— Нічого, давай укалуй! — сказав, і я знову почав — "укалувати", здіймаючи ще більше куряви: коли він чорт, подумав резонно я, то хай принаймні виглядає ним, а не таким прилизаним чистюйчиком. Зрештою, я свого досяг: його обличчя, костюм і сорочка майже нагадували мої, це його, здається, й прикрасило, бо наблизило до "гегемона", диктатуру якого він і такі, як він, яро захищав. Він навіть кілька разів чхнув, хоч я вже давно від вугільної куряви не чхав — мій чхальний апарат атрофувався.
Відчинив жерло печі й почав його загружать це було для мого чорта випробування номер два. Тобто в підвалі стало ще гарячіше, і не тільки я стікав потом, але і мій гість, а це значило, що його обличчя не тільки вкрилося елегантною чорною пудрою, але й по ньому потекли патьоки, змиваючи ту пудру й роблячи обличчя прибульця смугастим. Я ледве не вдарив себе по лобі: ось що значить "чорти пасмасті" — ні, фразеологізми постали не на порожньому місці. До речі, мої приятелі приходили до мене в чітко визначений час, коли курява влягалася, а до чергової завантажки можна було ще посидіти — от вони й не перетворювалися у "пасмастих чортів", як мій небажаний гість. У роботі, та й викидуючи ці коники, я цілком заспокоївся і вже міг вести розмову; мені весь час у вухах бринів батьків голос: "Не говори багато, щоб тебе не підсікли, і запам'ятай — то не люди!" Я впустився на сидіння і мовчки втупивсь у свого страшного гостя.
— Да, роботка в тебе, парень, не лахва! А міг би сидіть у чистому і кінчать спокійно десятий клас. А там і в інститутик... Так чого ти вперся? — спитав він тоном "братухи".
— Клята вдача,— сказав я.
— А мені, знаєш, подобається, що ти такий гордий,— мовив він.— Правда, те, що ти молов антирадянщину...
— Не молов антирадянщини,— обірвав його я,— а тільки сказав, що немає кращих і гірших літератур, а є багатші і бідніші. Що багатий — ще не значить "добрий" чи "кращий", а бідний — "гірший", "поганий".
— Говорити проти Росії і російської культури — це також антирадянщина, молодий чоловіче,— жорстко витис він.— І тебе по голівці за це не погладять, коли будеш так і далі тріпатись. Але все можна ще поправити. До речі, твої дружки сюди приходять — про що ви балакаєте?
— Анекдоти травимо і про дівчат.
— Це при дівчині? — змружив він одне око.
— Ну, при дівчині ми травим пристойні анекдоти.
— Антирадянські?
— А хіба є антирадянські? — наївно спитав я.
— Ну, не корч із себе дурника, бо ти не дурник,— знову жорстко сказав.— А я думав, що ви тут притончик організували,— він вкотре вже озирнув підвал.— Непогане місце для притончик а.
— Дуже брудне,— сказав я.
— Притончик — це і є брудне. Чого ж та дівчина сюди приходить?
— Бо то моя дівчина,— сказав я сердито.
— Може бути. Але в нас є дані, що твої приятелі, особливо той, Артур, теж не дуже тримають язика за зубами. Чи не говорив він, наприклад, що от у нас, мовляв, диктатура пролетаріату, а над ким?
— Ні, не говорив,— сказав я.— А над ким?
Він зирнув на мене, обдавши мерзьким крижаним поглядом.,
— А ти й не знаєш?
— Не доводилося думати. То над ким?
— Ну, у нас не тільки пролетаріат, тобто робітничий клас. Є інтелігенція, селяни, службовці, військові.
— Отже, я, як пролетаріат, здійснюю диктатуру над вами, тобто службовцем? — наївно, але з підковикою промовив я.
— Це тебе Артур так навчив говорити чи той кривий? До речі, в нас є дані, що той кривий теж по-антирадянському настроєний. Можеш це підтвердити?
— Славко? —-подивився на нього вражено.— Та ви що? Та ніколи в світі!.. І не Артур почав говорити про диктатуру, а ви... Отож, розкажіть мені, бо я тут не дотумкую, передам Артурові — от і всі проблеми! Я тільки спробував побудувати логічний умовивід. Може, десь і Артур спробував побудувати такий умовивід, не знаю, я принаймні такого не чув,— то це вже антирадянщина? До речі, він дуже любить читати книжки про Велику Вітчизняну війну і космонавтів. Просто від цього без ума й нам набридає!..
І знову зазвучав у моїй свідомості батьків голос: "Не говори з ними багато, бо вскочиш,— запам'ятай,— це не люди!"
У мене в'їдалися холодні, як п'явки, очі: чи вловлює він, думав, що я з нього кепкую? Здається, з гумором у нього нормально, але чи не переграю я? Однак, ту ідіотську фразу про війну і космонавтів я начебто промовив із належним пафосом, імітованим, на мій погляд, цілком натурально.
