Здається, цей аргумент доконав мою співрозмовницю, і вона, шморгнувши й знову пустивши кілька крапель із риб’ячої заливи, сказала:
— Так! Ми зійшлися вдруге. І це сталося з моєї ініціятиви.
Я задумався. Власне, почав складати мислительні цеглинки. Дивна виходила річ: Комп’ютерна Діва, спробувавши навідати мене й бувши різко відсторонена, повернулася до свого Велимира Прутнюка, але чомусь довго в тічці чи отарі, що її любив вигулювати цей ловелас, не втрималася й невідь-чому вирішила повернутися до Миколи Лика, хоч той був уже в такому стані, коли людині не до амурних пригод. Це перша цеглинка. Друга: хоч сам Микола після моєї оповіді про спробу Комп’ютерної Діви навідати мене палко попередив, щоб був я з цією істотою вельми обережний і не піддавався її тиглям-миглям, сам цю пересторогу зневажив і знову плюхнувся, образно кажучи, в Козине болото, яке його й пожерло. І це сталося з людиною, силу логіки якої завжди шанував, вірив-бо у його витриману раціоналістичну природу. Ні, ниточки тут увіч не в’язалися!
— Хіба не знали, в якому він був стані? — різко спитав.
Сподівався, що знову з її очей потечуть названі краплі, але помилився: очі Комп’ютерної Діви засвітилися так яскраво, що обпікся.
— Хотіла йому допомогти, — прошепотіла вона. — А може, й урятувати. Щоб не залишався сам…
У мене почав наливатися гнів, адже результат цього рятування надто очевидний — оно лежить перед нами в труні з обличчям, якого не можу впізнати; правда, на очі Ж. Смикальської, й незмінним. Але це, зрештою, не має значення — результат разючий.
Не сказав нічого, бо годі влаштовувати сцени в такій ситуації, тим більше, що вже нічого не зміниться. Тим часом Ж. Смикальська витягла чистюсінького носовичка й почала вимочувати сльози, які й поклали на білу тканину чорні пасмуги.
4
Провівши довірчу розмову з Комп’ютерною Дівою, я, з одного боку, задовольнив власну невситиму спрагу до вивідництва як митець, але припустився тієї помилки, що безмовно й безумовно, хоча й без декларацій, погодився, щоб провели цю ніч разом, поруч із умерлим нашим спільним другом, адже коханець це і є друг, чи "милий друг", як це визначив Гі де Мопассан. І мені мимоволі спало на думку: а як би зреагував Микола, коли б міг почути нашу розмову, і кого б захотів вигнати зі своєї хати, тобто квартири, адже він свого часу гостро не бажав, щоб я із Ж. Смикальською зустрівся навіть на невинному рівні, як літературний критик і автор. Але це була блаженна, тобто надто дурна думка, хоч правда й те, що коли б не помер, ми із Ж. Смикальською навряд чи коли б зустрілися, принаймні я згодом подумував, що так було б ліпше.
Тим часом у розмові настала перерва, і ми якийсь час печально посиділи побіч труни.
— Мали сьогодні багато клопоту, — співчутливо, навіть лагідно сказала Ж. Смикальська. — Я тут принесла трохи їжі.
Я сухо зазначив, що знайшов тут шмат черствого хліба й старого сала й перекусив.
І знову між нас зависла незручна пауза.
— По-моєму, — сказала Комп’ютерна Діва, — його треба обмити і вдягти в костюма. Коли дозволите, цим займусь.
Знову був уражений: як би вона це вчинила без мене, адже покійного треба було вийняти з труни, роздягти з лікарняної одежі й одягти вже задубілого.
— Коли вже чинити за звичаєм, чоловіків до такого не допускають, — так само сухо сказав я.
— Не страшно! — мовила Комп’ютерна Діва голосом святенниці. — Закличу когось із сусідок. Хіба допоможете його вийняти й знову покласти. А тим часом посидите на кухні чи вийдете на балкон.
У розважливості цього разу Жанні відмовити було годі, тому, не чекаючи моєї згоди чи дозволу, легко підскочила зі стільця й прудко подалася до передухіддя. Я ж відчув, що мені страшно хочеться закурити, але відклав, доки виймемо Миколу з труни. Комп’ютерна ж Діва привела з собою не одну, а двох сусідок; ми вийняли покійного й перенесли на ліжко, яке жінки заздалегідь застелили поліетиленовою плівкою, а у ванні вже спускалася вода з крана, щоб була гарячіша.
Тільки тоді й зміг вийти на балкона, щільно причинивши балконові двері, щоб не чути омивальниць, бо й справді хотілося передихнути. Тут стояв низький ослінець, і я важко на нього впустився. Пожадливо вдихнув дим і задививсь у простір, заставленим будинками, з прокресленими вулицями, майданчиками дворів та деревами, — це все покривалося легким тонкопрядним сутінком. При цьому настав момент, коли простір на короткий час, ніби на замовлення, звільнився від машин, і я занурився в короткочасну тишу. І пізнав дві, може, й безглузді речі: захотілося зістрибнути з другого поверху й утекти звідси так, щоб ніколи не повертатися. Образно кажучи: покинути дивитися театрального спектакля, відтак вийти з Дійства і знову повернутися до своїх занепадницьких настроїв із відчуттям туги й абсурду, але принаймні з прагненням до волі жити як заманеться, а не виконувати щось із чиєїсь волі, можливо, й мойр, тобто грати безглузду ролю в безглуздому Дійстві, що чиниться від мене незалежно.
