Зайшов до якоїсь церкви і здивувався: завішана вишивками. Служба ще не правилася, але люди були й молилися. Зводили очі до прикрашених рушниками ікон, і мені знову здалося, що зображення Бога — чи не є це жива присутність його з минулого? Відтоді, коли ходив по світі й проповідував любов. Тепер от дивився на людей, і його погляд проникав через прірву часу, щоб зазирнути у вічі цим теперішнім своїм поклонникам.
Жив у мертвій фарбі, але був живий. Однак допомогти цим людям не міг. І мені стало жаль і його, і цих людей, а ще й себе, бо мене виростили людиною без віри. Забрали в мене п'яте почуття, і по-своєму з'євнушили. Я не розумів цих людей, але не зневажав їх, бо не мав на те права.
Знову повернувся до центру — голосно говорили репродуктори. Передавали, що десь рвуться атомні бомби... "Атомна загроза,— кричав репродуктор,— атомна загроза!.."
Я сів на лавці, бо ноги в мене гули, й закурив. Чудова річ отак закурити в місті, де тебе ніхто не знає!
Асфальтом їхав на візку каліка, коліщата немилосердно звискували. Каліка зупинився біля мене й задер голову до репродуктора — розповідали про атомні вибухи в Тихому океані. Слухав і щось його в тій репродуктор-ній розповіді дратувало.
— Даси вогника? — спитав у мене.
Я дав йому сигарету. Пожадно запалив і повернув сірники.
— Чув, що ото кажуть? — спитав, кивнувши в бік репродуктора.
— Чув,— відповів я.
— А може, й добре, коли оцей світ так: пу-у-ух! — він надув щоки і з шумом випустив повітря.— І ніяких проблем. Бо оце я їду, а куди?
— Мабуть, додому,— сказав я.
— Була в собаки хата,— сказав каліка.— Хай ви сказитеся! — він люто зирнув на репродуктора. Затягся кілька разів, а тоді й поїхав, немилосердно звискуючи коліщатами. Руками в грубих рукавицях відштовхувався від асфальту, а з-за плеча вився голубий потічок диму.
Мені захотілося догнати цього чоловіка, зайти купити пляшку вина, забитися з ним у якийсь із дворів, випити ту пляшку і щиро побалакати, але я знову не осмілився та й пора було йти до братів Горбачів.
Звівся й пішов. Повз сидячих на лавках людей, що спокійно поміж себе розмовляли, спокійно їли морозиво, повз тих, котрі йшли назустріч з течками, торбами, сітками, а кілька бабусь вели охайно вимитих і зачіса-них песиків. На хіднику стояв гурт дівчаток, вони щебетали й розкидували навдокіл по-зири. Мені здалося, що одна з них щось мені сказала:
— Ви до мене? — спитав я, і дівчатка голосно розсміялися.
Я почервонів і пішов далі. Щось присили-ло мене обернутися, одна з дівчат дивилася мені вслід. І я впізнав знайомі очі: були то очі одного з архангелів Йова Кондзелевича. І мені здалося, що коли б я зараз повернувся до тих дівчат, сталося б щось у моїм житті особливе, а може,— це вона, та, з якою маю зустрітися за вироком долі? Але це була смішна й наївна думка; дівчатка раптом знялися і швидко подалися геть. І мені знову стало жаль: себе і тієї дівчини — розійшлися ми навік.
18
Подзвонив біля оббитих дермантином дверей з металевою літерою "8" — в глибині затупало, і я побачив невеликого, бистроокого хлопця, він пильно на мене подивився.
— Мені Богдана чи Романа Горбачів,— сказав я.
— Заходьте,— м'яко сказав хлопець.
Я зайшов у коридорець, ущерть заставлений стелажами. З кімнати вийшов міцний, кряжистий чоловік, років на тридцять.
— У мене до вас лист, я з Житомира. Мене завели до кімнати, яка також уся
була оперезана стелажами. Роман узяв листа, прочитав, а тоді вийняв з кишені запальничку і підпалив його над попільницею. Папір швидко згорів.
— Залишишся у нас . наніч? — спитав Роман.
— Коли можна,— відповів я.
Богдан нахилився над столом і щось написав. Тоді подав мені.
"У хаті говорити тільки буденні речі. Є підозра, що підслуховують".
— Гаразд,— сказав я.
Богдан відірвав списаний шматок від аркуша, запалив запальничку і папір так само спопелів. Ця конспірація видалася мені за-смішна, хоч я і розумів, що тут, на Західній Україні, умови життя особливі.
— Коли голодний,— сказав Роман,— нагодуємо зараз, а потерпиш, то зараз надійде моя жінка.
— Потерплю,— сказав я.— Можна подивитися книжки.
— На те вони тут і стоять,— сказав Роман,— щоб дивитися. Забав гостя, Богдане, бо в мене ще робота.
Він пішов і відразу ж у сусідній кімнаті' зацокотіла друкарська машинка.
