Довкола хиталася світло-зелена товща води; мимо проходили якісь постаті з волоссям, що стриміло сторчака, і з напрочуд круглими, ніби з вирізаними повіками, очима. Один із них наблизився до мене, і я пізнав, що це не один, а одна; більше того, виявилося, що зустрівся з жінкою з автобуса, яка мала обплутану дротиками голову — після того, як пережив забиття автом пса, — і яку прийняв за мойру, притому Атропос.
— Вибачте, — спитав чемно. — Чи зможу звідси дістатися в Абґрегацію[3]?
— Ви вже до неї дісталися, — зимно сказала Атропос, розплющившись, і я вдруге вразився, які дивовижно чудові в неї очі.
— І мені треба туди? — спитав, тицькаючи навмання пальцем.
Але її біля мене вже не було, тільки нудно й бридко вила російська попса, якої я в нормальному світі терпіти не міг. Отож пішов у напрямку, що його вказав собі сам, відтак вийшов на Суничну галявину, хоч жодних суниць чи полуниць тут не росло, радше це була ремінісценція з фільму Бергмана з такою ж назвою. Зрештою, саме до неї прямував, бо на ній призначено, як відчував, зустріч, правда, не знати з ким.
І тут побачив на краю Суничної галявини високу постать у фраці та з білою манишкою і з краваткою-метеликом, звісно, й у високому циліндрі — і це, безсумнівно, був мій приятель Микола Лико. В руці тримав за повідка, поцяцькованого бляшками, ні, не пса, а козу, в якої на лівій лапці поблискував золотий годинник, з шиї звисало бурштинове намисто, а ще й кулон із каменем, що нагадував сліпе око, а піддертого хвостика охоплювала вигадлива, схожа на бароковий вензель каблучка.
— Отже, ти все-таки не погребував, а прийшов, — сказав Микола. — Передали тобі мою записку?
— Так, — сказав я.
— Дякую, що опікуєшся. Я того не вартий.
— Ти мені друг, — мовив я. — А друзям належить взаємна опіка.
— Може, й так, — сумно відгукнувся Микола. — Вибач, що останнім часом перестав з тобою спілкуватися. Саме ця коза вивела мене в Абґрегацію — якось так вийшло.
— Хіба не знав, що може так вийти? — спитав я.
— Знав, — сумно відгукнувся Микола. — Вона, звичайно, трохи смішна, ця коза, але не полюбити її не зміг.
— І вона загнала тебе до Абґрегації! — сердито сказав я.
— Так, — просто мовив Микола. — Але я не шкодую… Захотілося ковтнути того зілля ще раз.
— Чого ж мене викликав? — уже менш сердито сказав я.
— Пам’ятаєш, якось сказав тобі: стережися цієї кози. І ніколи не вступай з нею в жоден стосунок. Казав таке?
— Так, — буркнув я. — І в жодні стосунки з нею я не вступав.
Микола Лико пильно мене розглядав, на його обличчі цвіла сакраментальна всмішка.
— Не вступав, але вступив, — повів тихо.
— Що таке говориш? — обурився я. — Мав її прогнати, коли прийшла провести тебе в останню путь?
— Звісно, ні, — мовив Микола Лико. — Все зробив і чиниш, як годиться. Але є один момент…
Замовк і ніби зніяковів.
— Що за момент?
— Бачиш… але не знаю, чи згодився стати моїм спадкоємцем?
— А коли б не згодився, то що?
— То все моє перейшло б не знати кому… Бібліотека, квартира… І це було б мені боляче.
— Хіба може бути боляче тому, хто не має почуттів та відчуттів?
— Може, — тихо сказав Микола Лико. — І вірю, що ти на мою пропозицію пристанеш, бо єдиний не вчинив мені нічого лихого.
— Я твій друг, — повторив. — То що за момент?..
І тут побачив фізію кози, яка мовчки слухала нашу розмову, зорячи на мене теплим, а може, хитреньким поглядом, тоді як на її губах розквітала таки хитренька всмішка. І мене почало коливати, ніби був склеєний із картону, а вода, в якій перебував, почала хвилюватися. І так само почав вигинатися мій покійний приятель та і його зовсім не покійна коза. І все довкола скаламутилося, а найбільш — у моїй голові. І збагнув, що треба вибрести з цієї води, хоча розмови ми так і не закінчили. Тим-то рушив на берег, а берегом і була кімната, де лежав у труні Микола Лико і де так безтямно й глибоко я заснув…
У вікна цідилося сумирне світло ранку, і я раптом збагнув, що проспав далеко більше, ніж три години, як домовлялися із Ж. Смикальською. А що мав запамороченого сном мозка, то почулося, ніби поруч хтось дихає. Злякано зирнув, але ні: крім мене, нікого не було. Сів, спустив на підлогу ноги й зирнув на труну. В ній витинався цілком незнайомий, ба чужий профіль, і я спантеличено зміркував, що сон не закінчився, а почався з тієї хвилини, коли під машину так фатально потрапив собака. "А може, й та подія зі сну?" — подумалося мені. Хоча ні: ноги твердо стояли босими ступнями на підлозі, а очі бачили вікно, що швидко світлішало, тоді як пальці рук упилися в біле простирадло, ще зі слідами складок, тобто свіже. Відтак безшумно звівся і, ступаючи навшпиньки, рушив у бік кухні, двері до якої були причинені. Обережно їх відхилив і зазирнув. На підлозі, зібгавшись у клубочок, спала на підстеленому килимку Комп’ютерна Діва. Вся кухня наповнилася ще нереальним світлом, яке вигравало на лакованих у червоне нігтях Ж. Смикальської.