Друге, чого захотілося: напитися, а відтак із галасом повиганяти жіночок, які воркочуть і чаклують у кімнаті над голим, уже задублим тілом мого приятеля, рицаря неоджалованої печалі, а першою викинути на сходи — і то цілком безжально — Комп’ютерну Діву. Відтак порушити всі звичаєві закони, зачинити приятеля в його квартирі, а самому піти в ніч, щоб напівбезтямно побрести у світ вулиць, завулків, майданів, будинків, дерев, власне кажучи, повернутися до свого звичного пристановища в цьому світі пішки. Там додати ще алкоголю (може, й не трохи) і заснути — хай і не так, як спить Микола, але подібно. А вранці прокинутися знову наповненим силою, хоч і не без похмілля.
Знав, що не вчиню ні того, ані іншого, тобто не зможу виявити ініціятиви, а чинитиму все як годиться, а це значить: мені таки присудили мойри провести із Ж. Смикальською ніч в одній кімнаті, а ще при трупі, бо дітися ніде, хіба що виходячи короткочасно на балкончика й на кухню.
Отакі химери крутились у голові, коли сидів на низькому ослінці, неприродно скорчившись і ввігнавши голову в плечі, і заливаючи себе сигаретним димом, а ще димом од моєї туги, і димом од відчуття дурної ситуації, і димом жалю за передчасно погаслим приятелем, хоч уже, здається, почав до того звикати, адже годі змінити конечність. І мені, скорченому на ослінці й поринутому в стількох димах, почало здаватися, що це все, як усі спектаклі чи кíна, — несправжнє, вигадане, а може, привиджене — сон якийсь ідіотський, в якому бігають одягнені в халати тіні. Отож знову запраглося відшукати вихід на подвір’я, виступити з лікарні чи двору, сісти на автобуса № 69, який і привезе мене на рідну Солом’янку, де давно вже нема жодної соломи; відтак вулицею Кавказькою пройду на місцевий мікро-Кавказ, власне, горби з рідкозарослим ліском і з засипаними вже давно ярами, в яких колись любив лазити, коли ще не було тут асфальтованих алей. Відтак розшукати не справжню, — бо де б їй узятися, — а уявну скирту соломи, заритись у неї, солодко простягшись, і нарешті зімкнути запалені очі, адже я й справді сьогодні жахливо втомився і вже цілком нездатний до жодного, навіть найбезглуздішого й найабстрактнішого Дійства.
Отак я й учинив, тобто зумів знайти вхід до коридору, де моталися охалатнені білі тіні. І тут до мене підійшла медична сестра, та сама, що передала передсмертну записку Миколи Лика, й пішла побіч, тихо розповідаючи, як умирав мій приятель. Слухав ту розповідь одним вухом, бо увага зосереджувалася на іншому: хотілося відшукати двері, що вивели б мене на подвір’я. Але вчинити того не судилося, бо над головою залунав сталевий голос Комп’ютерної Діви:
— Ви що, заснули? Усе зроблено, можете заходити!
Стрепенувся і, замість вийти на подвір’я, звідки сподівався побігти знаміреним маршрутом, ледь похитуючись, уступив до кімнати і перше, що побачив, — видозміненого Миколу Лика в труні, прибраного у вихідного костюма з рудавою краваткою на білім тлі сорочки, зачесаного й умитого, правда, із зарослим кількаденною щетиною підборіддям та скронями, але принаймні вперше зміг його впізнати.
Біля нього стояли з відповідними до цієї оказії лицями сусідки, яким ґречно подякував за труди, і вони скромно з кімнати відійшли, пообіцявши прийти вранці, бо, може, щось стане потрібно.
Тим-то знову залишивсь із Комп’ютерною Дівою, яка хоч і тримала на лиці відповідну машкару, але була спокійніша й бадьоріша, ніж я, — в мене й досі пливали в голові всілякі косми.
— Зараз вип’ємо кави, — мекнула Комп’ютерна Діва, — і щось перекусимо, бо я вже також валюся з ніг. Чайник уже кипить.
Рушила на кухню, а я подався у ванну, заразом і в туалет, бо дім, у якому жив Микола Лико, належав до так званих "хрущовок", які тепер дехто зве "трущобками". І перше, що впало у вічі, — запнуте темною хусткою чи тканиною дзеркало. Отже, подивитися на себе не зміг, хоча й хотів. Але принаймні можна було вимити руки й лице, що мене трохи відсвіжило й допомогло позбутися природного утяження.
5
(Продовження на наступній сторінці)