Бібліотека мене вразила. Славко часом давав мені читати старі українські книжки, які брав у колишнього вчителя, що героїчно своїх книжок у чорні часи не попалив, але приносив по одній, ми їх із Артуром читали за чергою, Лариса їх читати відмовилася, бо вона дуже й дуже, як сказала, мало читала взагалі; з усього я примусив її прочитати тільки "Сонячну машину" Винниченка, яка була, на жаль, без початкових вісімдесяти сторінок. "Клас!" — сказала вона, але я трохи сумнівався, що книжка була прочитана. Тут же я побачив переважно галицькі видання як дореволюційні, так і міжвоєнні, було їх аж так багато, що голова закрутилася: "Зоря", "Літературно-науковий вісник", Франкове "Жи-тє і слово", твори Драгоманова, зокрема женевські драгоманівські видання, "Історія Галичини" О. Партицького, "Руська історична бібліотека" Олександра Барвінського, книжечки "Видавничої спілки", "Червоної Калини", "Записки наукового товариства імені Шевченка", "Історія української культури", "Історія українського війська" та "Велика історія України" — видання Івана Тиктора, надруковані у Варшаві спогади Лотоцького, спогади і щоденник Чикаленка, празькі міжвоєнні видання і так далі. Я гортав ті книжки тремтячими руками, а Богдан м'яким, теплим, трохи розтяглим голосом розповідав мені й розповідав.
— А не боїтеся тримати цього всього вдома? — спитав я.
Богдан посмутнів.
— Знаю, що їх треба було б сховати,— сказав,— бо заберуть і знищать, як не раз уже робили. Але не можу. Віддалити їх від себе — це все одно, що розполовинитися.
Цікаво, що брати Горбачі не говорили галицьким діалектом, хоч були галичанами, а чистою літературною мовою.
По тому Богдан сів на стільця і почав, облитий кволим електричним світлом, смутно оповідати про те, скільки було знищено в післявоєнні роки подібної літератури. За одну знайдену книжку, сказав Богдан, навіть таку невинну, як оповідання Винниченка чи навіть "Записки Наукового товариства імені Шевченка", де друкувалися розвідки академічного типу, людей запроторювали у Сибір. Безліч книжок було вилучено, безліч люди самі попалили, але диво не в тому. Диво в тому, що ці книжки все-таки збереглися. Ховали їх у ями, заривали у вальковану глину на горищах, у стріхи, тайники, а дехто просто тримав їх у скринях, не дуже й ховаючи.
— Українці дивний народ,— так само смутно казав Богдан.— Між них є сотні відщепенців, перевертнів, юд, але водночас мають неймовірний інстинкт самозбереження. Не знаю, чи якась нація могла б витри-вати в таких нелюдських умовах, у яких ми жили століттями і збереглися, а ми, хоч ущербні і з численними втратами, а збереглися.
"Конспіратор" Богдан говорив про речі далеко не буденні, а цілком політичні, ніби забув власне попередження, щоб про подібні речі вголос не говорити. Я взяв листка паперу й написав йому про це. Він усміхнувся й махнув рукою:
— Вони мої погляди вже давно знають,— сказав.— То тебе стосувалося.
Прийшла Романова жінка, привіталася люб'язно, але й так, наче я був тут частим гостем, і відразу ж кинулася на кухню, загримівши там каструлями й тарілками. Потім ми вечеряли й балакали про все на світі, зовсім не остерігаючись.
Постелили мені в тій кімнаті, де стукав на машинці Роман, тут стіни були також у стелажах. Богдан приніс мені кілька невеликих книжечок.
— Цього я тобі ще не показував. Прочитай на сон грядущий. Це книжки Богдана-Ігоря Антонича. Чув про такого?
Звісно, про такого я не чув.
— На мою думку, це геніальний поет,— запально сказав Богдан.
— Чому ж його не видають?
— А саме тому, що геніальний. Українська література, за їхнім замислом, має бути дозволена тільки в примітивних, провінційних формах. Усе, що з тих мірок виступає, забороняється, особливо література інтелігентна, тонка, ба вишукана. Тим самим, легше стає нас культивувати як народ другорядний, приречений на асиміляцію. Але не буду рекламувати: прочитай і роздивися сам.
Пішов, віддавши надобраніч, а я обережно торкнувся книжечок: "Книга лева", "Зелена Євангелія", "Три перстені" — самі назви виглядали екзотично. І я відразу почав читати. На мене раптом плюснула така могутня й така дивовижна поетична стихія, що забув, де я, забув, що вже пізно, що втомлений враженнями, поїздкою, адже виїхав я раннім рано, а встав десь годині о п'ятій. Я буквально випивав шумливі, свіжі, дивовижні строфи, ніби втрапив у багатий сад. Там ішов по білій стежці дивний поет із екзотичним прізвищем Антонич, що'був колись хрущем на тих вишнях, що їх оспівував Шевченко, дітвак із сонцем у кишені, звіря сумне і кучеряве. Я читав і перечитував і ще ніколи поезія не справляла на мене такого приголомшуючого враження.
(Продовження на наступній сторінці)