Надворі запах смерті ще відчувався, але на вулиці зник у потужних потоках бензинового перегару й чаду. Отож рештки сил виклав, щоб дістатися додому. Тут скинув усю одежу, бо й вона, як здалося, перенаситилася запахом смерті, перевдягсь у чисте, затяг штори на вікнах і нарешті зміг вільно простягтися на власному ложі, де зможу бути собою й сам, — це, зрештою, чудово й надчудово, коли, вибрівши з Дійства, яке аж надто переколотило, здолав покинути той Чорний театр і знову ввійти в милий і рідний "музей дрібниць", як визначив колись Євген Плужник. І мені здалося, що "музей дрібниць" — це і є така відносна тиша, бо й справді, де взяти в заколоченому "вертепі добра і зла" (за Л. Глібовим), яким є кожне місто, оту тишу? "Музей дрібниць" — це отой буденний "я", котрий нарешті покинув театр, скинув машкари і став майже такий, як ліліпут, хоч не раз уявляв себе Гуллівером.
Відтак і думки й відчуття мої стали ліліпутячі, також потреби, запити, прагнення, хоч розумів: таке відчуття — дочасне. Але на більше спромогтися не міг — і слава Богу! Адже побіч великого, до якого прагнемо, існує не менш поважне елементарне; попри забаги, ми все-таки равлики — кожен у своїй мушлі, і не раз нам у тій хатці на спині буває затишніше, аніж на волі в широкому світі. Так, ми прагнемо Дійства, але воно не раз приносить такі пережиття, як ці, що їх мав за останні дні. "Бути самому хочеться мені! — заволав я словами згаданого Євгена Плужника, — Господи! Бути самому хочеться мені!" — адже світ, як вода, — плиткий, колихкий, ненадійний, химерний, заколотний, повен несподіванок, нещасть; світ нас поїдає, доки в ньому, хоча вважаємо через самовпевненість, що пожираємо його. І я, ліліпут, увіходячи в сон без снів, а власне, поринаючи в солодку тьму, беру в руку патерицю й рушаю туди, — не знати куди, щоб, може, й не знайти те не знати що. Але одне здобути міг — риштунка для охорони серця, що й називається тиша й самота. Отож хай вони сьогодні будуть благословенні, адже важко тягти на плечах мушлю, коли вичерпаність усесуща.
8
Проспав передвечір’я, вечір, ніч і прокинувся якраз о шостій на світанку, як це чинив завжди. Та відразу не встав — треба було владнати розколошкані змисли. Принаймні мав закріпити в собі сон, що привидівся перед ранком, бо він знову стосувався Миколи Лика. Так, ніби опинився в темному помешканні, де вікна зачинялися на віконниці, — давній звичай, який, здається, вивівся, — відтак знадвору проникали стяжки світла, а з того боку, від вікна до вікна й до дверей, хтось ходив і вряди-годи стукотів до мене палицею. Я ж лежав у ліжкові, принишкнувши, як миша, і сторожко, навіть злякано слухав ті стукоти, й гадки не маючи відчиняти. Тоді мій непрошений гість почав гукати, прикладаючись до щілин, від чого в тому місці стяжки примеркали, зрештою, чудово знав, а голос це підтвердив, що це мій покійний приятель Микола Лико.
— Відчини! — горлав він по той бік помешкання. — Відчини, бо не розповів тобі про момент…
Отже, сон був пов’язаний із попереднім, коли ми опинилися під водою і Микола й справді згадував про якийсь момент. Але цього разу ляк так охопив моє тіло, що я не міг його перебороти. І я Миколи не пустив, хоча мав до нього невимовний жаль. Тоді він заграв у потойбіччі на якийсь дивний музичний інструмент, і та музика чомусь нагадала скрегіт зубів. Тож я прокинувся й побачив натуральні сонячні стяжки, які проривались у щілини поміж засунутих штор. Це дало мені привід обдумати іншу ситуацію.
