Я був схвильований музикою і не міг усидіти вдома — потягло на вулиці. Світило сонце, а мені здавалося, що я блукаю в місячну ніч, вулиці були забиті людом; мені здавалося, що вони порожні. І ця місячна ніч серед дня, і сонце, і ці порожні вулиці на вулицях, набитих людом, автами й трамваями — це, зрештою, й була сьогоднішня музика і мій химерний настрій. Щось дивне творилося з моєю душею, хотілося дива чи по-особливому вишуканої краси; я роззирався здивовано: стоять дерева, будинки, пливуть авта і люди, але вони ніби не з сьогоднішнього дня, а таки з минулого, коли мене ще на світі не було, чи майбутнього, коли мене вже не буде; бо того й того часу куди більше, ніж мого, сьогоднішнього. Ні, я, очевидно, й досі продовжував слухати музику, був у ній, а вона в мені — хотілося, щоб ці хвилини продовжилися, або ж завмерли, адже так рідко трапляється, коли світ стає незвичайний, а люди й речі також.
Не витримав і завернув до Славка, бо вже не міг бути на вулицях сам. Той щойно повернувся з лекцій і обідав. Запросив і мене, але я згодився тільки на філіжанку кави.
— Якийсь дивний сьогодня,— мовив Славко.— Ніби Чайльд Гарольд.
— Бо так воно і є,— сказав схвильовано.— Інколи страшно стає, коли подумаю про свою вулицю чи землю взагалі. Світ ко-пошливих комах, бо, зрештою, що ми таке?
— Ну, ти, бачу, й справді Чайльд Гарольд. Людина, яка не знає, куди себе примістити, а окрім того, так інколи приємно знати про те,— Славко їв борщ, сьогодні був настроєний скептично.
— Ні, скажи,— гаряче мовив я.— Скажи, будь ласка, чи має людина право бути самовпевненою?
— Обов'язково,— відповів Славко, вузька бурячина приклеїлася йому до губи.— Інакше вона не зможе бути стандартна. А без стандартних людей суспільство неможливе. Без отаких рефлектуючих, мудруючих, як ми, воно можливе, а без стандартних ні. Через це суспільство, а найбільше сонцесяйне, найліпше, найдосконаліше, що має всі чесноти, котрі культивуються глупістю його, послідовно й люто винищує свою інтелігенцію, залишивши тільки тих, хто може і здолає бути стандартним. Є заперечення?
— Обітри рота,— сказав я, бо та бурячина мене дратувала.
Славко обтер і роздивився бурячину.
— Житейські, нікчемні дрібниці,— сказав і засміявся своїм заразливим сміхом.
Але мені було не до сміху. Я був наповнений музикою, через те наладнований на високе і хвилююче.
— Оце пройшовся вулицями,— мовив,— і мені стало страшно, Славку. Злякався оцих малих тунелів і маленького життя, яке минає й нічого не приносить. Ні, я хочу кинути все це, побачити світу й людей — мені стає тут, Славку, душно й тісно.
— Елементарний юнацький бунт проти стандартності, але він смішний,— сказав Славко, припиняючи їсти.— Людина з пункту "А" вважає, що в пункті "Б" ліпше і рветься у пункт "Б". Людина з пункту "Б" рветься у пункт "А". А скрізь одна й та ж зона чи в'язниця. Один і той же спрут, як ти любиш називати, тільки незначно змінені декорації. Через це я повторюю, що казали давні філософи: немає світу поза тобою, кожен рано чи пізно заганяє себе в якусь вуличку, де знаходить пристань. Мета суспільства перетворити людину у гвинтика своєї машини, отже чого дивуватися, що ти гвинтик — скільки не стрибай, себе не перескочиш. Є заперечення?
— Що ж ти пропонуєш,— розсердився я.— Ставати гвинтиком і не стрибати?
— В тому то і є, на мою думку, абсурд життя,— сказав Славко й відсунув від себе тарілку.— Чого не п'єш кави?
Я й справді забув про каву. Кава вихолола, і я механічно її сьорбав.
— Абсурд життя в тому, що суспільство, як Сковородинські Колеса годинникового механізму, хоче, щоб ми рухалися в один бік і однаково, бо вважає, що так творить лад, але насправді годинника розладнує, бо вища гармонія — у відсутності її. "Щось" одного іншому "ніщо" і навпаки. Людина не може бути сама, а прагне самоти, люди зганяються в колективи, а що вони — таке без свободи особистості? Сильніші не розуміють слабших і навпаки, як здорові хворих. Зрештою, сильніші прагнуть зламати індивідуалізм слабших і вдаються до насильства. Отже твої сьогоднішні рефлексії — це бунт кволого проти нівелюючої сили буття, в якому маємо щастя чи нещастя жити. А що я пропоную? Не втрачати голови й почуття гумору.
Він знову розсміявся й налив собі у філіжанку кави.
