Але то була самонадіяність. Бо й сам розумів: в історії залишаються хвости, яких мені не вдалося сплести, як оту кіску на голові дівчинки з волошковими очима. І ці хвости, може, мене хвилюватимуть, але чи ж сплетуться? Однак відав і іншу рацію: недаремно мені почали ввижатися мойри. Адже коли одна плете нитку, друга її тягне, то третя виймає ножиці, щоб її обрізати. Оце і є образ Дійства, а я його, хоч і запрагнув сховатися, як кріт під землю, таки завершити не здолав. Однак не приспішував подій, тобто не вигадував їх — на все свій час. І все вирішується тоді, коли надходить пора…
Пора надійшла через чотири дні. Різко задзвонив телефон, мені навіть здалося, що раніше дзвенів тихіше, — аж застиг од несподіванки. Зрештою, що це за невидаль, коли дзвенить телефон. Та невидаль була: в рурці замекав козиний голосок, який чемно перепросив мене, що турбує, при цьому сповістив, що номера власниця козиного голоска знайшла в Миколиному записнику. А взагалі, їй треба віддати мені свої ключі, бо вона тепер не має права їх у себе тримати. Тож нічого іншого не придумала, як ото використати телефона. Зрештою, вже й привезла ті ключі, але в цьому висілку ніколи не була, отож розгубилася й не знає, куди іти. Через це, коли б я вийшов до неї назустріч, то була б дуже рада. Вона, промекав трохи приречено голосок, розуміє, що можу її прогнати, але тримати при собі ті ключі не має жодних підстав — друга частина речення пролунала вже без приреченості, а й, певного мірою, категорично. Відтак спитала: чи вийду я їй назустріч, чи ні?
Читач може повірити, що я був ошелешений, бо чого-чого, а її приїзду не сподівався. Правду кажучи, проходячи рекреаційного курса із самолікуванням після печальної події з Миколою Ликом, я звільнив свідомість і від нього, і (тим більше) від Комп’ютерної Діви; зрештою, була його коханкою, а не моєю, я ж бо коханок у своєму віці не потребував, хоч і був однолітком мого нещасливого приятеля, і, кожен це вúзнає, мав рацію.
Очевидно, пауза в мене затяглася, бо козиний голосок хаотично затурбувався: чи не перервався часом зв’язок. Я відповів, що ні. Тож хоч-не-хоч, а згодився вийти за ворота, хоч і тямив, що, вчинивши це задля чемності (адже ми провели разом ніч за екстремальних обставин), мав би запросити її накоротко й до себе. Так велів учинити порядний "я", хоча другий, раціонально мислячий, зашипів, як вужака, що чиню, мовляв, непрощенну помилку.
Хоч би там що, а за ворота я вийшов. Вулиця нашого висілка виявилася цілковито порожня, лише далеко попереду манячіла цибатенька постать, стоячи не лицем, а спиною до мене, правда, вряди-годи прокручувалася на п’яточці. І тоді подобала на флюгера, що його мотає вітер, або ж балерину, котра крутить повільного піруета, українською можна було б сказати — вивертаса. І хоча йшов вулицею назустріч, чомусь мене не помічала, хоча й досі на вулиці, крім нас, нікого не було, — і в тому її вивертасанні прочувалася певна розгубленість.
Зрештою, таки примітила, підстрибнула на місці, граційно, а більше кумедно, змахнувши руками, як крильцятами, й гінко подалася до мене, несучи широко всміхнене маленьке личко, а коли наблизилася так, що міг розрізняти деталі, помітив, що личко радісно світилося, хоч очі подобали на той-таки риб’ячий холодець, що його фіксував раніше.
— Тут у вас такі нетрі, — вражено мекнула. — Думала: заблудилася. — І додала вже з видимою цікавістю: — То де ж ваш будинок?
— Зайдіть і подивитеся, — не втримав я всмішки.
— Пустите мене до себе? — з тривогою, але й не без манірності спитала. — А я думала віддати ключі та й піти.
При цьому й пальчиком не рухнула, навіть отим скривленим мізинчиком, щоб ключі дістати.
— Як собі хочете, — на позір байдуже відказав я.
— Залюбки зайду, — майже героїчно мовила Ж. Смикальська.
Отак вона й потрапила в моє лігво — не в те офіційне, що було в місті і куди я її й справді не пустив, а в справжнє. В барліг, одне слово.
Гримнула залізна хвіртка у залізних воротях, відрізаючи нас од решти світу.
— Ого, який у вас дім! — згукнула, хоч мій літняк особливим не був. Правда, збудований із цегли, а не зі старих дощок. — Можна, я його сфотографую?
І вона, не чекаючи дозволу, вихопила з сумки, привішеної до плеча, вже знайомого мені фотоапарата, навела на мою хату і кляцнула, відтак зирнула туди й сюди і з її позиру зовсім зник риб’ячий холодець, очі заметали дивні мікроіскри, які, ніби золоті комашки, вилітали з її видел, — такого не бачив ніколи. При тому малá, з обскубаним волоссячком (це надавало їй своєрідної підстреленості), голівка почала мотатися туди й сюди, все ще прискаючи роями іскор.
— У вас так класно! — мекнула захоплено. — Можна, я трохи пофотографую?
