На кухні чомусь надмірно яскраво світила електрична лампочка, а біля столу порядкувала Ж. Смикальська, стоячи до мене спиною. Тіло мала кощаве, як і розповідав свого часу Микола Лико, і в тому я вже двічі зміг переконатися й сам, але "дошкою" таки не була, про це свідчив її виразний задок (про це оповідав мені й приятель), але сам таку особливість побачив уперше. На столі в тарілочки покладено по тонюсінькому бутербродові з голландським сиром, а не менш тонкі пальчики висипали до філіжанки з пакетика розчинну каву. А ще в розгорнутому пакетику виглядали полущені волоські горіхи, але небагато. Відверто кажучи, обіцянка вечері викликала в мене в животі спазму, адже я, поснідавши у літняку, тільки і їв, що шмат черствого хліба з салом, — їх тоді вистачило на кілька кусів. Відтак пригадав, що Комп’ютерна Діва була, за розповіддю таки Миколи, сувора вегетаріянка, тож міг лишень зітхнути: перебирати не випадало.
— Тут знайшла, — сказала Комп’ютерна Діва, — недопиту чвертку коньяку. Вип’єте до кави?
— А ви? — спитав, усідаючись.
— Я, мабуть, увіллю, — сказала, трохи помнувшись, Жанна й рушила до підвісної шафки. І хоча який був запаморочений, міг підтвердити ще одне давнє примічення Миколи Лика: Смикальською її названо недаремне, бо частина тіла, про яку була мова, дивно й своєрідно таки посмикувалася. Але це відзначив пригашеною свідомістю, отож узявся за бутерброда, який у моїй руці ледве не переломився, — така тонка була хлібна крайка.
Комп’ютерна Діва чинно сіла супроти мене, і я знову зміг побачити рибний холодець її очей, який не був весь ще виплаканий, але повіки мала набряклі, ніби трохи того заливу потрапило й туди, — це її, до речі, трохи й прикрашало. Але мені було не до красот цієї істоти. Влив собі до кави трунку — десь на чверть філіжанки, так само вчинила й вона — більше коньяку не було.
— У дивних обставинах нам випало зустрітися, — сказала Смикальська, тепло на мене дивлячись. — Колись до вас приходила, пам’ятаєте? Хотіла виправити свою неґречність.
— Чому неґречність? Висловили свою думку, а вона може бути прихильна, неприхильна й ніяка. І годі про те — не такий момент.
Ж. Смикальська зітхнула й опустила очі: в надмірному електричному світлі її лице стало знову сіре, ніби присипане попелом.
— Добре! — шепнули її тонкі попелясті вуста.
По тому почали трапезувати. Бутерброда було на два куси — так його я і з’їв. Ж. Смикальська ж їла інакше, відкушуючи по малесенькому шматочку й того кусничка ретельно й дбало пережовуючи, — очевидно, вегетаріянці так і їдять за їхніми звихнутими приписами, а я подумки пошкодував, що в цій квартирі не було ані поточеного сухаря, ані найжовтішого, аж до чорноти, сала. Отож тільки й залишалося зирити, як вона точить зубками того крихітного бутерброда, а може, дзюбає, — зрештою, голодної заздрості це в мене не викликáло. Але певних тортур зазнав, отож попросив дозволу запалити просто тут, не виходячи на балкончика, досить із мене того ослінця.
— Взагалі я не прихильниця куріння, бо це суперечить здоровому способові життя, — сказала вона по-святенницьки строго, ковтнувши чергову мікропорцію їдла. — Але сьогодні й справді особлива ситуація… Отож куріть.
Це було сказано по-великопанському, з бридливим скривленням вуст. І я запалив, тим більше, що за Миколи, коли ми просиджували не раз і не сто за цим столиком, він курити мені не забороняв, а в теперішній ситуації я ніби й власник цієї квартири. Хай там як, а Комп’ютерна Діва їла свого бутербродика, елегантно тримаючи його в надзвичайно делікатних пальчиках рівно стільки, скільки я палив, а я куріння розтягував якомога довше. Принаймні з цього епізоду міг зробити висновка, що той, хто ковтає їдло майже не розжовуючи, насичується непомірно менше за того, хто з’їдає його мікропорціями, а ще й якнайдбаліше розтираючи зубками.
Каву мали пити з горішками — все-таки якась підмога. Ж. Смикальська взяла філіжанку з непідробною грацією і відставила мізинного пальчика, який по-особливому скривлювався, — і про це мені свого часу розповідав Микола. Комп’ютерна Діва помітила, що я витрішкуюся на її пальчика, і сказала цілком невинно:
— Це в мене такі мізинці, — і показала два гачечки, хронічно скручені, отже, річ не в елеганції, а в фізичній ваді.