Микола Лико чомусь вирішив подарувати квартиру й бібліотеку мені, але ключі від квартири виявилися не тільки в мене, а й у Комп’ютерної Діви. Отже, встигла придобритися до нього, бо так просто ключів сторонній особі не дають. Інші ключі, передані мені, найпевніше належали самому Миколі. Зрештою, я квартири не потребував, бо, як і він, жив одинаком і мав власну, а ще й літняка за містом, що його часто звуть дурноверхим словом "дача", яке походить від "давати", а ніхто дач не роздає, їх купують і продають, як будь-яку вартісну річ. Справжньою ж "дачею" мала стати для мене Миколина квартира, а про співвласницю в дарчій не йшлося. Але вона виявилася — і цілком несподівано. То чому ж, питається в задачці, Микола не зробив поділу справедливіше: мені б заповів бібліотеку, яку я радо б у нього взяв, адже була повна старих книжок, до яких і я маю пристрасть, а саму квартиру відписав би тій, кого, найпевніше, любив і встиг наділити персональними ключами. Тим-то Комп’ютерна Діва й назвала ті ключі своїми, і це недвозначно. При цьому обличчя мала, як завжди в серйозних випадках, незворушне. Отже, висновком у силогізмі, щойно мною збудованому, може стати одне: і я, і Ж. Смикальська маємо однаково вільний вхід до Миколиної квартири, але "дачею" чомусь вона має стати тільки моєю. І тут я покартав себе за дурну поведінку вві сні, коли не захотів пустити до себе свого добродійника й дарувача, а він тільки й хотів оповісти про якийсь "момент", про якого не встиг мені звістити, коли ми ніби перебували під водою. Зрештою, я знав, чому не пустив уві сні приятеля чи, власне, його духа, — втомивсь од Дійства. І не мав більше сили в ньому товктись. То чому ж, спитати б, гризуся? Все, що треба було вчинити, щоб переправити Миколу з цього в той світ, учинив, правда, з непроханою допомогою Комп’ютерної Діви, але так уже склалося. Не мав підстав підозрювати, що, поки мене немає, Ж. Смикальська ту квартиру захопить собі чи, боронь Боже, пограбує, бо дарчу в конверті й передсмертну записку захопив із собою. Кебети ж, щоб розв’язати цього ребуса, мені не вистачало, бо я, хоч і проспав десять годин, утоми таки не позбувся. Отож треба з цього вертепу вимкнутися, простіше кажучи, втекти туди, де жодні Дійства не граються, а там якось усталиться. Коли ж отямлюся й заспокоюся, знову навідаю місто й перевезу бібліотеку до себе — так, про всякий випадок, адже то було й справді значуще Миколине надбання, на яке віддавна заздрив, звісно, по-доброму. Гадаю, що дам раду й щодо іншого, але тільки тоді, коли буду на те здатний. Поки що із Ж. Смикальською зустрічатися знову не бажав аж ніяк.
Ці резони мене заспокоїли, тож підсмажив собі яєшню з двох яєць: яєчка й хліб, а ще сякі-такі консерви в холодильнику завжди були, адже приїжджав до міста раз на тиждень і мав тримати щось із їжі під рукою. По тому випив доброї міцної кави, а не такої бовтанки, якою пригощала мене Комп’ютерна Діва, правда, цього разу без коньяку, й рушив на закупи, бо там, де стояв мій літняк, магазинів не існувало, відтак харчі довозив також щотижня. При цьому мені й на думку не спадало завітати ще раз до помешкання померлого приятеля, хай Бог мені цього гріха вибачить.
І ось їду нарешті автобусом і тішуся, що їду; дивлюсь у вікно, і мені приємно те чинити; бачу розбігані за склом сосни, і вони мені як милі родичі, хоча родичі не завжди бувають милі. І навпроти, як і дорогою в місто перед цим (було так давно, а виявляється — лише позавчора), знову сиділа істота з обмотаною дротиками головою, але увіч інша — та круглолиця, а ця довгообраза, та — жінка, а ця — чоловік. Але і та, і цей, як коні в спеку, помахували головами — були-бо з однієї сфери, цілком для мене чужої, а отже, й недоступної. А з правої руки біля мене сидів карлик у капелюсі, в чорному костюмчику під краватку і з поважним, навіть урочистим лицем, — позирав на всіх не без презирства. А з лівої руки від мене стояло дівча з ранчиком за спиною і з так туго заплетеною кіскою, що здалося: волосся потріскує. Дівча дивилося на мене синіми, як волошки, очима — чимось я був їй цікавий. Зрештою збагнув: не я був їй цікавий, а карлик у капелюсі. А презирство до інших у карлика виникало тому, що так захищався від очей-волошок, які не переставали його їсти і то з таким смаком, як лижуть морозиво. І я був посередині між цими трьома й по-дурному думав, що й мойр є три, і не завжди вони з’являються до людей в іпостасі, що придумали їм стародавні греки, адже кожен час одягає своїх персонажів у свою одежу, інколи й кумедну, одне слово, інколи цілком невідповідну. Але місія у них одна, тож недаремно так мене сьогодні щільно оточили, адже не тільки мій бідний приятель Микола Лико, а і я біля нього став предметом їхнього інтересу. Добре це чи зле, не відаю, але так воно є — дітися нікуди.
9
Вийшовши з автобуса, перше, що вчинив: пильно придивився до того місця, де був збитий автом собака. Звісно, пса на дорозі вже не було, а на асфальті — жодної плямки чи сліду, що тут сталася трагедія. І саме це мене вразило. Адже ми втрапляємо в Дійство, часом переживаємо в ньому немалі пристрасті, а вийшовши з театру, навіки про те забуваємо. І в цьому, очевидно, нічого нема лихого, але печальне є. А печальне — це і є той відчай, що його відчуває жива істота, коли думає-гадає: все на світі, всі Дійства прямкують до завершення, тобто кінця. Бо коли б не так, не було б і самого Дійства. Отож більше не дивився на те місце, де загинув пес, бо на мене дихнули смолистим духом мої сосни, тобто ті, які росли в моїй садибі. І я був радий, що є садиба й ці сосни, адже це моя фортеця перед світом і моя сторожа. Задоволено гримнув залізною хвірткою при залізних воротях — і тим ніби поклав ув оповідженій історії останню крапку.
(Продовження на наступній сторінці)