І мені раптом здалося, що ця істота напрочуд самотня в цьому світі, як, зрештою, і я. А вона спала. Спала солодко й тривожно водночас, бо вуста її ледь-ледь усміхалися, — зовсім так само, як це чинила коза в тому дурному сні, а потім нервово тремтіли чи й посмикувалися. Жанна спала, а я не міг відвести з неї погляду. І поступово, ще не зовсім чітко, почав розуміти, чому мій приятель таки зважився з’єднатись із нею вдруге, хоча обидва рази виявилися фатальні. Він її жалів, і, здається, це було так само, як жалію її оцієї хвилини і я.
7
Не описуватиму докладно похорону: все відбулося за усталеним ритуалом; вимічу лишень деякі деталі. Були запрошені колеги покійного (до речі, пізніше побачив на дверях університету сповіщення в траурній рамці про кончину їхнього викладача); прийшли й найближчі сусіди. Ж. Смикальська конче захотіла провести Миколу до могили, отож домовилася з тими-таки двома сусідками, які допомагали опрятувати тіло, щоб вони готували поминальний обід, — кошти на нього дав я, як і на решту потреб. Отож зробили разом закупи в найближчому супермаркеті, які, звісно, тягнув також я: Комп’ютерна ж Діва церемонно несла в делікатних пальчиках лише два найлегші кульки, бо категорично не носила тягарів. Відтак на кухні почалася гарячкова робота, але Ж. Смикальська участі в тому не брала — все поклалось на сусідок, хіба заходилась біля бутербродів, які з-під її пальчиків виходили точнісінько такі, як і ті два, що ми ними вчора повечеряли. До ношення труни декан факультету прислав чотирьох аспірантів. Одне слово, більше клопотів я не мав, отож, притягши продукти й випивку, зустрічав гостей і курив на балкончику.
Вперше ж побачив Ж. Смикальську з фотоапаратом, коли тіло Миколи винесли з квартири й поставили труну в дворі. Тут зібралися й пенсіонери цього будинку, які зазвичай біля нього постійно гуляли чи купно сиділи на лавочках. Фотоапарат був не елементарна цифрова мильниця, а, очевидно, потужніший, бо більший, і бовтався на шиї Смикальської — поводилася вона з ним як фаховий фотограф. Поставила мене біля труни й сфотографувала, по тому — знімок колективний, з викладачами; зрештою, попросила мене, щоб сфотографував її з Миколою. А що я цілковито не вмів того робити, то це вчинив один із жвавих аспірантів, якому, як помітив, Жанна ставила очка, хоч і не виказисто — з огляду на трагічність моменту. Потім усе пішло по писаному й завершилося поминальним обідом, на якому я випив більше, ніж звичайно собі дозволяв, бо треба було зняти напругу, яку продовжував відчувати. Звісно, про передсвітанковий сон Ж. Смикальській нічого не розказав, та й узагалі ми майже не перемовлялися, зайняті кожен своїм.
Зрештою, все закінчилося, гості розійшлися, і ми знову опинилися з Комп’ютерною Дівою у квартирі. Нестерпно несло запахом смерті; цього разу в домішці з духом квітів, хоча їх уже винесено, а ще й їжі з алкоголем. Залишилося й двоє сусідок, які разом із Ж. Смикальською прибрали зі столу й помили посуд; правда, робили це здебільшого жінки, а Комп’ютерна Діва хіба що "брала участь".
І мені смертельно захотілося, щоб пішли вже всі, звісно, разом із мимовільною моєю співучасницею Дійства, бо знову відчув утому, яку поглиблював надмірно вжитий алкоголь. Однак мусив усіх спровадити, зачинити квартиру й тільки тоді подався б додому, щоб хоч трохи ковтнути після цього гармидеру тиші. Здається, Ж. Смикальська помітила це, бо церемонно спинилася супроти мене (тоді я важко сидів на стільці, ніби наповнений лантух), і її очі знову стали подобати на риб’ячий холодець, а тоненькі вуста підтислися.
— Щось іще? — спитав, здається, не зовсім чемно.
Стягнені вуста моєї співучасниці розтислися — запропонувала мені піти додому й спочити, а вона прибере й зачинить квартиру сама.
— А як же я у вас заберу ключі? — ошелешено спитав я.
— Їх і не треба забирати, бо маю свої, — незворушно відказала Комп’ютерна Діва, і моя ошелешеність побільшала: виходить, що ми обоє мали стосунок до володіння цією квартирою.
Але вже не бажав ані розмислів, ані розмов, бо нестерпно праг опинитися на самоті. Тому встав, коротко попрощався й пішов — вона ж при цьому не сказала анічогісінько.
(Продовження на наступній сторінці)