Пили каву (яка, з’єднана з коньяком, і справді бадьорила), беручи по черзі лущені горіхи, яких було б досить для дитини та й то малої, і мовчали. Я ж збагнув, що пиття кави для Комп’ютерної Діви — ритуал так само урочистий, як і поїдання мікробутербродів. Усі ці розписи звучать трохи неподобно до ситуації, виглядає, ніби іронізую. Насправді ж не іронізував, бо ватяні клапті в моїй утомленій голові, не очищеній коротким сном чи, радше, забуттям на балкончику, не зникали, а поперетворювались у купчасті хмарки, які часом пливуть синім небом. З однією, правда, різницею, що небо моє цього разу було не синє, а чорне, і все довкола ставало чи нагадане, чи помисливе, чи химерне, чи злудно викривлене — очевидяки, знову-таки через утому і психічне утяження, що його мав під враженням смерті найближчого приятеля.
І тут Ж. Смикальська раптом заговорила — майже пристрасно, а майже тому, бо все-таки враховувала незвичність ситуації, в яку потрапили:
— Дуже страждала після того, коли не захотіли мене прийняти й фактично прогнали. Почала читати ваші твори, зокрема й спогади прочитала. І збагнула, яка була нерозважно дурна й легковажна. Тепер ви мій улюблений письменник… Допоміг у цьому й Микола, навчивши, як треба вас читати й розуміти. Я йому дуже вдячна.
— Це коли вдруге зійшлися? — спитав я.
— Так, — твердо мовила Жанна. — Він мені й давав ваші книжки, в нього їх ціла колекція, а ще й з автографами.
Був уражений цим одкриттям. Випадало, що саме тоді, коли ми майже не зустрічалися, за моєю спиною й творилася ця мила змова. Можливо, під упливом цілковитої вичерпаності, хмар у майже капустяній голові й під тиском тягаря, що його ніс, я несподівано зворушився, хоч окремих речей і не розумів: яке значення мало те (хоч став улюбленим письменником Комп’ютерної Діви), що книги були з моїми автографами? Але, очевидно, в жіночій логіці є особливі вихити, які нам, особам протилежної статі, годі збагнути. І я б, може, не зворушувався б, коли б не звістка, що Микола, який ставився до моєї письменницької пристрасті не без іронії, а часом і надмірно критично, не тільки, як виявилося, читав мої твори з інтересом, а й зміг навчити, як їх розуміти, близьку собі особу, хоча ніколи своїх розширених вражень щодо прочитаного не виповідав. Дивні речі трапляються під цим небом!
6
По тих посиденьках домовилися: оскільки нам треба трохи спочити, спатимемо по черзі: спершу я, тоді вона — на Миколиному ліжку; звісно, постіль вона перестелить. На моє галантне заперечення Жанна заявила, що вона, на відміну від мене, жайворонка (знала й таке), сова і звикла вночі, як визначила, "товктися", отож можу поспати три години, тоді мене розбудить і спатиме сама — потому побачимо: як вийде. Не згодитися не міг, бо очі падали і я вже переставав сприймати довколишні речі. Навіть коли дивився на співрозмовницю, знову уздрів не її, а козу, яка сидить на стільці, надмірно випроставшись, тримає в ратичках недопиту каву (свою я давно допив) і дивиться вологими очима, щось і помекуючи, а що саме, розібрати до ладу не міг. Вряди-годи коза прикладає філіжанку до вуст і відковтує краплину. Ні, мені конче треба було хоч трохи спочити. Зрештою, кава в кози була не так допита, як відставлена (зирнув у її філіжанку й побачив — наполовину); коза встала й поцокотіла ратичками до кімнати, байдуже, що в Миколиних капцях, — це могла бути звукова ілюзія, — очевидно, перестеляти постіль — з тим, напевне, була освоєна. Я ж сидів, як то кажуть, "роздираючи очі", а ще й неймовірно роззявляючи при позіханнях рота.
Коза випростано постала у дверях і мекнула:
— Постіль послано!
Я ж, хоча й був напівпритомний, усе-таки спробував удати з себе джентльмена:
— Поспіть ви, — сказав, ледве провертаючи язиком. — Я ж ляжу тут на підлозі.
Тоді впало у вічі, що коза має святенницьке, чи девотське, обличчя, якщо в кіз може бути обличчя, а очі переповнилися риб’ячим холодцем, який помалу перетворювався на розігріту юшку.
— Але ж я боюся! — викруглила очі.
— А я не маю боятися?
— Звісно, — церемонно сказала Коза. — Має ж чоловік бути сильніший од жінки.
Аргумент істотний, тож я, щоб довести, що має рацію, звівся. Але похитнувся, вона ж миттю підскочила й дбайливо взяла під руку, відтак повела до ліжка, в яке по-материнському вклала, попідтикавши ковдру. І останнє, що від неї почув, уже не бачачи її ані козиного, ані людського обличчя, — печально тонесенький голосок:
— Спіть спокійно! Обоє спіть!
І я краєчком свідомості, яка ще тліла, почув наче плач або ж скорботне козине мекання. Ні, то було більше схоже на плач.
Але вже не мав снаги ані вимічати нелогічності в мові Ж. Смикальської (наприклад, ми домовилися спати по черзі на Миколиному ліжку, а вона боялася бути сама поруч із покійником), ані слухати її ляментації, бо відразу ж провалився під чорний лід екзистенції і каменем пішов на її дно. А вже там звівся й почав розглядатися, бо ще ніколи на це дно не потрапляв.
(Продовження на наступній сторінці)