— А що це ти за книжки хотів у бібліотеці замовити? — недбало спитав він.
— Ви й це знаєте? — спитав я заскоче-но.— Звичайні книжки.
— Ну, одна з них незвичайна.
— Спенсер чи Брандес?
— Ні, та інша.
— Записки ВУАН?
— Так. Це антирадянська книжка.
— Але змилуйтесь! — вигукнув я.— Вона вийшла в радянський час і в радянській Академії наук!
— Вийшла в той час, коли в Академії засіли вороги радянської влади. Тепер це заборонена книжка. Що тебе там цікавило?
— Хотілося подивитися, що воно таке, та й цікавила мене стаття про українського поета Івана Манжуру.
— Він у двадцяті роки жив — як ти його назвав?
— Манжура,— відповів я.— А жив у дев'ятнадцятому столітті. Це поет-бурлака.
— А звідки ти взнав, що та стаття є в тій книжці?
— З бібліографії — це просто,— мовив я.
— А чому назвався не своїм іменем? Як ти назвався?
— Бобчинський Акакій Акакійович.
— Чому саме так?
— Ну, це два відомі гоголівські літературні герої, працівник бібліотеки мав би те знати.
— Хохмив?
— Зрозумів, що та почвара книжок мені все одно не замовить.
— До речі, ми можемо допомогти тобі замовити ті книжки.
— Вже інтерес пропав,— сказав я.
— Даремно! Коли ти чесна радянська людина, мав би з нами дружити, а не йор шитися.
— Як це дружити?
— Ну, в чомусь допоміг би нам, а щось ми тобі. Могли б допомогти, наприклад, вернутись у школу, а не сидіти у цій ямі. Потім в інститут тобі треба — ти ж недурний хлопець.
— Аз мого боку? — спитав я.
— Про це можна буде поговорити окремо.
— Не варт,— сказав я і додав довірчо.— А мені в цій ямі, як назвали, подобається. Отак ганяю тачку й думаю: грію квартири стільком людям.
— Хохмиш?
— Цього разу не хохмлю,— сказав я серйозно.— Справді так думаю. А з вами дружити, кому б я тепло давав?
— Радянському народу,— сказав він.— Подумай!
— Не варт,— сказав я.— Ліпше я при своїй простоті залишуся в цій ямі.
— Ну, дивись! — сказав, недобре всміхаючись і зводячись.— А коли передумаєш, ось тобі мій телефон,— він подав мені папірця.— І ще одне: про нашу розмову нікому ні слова, зрозумів? Ні батьку, ні матері, ні друзям. Це не прохання, а вимога,— голос його став залізний, а мертві очі впали мені на обличчя.
Пішов, попрощавшись, а я знеможено впав на сидіння — був повністю вичерпаний і мав таке почуття, ніби цілий день борсався у смердючій клоаці. Сидів закостенілий і мозок мій гарячково працював, перепускаючи через себе щойно перебуту розмову. Ні, я вів себе, здається, правильно: жодної інформації йому не дав і твердо відмовився бути сексотом, водночас засвідчивши свою лояльність. Очевидно, добре, що не відпирався, коли зайшло про мої відвідини бібліотеки, вони мене з доносу дікенсівського героя таки вичислили — це невелика проблема. Зрештою, я й раніше знав,— це сказав мені батько,— що бібліотеки передовсім під їхнім наглядом, вони вивчають, хто що читає і так виходять на вільнодумців; батько навіть казав, що за бібліотечними абонементами за Сталіна садили.
Усе в мені дрібно тремтіло, бо в час розмови я був неймовірно напружений, а зараз відходив. Одне лише тішило: про братство наше мова не заходила; очевидно, вони про це нічого не знали. Але відтепер ми всі — під недремним оком, і це також доконаний факт. І незвідь чому мені захотілося раптом стати зовсім маленьким, отакою мишею, щоб шугнути в нірку, зачинитися там чи сховатися, затулити лапками вуха й сидіти тихенько, бо наді мною пролетів чорний, холодний і нещадний смерч. Цей смерч без жалю і вагань може закинути мене у прірву і ніхто про те не довідається і не поспівчуває. Я вів себе, правда, трохи визивно, і це навряд чи сподобалося нечистій силі, що послала до мене свого темного янгола. З другого боку, саме так мені було легше боронитися. У руці в мене світліла смужка паперу, я зирнув на неї: написано Іван Іванович і ряд цифр. Устав, відчинив дверці печі й кинув папірця у гогітливий вогонь. Вогонь пожер його миттю, метнувши в глибину печі клаптик сажі. Я зачинив дверці і знову сів. Бракувало повітря, я дихав розтуленим ротом. Було мені тоскно й самотньо, а дітися нікуди. Нікуди дітися метеликові, нашпиленому на голку і який тільки й може, що махати крильми, сподіваючись злетіти. Але нашпилені метелики не злітають. Нашпилені метелики висихають у маленькі опудала, і крила їхні навіки стають задубілі.
(Продовження на наступній сторінці)