— Отже, ти пропонуєш ставати самовпев-неним, а це значить — стандартним? А по-моєму, самовпевненість — це хвороба... ненормальність... не можу цього пояснити...
Славко подивився на мене якось сумовито.
— Я нічого не пропоную, бо я так само не самовпевнений, як і ти. Будемо сумніватися, друже, всупереч усім геніальним настановам тих, хто нами керує. А загалом, знаєш, чого ми в силі досягти? Нестандартності — оце і є наш бунт... Ти сьогодні на роботі?
— З вечора,— сказав я.— Але свій черговий монолог ти уже проголосив.
— Так-с,— почухав підборіддя Славко.— А справді. Шкода! А Лариса буде?
— Навряд,— сказав я.— Ми вчора з нею трохи погиркались.
— Серйозно?
— Та ні. Як це буває!
— А в мене є новина,— сказав Славко.— Ти, правда, сміятимешся... Щось зав'язується з однією дівчиною і по-моєму серйозно... Я радий... Не хочеться бути твоїм суперником — це бридко!
Славко дививсь у вікно. Ніби й почервонів чогось. "Бідний мій, розумний брате,— подумав я.— Ти і справді не самовпевнений. Може, й задуже!"
— Гаразд! — сказав я, і в мені знову сколихнулася музика. Смутна якась і проста, гарна, як осінь, музика.— Двигну! У світ малих вуличок і маленького життя!
14
Цього разу на роботу до мене й справді не прийшли ні Артур, ні Славко, ані Лариса. Зате відвідав мене чоловік, зустріч із яким дала мені аж зовсім мало радості. Була це особистість із тієї загадкової породи, які в обличчя на вулицях не кидаються,— на таких просто не звертаєш уваги. Все у ньому було банальне: сіре, ретельно виголене облич-ся, охайно зализані на лисину рештки сірого волосся, невиразний костюм, сорочка під стандартною краваткою і такий самий плащ. Він показав мені посвідчення, яке я не встиг роздивитися, назвався тільки іменем по-батькові, скинув плаща і розіграв із себе добродушного, приязного і свого, при чому холодні його і мертві очі так і залишилися мертвими; мені навіть у першу мить здалося, що він сліпий.
— О, в тебе тут тепло,— сказав він і роздивився моє "пекло".— Да-м, роботку ти вибрав!
При його появі мене спершу переколотило, холодний вуж поповз по спині — я мимоволі подумав, що їм стало відомо про наше братство. Знав, що він пильно за мною стежить, отож удав такого ж штучно безтурботного, якого удавав і він.
— Вибрав собі тепле місце! — сказав я, а він засміявся.
— Ти не без гумору,— сказав тим-таки панібратським тоном. Говорив українською мовою, але якось силувано.
— Всі тепер шукають теплих місць,— ' сказав я, і собі либлячись, хоч це робити мені було неймовірно важко: серце калатало, а в голові паморочилося: "Ну що, пропав?" — незвідь чому подумав я.
Він сів на ящика і ще раз обдивився су-терен.
— І чого це ти кинув школу? — спитав, підроблюючись під батьківський тон.— Нічого такого страшного не вкоїв, просто ляпнув дурницю, а тобі ж школу кінчати! Прийшов би до нас, і ми б це легко залагодили.
— Мабуть, тому ви й прийшли? — спитав я.
Він з'явився саме тоді, коли я загружав піч, отож і стояв з тачкою неподалік жерла.
— Може, й тому— мовив він.— Поговоримо і, може, дійдемо згоди.
— Але вам доведеться трохи зачекати,— сказав я,— бо в моєї пані,— я показав на піч,— саме обідня пора.
— Пізніше її погодувати не можеш? — трохи холодно спитав він, бо так втрачався ефект першого враження. Мені ж відтягти розмову з ним було вигідно, принаймні, зміг би заспокоїти розбурхане серце й зібратися з думками.
— Пізніше не можна,— мовив я.— Загружаемо її за графіком. Чи у вашій роботі теж є графік?
Але цього жарту він не сприйняв.
— Ну, давай, давай! — розіграв він "братуху".— Вкапуй!
І я почав "укапувати". Вантажив тачку, зумисне здіймаючи хмару куряви, гнав її бетонною підлогою, з гуркотом перекидав біля печі, знову-таки здіймаючи хмару чорної куряви, тоді мчав до великої купи вугілля в кутку, аж доки не насипав біля печі купу малу — до речі, вдвічі більшу, ніж мені було потрібно. Мій непрошений гість уже виймав носовичка, втирав обличчя, а потім дивився на носовичка — той ставав чорний.
— Робота в мене, бачите, бруднувата,— сказав я, вдаючи із себе ударника.— То, може б, ви погуляли надворі з півгодини або з годину, щоб тут усе осіло.
Але він з місця не рушився, тільки спробував усміхнутися, уже трохи й подобаючи на того, ким був насправді — на чортяку.
(Продовження на наступній сторінці)