу нашого, і перший зголошується він сам, Єлисей Плетенецький, піднятися на той чин. "Зголошуємося і ми",— сказали брати Берин-ди, а за ними Митура, Борецький, Дорофіє-вич і Копистенський. "Але не можна,— сказав Юрко Рогатинець,— віддавати на поталу мучительній і заздрісній владі і Львів, стольне місто наше, бо коли не буде злуки Києва та Львова — пропадемо".— Згоден,— прорік Єлисей Плетенецький.— Покладаємо надію на молодь.— Він подивився на нас, молодих, котрі сиділи на лаві біля стіни.— Залишиться дехто і зі старших", котрі мають тут майно, ремесло, будівлі, родини. У пустелю підуть лише вільні від того всього...
Отаку несподівану візію я побачив, стоючи в дворі Львівського братства: почорнілі від часу стіни Корняктової вежі, Успенської церкви, брукований двір. Я рушив далі. Ішли люди і справді ніби інакші, як у моєму Житомирі, я пожадно прислухався до їхніх розмов: і справді говорили українською мовою. Перед цим я відбув довгу дорогу в автобусі, прикипівши очима до шиби і вбираючи в себе залитий сонцем світ: обійстя, села, міста, через які проїжджав, храми — більшість зруйнована; люди, що зупинялися й дивилися вслід автобусу, телята, корови, птиця, зорані вже поля або поле з почорнілою стернею, запалені свічки тополь чи інші дерева, що мали під собою вистелене золоте коло із легкого листя; машини, хлопчаки чи дорослі на велосипедах; написи назв сіл, які вперше читаєш, пізні осінні квіти біля кожної хати, запалений біля розсипаних по зеленому лузі корів вогонь із смужкою приклеєного до нього диму — в'їжджав у світ, у якому ніколи не жило моє "я", а тепер починало, а зараз воно починало жити на цих вулицях із почорнілим од часу тиньком чи каменем, вузьких, сірих, зовсім не таких, на яких виростав я, але все одно мені не чужих.
Зайшов до історичного музею, дивився на речі, що якимсь дивом не згоріли в часі, на зброю, що якимсь чином не зіржавіла, на книги, які випускалися бозна-як давно і які горталися проздовж сторіч новими й новими людьми, котрі шукали в них загадки вічного. Ходив по напівпорожніх залах і думав, що ці речі з минулого ув'язнені теперішнім часом, припнуті до стін, замкнуті у вітрини — дивний світ заарештованих речей, речей-в'язнів, бо їхні господарі давно вже й не тіні, бо на них уже давно стерлися відбитки пальців тих господарів — вони також зникають, але повільніше людей, через це мені було їх жаль, адже вони лише пригадки, що життя існує не лише в сущому дні, в якому топчемо смуги хідників чи злизані лоби бруківок.
Вийшов із музею і сів на лавці біля зупинки трамваю, було дивно, що я тут нікого не знаю і ніхто не знає й мене. Поруч сіла немолода жінка, і я спитав у неї, як проїхати до вулиці Драгоманова, до Українського музею. Вона чемно почала пояснювати, отією чудовою львівською вимовою, граційною і теплою — було любо слухати її втомлений і такий мелодійний голос. Біля неї на лавці було покладено дві напхом набиті торби, і мені захотілося запропонувати піднести ті торби, щоб довше слухати її мову. Але я посоромився, тим більше, що прийшов трамвай, і вона мене заквапила: саме той, що мені потрібен. Кондукторка в трамваї була схожа на ту жінку, так само голубоока й круглолиця, мило вигукувала львівською вимовою зупинки, і я милувався з неї, з чоловіків та жінок, бо всі вони розмовляли так само, бо їм не треба було для спілкування вживати мови чужої — ні, все-таки то чудове місто — Львів.
Сидів і думав: звідки взялося в мене видіння Львівського братства та їхньої таємної вечері? Щось про те, правда, читав, але дуже мало, а от міг до найменших дрібниць описати обстановку зали й одежу людей із таємної вечері. Більше того, вони навіть говорили так само, як оці люди навколо мене, хіба лише ледь-ледь не так.
І от я вже стою перед Богородчанським іконостасом Йова Кондзелевича і відчуваю особливий захват, бо мені здалося, що і його колись бачив — якась магнетична сила приваблювала мене до жіночих облич архангелів, поруч були ікони Івана Рутковича, барвисті, ясні, і вони також були ніби знайомі мені. Пішов повільно залами: Мурашко, Новаківський, Северин, мала скульптура матері з дитиною — злиті в одно, ніби й досі складали одне тіло і ніяк не могли розірватися. Знову повернувся до Кондзелевича, особливо вабило мене "Вознесіння" — прочувалась у тому акті й справді незбагненна таємниця.
Мимо пройшла група іноземців, вони голосно розмовляли своєю мовою, байдуже кидали очима по стінах: чужі люди між чужих речей, які до них аж ніяк не промовляли. А мені промовляли, я наповнювався зображеннями колишніх богів, ангелів, архангелів, колишніх міфів та казок, обличчями колишніх людей землі моєї, які вдивлялись у мене з напруженою увагою, аж мені подума-лося: а що коли вони живі? А що, коли ті згустки ретельно й уміло покладеної фарби чудовно приховують у собі життя минулих людей, як ховає зернина в собі майбутнє дерево чи колос? Тільки тут уживлення відбувається у зворотньому порядку: у зернині — ріст у майбутнє, а тут — ріст у минуле, тобто жива присутність із минулого.
Музей уже зачиняли, і я знову опинився на вулицях. Мав іще знайти у цьому місті прихистя наніч — про це подбали мої братчики. Виявилося, що Славковий дядько мав тут знайомих, братів Горбачів. Я мав записану адресу братів і листа від Славкового дядька. Але туди я не поспішав, бо брати, як мені повідомлено, вдень були на роботі, тобто завітати до них я міг лише ввечері. Телефону у них не було. Отож, я знову вийшов до центру. Тут багато світла і гарних дівчат, які так само мило дзвонили голосочками по-львівському, і я знову із задоволенням до того прислухався. Біля одного з готелів старий чолбвік у сардаку продавав дерев'яні писанки і намиста. Я купив намисто Ларисі, а батькам, Артуру та Славкові по писанці. Люб'язно перемовився з чоловіком, і він мене спитав:
— А ви що, з Великої України?
— З Житомира,— відказав я.
— О, я знаю це місто,— сказав старий, усміхаючись.— Довелося бувати там у війну. Було там одне діло,— він мені загадково підморгнув, і ми, очевидно, навіки з ним розійшлися.
(Продовження на наступній сторінці)