І знову-таки, не чекаючи дозволу, майже пострибала стежкою за хату, де був садок, а я, й досі ошелешений, стояв бовдуром і дивився. І до мене знову прийшло очманіння — здалося, це не особа людського племені рухається моєю садибою, а таки коза, яка не завжди ходить і на двох, а не раз і на чотирьох, вимічаючи на землі й у траві об’єкти свого інтересу, причому часом своєрідно вигинаючи вузьку й довгу спину й виставляючи задка — єдину частину, що примушувала не вважати її за дошку й що давало підставу до характеристичного прізвища з одним із ініціялів, тобто Ж. Смикальська. Вона зовсім не поспішала заходити в дім, хоча, здавалося, того прагла, а упійно никала садом і безперестанно прикладала око до фотографічного віконця. І тут у моїй, дещо розшумованій голові виникло два слова, що стали заголовком цієї частини твору: "Коза з фотоапаратом", хоча вони, на перший погляд, і звучать безглуздо. Тим часом блукання й фотографування тривали, аж я вирішив присісти на лавочці й покурити. Вряди-годи Ж. Смикальська ніби приходила до тями від свого упоєння, тоді кидала в мій бік позира, повного жовтавих іскор, і питала, натурально мекаючи:
— Можна ще трохи?
Мовчав, бо вже знав, що на такі запитання можна й не відповідати, лише пускав дим, і він синіми пасомками підіймався між яблуневі гілки, а тоді з’єднувавсь із яскраво-синім небом, по якому було розкидано пречудові хмарки. Вона також задивилася на ті хмарки, химерно закинувши голову й чомусь звівшись навшпиньки, ніби збиралася злетіти.
10
Ми зайшли в дім, і Комп’ютерна Діва заявила, що страшенно голодна, але не треба турбуватися, бо їжу принесла з собою. Й урочисто, майже з тріумфальною всмішкою, вийняла із сумки два мікрокульочки: в одному були тонко нарізані сухарики, десь такої конфігурації, як її мізинці (при цьому зазначила, що це особливі сухарики, з перчиком, і в них немає того бридкого й шкідливого жиру, як у магазинних); у другому були вже знайомі мені лущені волоські горіхи.
— Коли знайдеться у вас кава, чудово побалюємо, — з такою ж майже тріумфальною всмішкою повіла Ж. Смикальська. І я засумнівався, що нам це вдасться, бо сухариків було не більш як жменя (та й жменя не моя, лапата, а її, тонкопала), а горішків трохи менше — очевидно, з її півжмені.
Пішов на кухню, щоб щось зібрати до столу, а коли зирнув у вікно, знову побачив мою гостю в садку — йшла стежкою з енергійними посмиками єдиного місця, що могло в неї смикатися, і тримала приставленого до ока фотоапарата.
Розжарив на сковорідці вчорашні вареники, поставив сир, сметану, салат, тобто все на догоду її вегетаріянському звихові, і, поки закипала вода для кави, здобув хвилину для розпруження.
Попри все можна було вважати, що Комп’ютерна Діва не ввійшла, а вдерлася в мою зачинену перед світом фортецю й поводилася тут із невимушеною розкутістю, тобто як удома, хоч її місія була начебто віддати мені ключі від Миколиної квартири, якими наділив її не я, а приятель. Але поки що тих ключів не побачив, однак маю (хтозна, чи щастя, чи нещастя) бачити напівзнайому жінку, яка захоплено й вільно никає по моєму "святая святих". Звісно, на денці душі це мені не вельми подобалося, але останнім часом трохи заскнівся, і до мене прийшла недозволенна досі цікавість: який борщик звариться із цих вегетаріянської і м’ясоїдної сполук?
Запаривши каву, вийшов її гукнути, але ніде не побачив. Мусив пройти вглибину: лежала в траві на животі з виставленим фотоапаратом, і мені здалося: над її головою стримлять двійко загнутих ріжків, хоч то могли бути елементи зачіски. Таж ні, яка зачіска може бути з коротких пелехів, розкуйовджених через винятковий (здається, зумисний) нелад.
— Знаєте, кого побачила? Їжачка! В житті ніколи не бачила їжачка! — захоплено мекнула Комп’ютерна Діва.
І було в ній щось таке недоросле, засапане, схвильоване, що я мимоволі подумав: при певному старанні і в певних ситуаціях могла б виглядати й мило. Але відразу ж погасив цього недостойного емоційного спалаха й тоном, схожим на її принесені сухарики, сповістив, що цей їжак живе в мене вже давно, що ми з ним друзі; зрештою, коли не хоче, щоб захолола кава, то має повернутись у дім.
— Не страшно! — сказала покірно і, відставляючи долоні рук, рушила за мною, ніби янголець, котрий щойно спустився з неба і ще не склав до решти крилець.
Умостилася за столом якраз навпроти мене і з сумнівом озирнула страви, виставлені мною.
— Вареники з чим? — спитала строго.
— З картоплею та солоним сиром, — сказав я.
— А чого такі сірі?
— Бо гречані.
— Хм! А хіба такі бувають?
— Оце вони і є, — сказав усміхаючись.
(Продовження на наступній сторінці)