І ці слова, сказані, поки Мирослава не дійшла іще до себе, раптом підстьобнули дівчинку, тож, відчиняючи й причиняючи за собою двері, вона вже знала, що мусить, конче мусить виявитися неслухняною, що мусить, мусить учинити цей невеликий моральний переступ, що їй конче необхідно почути цю розмову, бо вони напевне говоритимуть про таке, без чого їй годі прожити в цьому світі, бо в неї, попри все. живе один великий інтерес, вищий од законів слухняності і законів чемності. Тому вона присіла тут-таки, біля дверей, так, щоб вухо торкалося замкової щілини, а слух мала розвинений, чудовий музичний слух, з якого захоплювалися її вчительки музики. Ванда ніби прочула цей недобрий доччин намір, а може, просто знала про той її слух, бо запропонувала тітці:
– А може, тьотю, поп’ємо чай на кухні?
– Хочеш прийняти мене як бідну родичку? – спитала Аполінарія.
– Та що ви таке говорите! – вигукнула Ванда. – Там би нам ніхто не перешкоджав.
– Воля твоя, – сухо відказала Аполінарія. – Але мені й тут ніхто не заважає.
– Зважте, що в Мирослави тонкий слух, прошепотіла Ванда.
– А в мене немає перед світом таємниць, – голосно відповіла Аполінарія. – Ні перед старими, ні перед молодими, ні перед дітьми. Хіба що перед стражами закону, – вона засміялася.
– А що у вас є перед стражами закону?
– Тільки те, що живу непрописана, – сказала Аполінарія. – Ну, і ще дещо невеличке. Вже багато літ, Вандусю, я непрописана.
– Хіба так можна? – здивовано спитала Ванда.
– Здається, можна, коли я живу. Отож якби прихистила мене на короткий час, то не мала б клопоту з пропискою.
– Але який же це клопіт?
– Знаєш, це може бути й клопіт. Паспорта в мене ж також нема.
– Як це нема? – вже з жахом спитала Ванда.
– Мусила б пам'ятати, що мій дім загинув. – спокійно повідомила Аполінарія. – І загинули там усі документи. З тим чоловіком, про якого я говорила, непрописана я жила, тож по той паспорт нікуди й не ходила. Та й навіщо він мені, старій і самотній?
– То оце ви ніде й не числитеся?
– Ніде, – трохи гордо сказала Аполінарія. – Бачиш, досі якось дожила.
– А я то думала, – мовила Ванда. – Робила щодо вас запити… В паспортному столі… Гадала, що ви або кудись переїхали, або щось із вами тоді сталося…
– Може, й сталося б, коли б не вийшла тоді з дому, сказала Аполінарія. – Але я живуча. Живуча й умію ховатися…
– Але ж навіщо вам ховатися? – здивовано спитала Ванда.
– А того, що мене як безпаспортну й посадити можуть.
– А хазяйка ваша паспорта у вас не вимагає?
– Їй навіть так ліпше, – сказала Аполінарія. – Бо ті, кого прописують, йдуть в Обехаес і платять за квартиру не хазяям, а туди. А не прописана я в Обехаес не піду, і вона це добре знає. Тож лупить із мене грошики, а коли, буває, я опинюся часом… ну, сама маєш розуміти, то вона мас нагоду варити з мене трохи води… Це я вирішила тобі розказати, бо ти з доброти своєї хотіла мене забрати до себе. Отож прийшла пояснити, чому не можу жити в тебе, бо так ти стала б ніби співучасницею такої тяжкої злочинниці, як я…
Вона зареготала хрипко, несмішно, але наразі той сміх обірвала. Тоді зависла в кімнаті тиша, аж Мирослава почула, як тріскотять за вікном цвіркуни.
– По-моєму, тьотю, – сказала нарешті Ванда, – вам треба просто піти в міліцію, розказати все, заплатити штраф і по всьому… Не будуть же вони таку стару жінку, як ви, садити…
– Садять усяких. – категорично сказала Аполінарія. – А може, буде й так, як ти кажеш, не знаю. Але нікому ніякого штрафу платити я не збираюся і ні до кого нічого просити не піду…
– Але ж чому, тьотю? – вигукнула Ванда.
– А тому, що вважаю: всі ці прописки, паспорти це те, що людину принижує. Навіть виходити в світ з простягнутою, жебрущою рукою не так принижує, як це. Бо перше право людське – жити як заманеться, і їхати туди, куди людину вабить. Бо жити людині, де їй заманеться, не чинячи зла, – це не переступ, Вандусю. Злочин – од слова "хто", а я нікому ніякого зла в житті не вчинила, хіба що зі своєю хазяйкою посварюся чи поб’юся. Але й то не зло, а тільки непогодженість. Совість у мене чиста, от що головне. Нічого я не вкрала, нікого не вбила і не зарізала. Отак, Вандусю!..
Дивні речі ви кажете, тьотю, – мовила Ванда. – Хіба ж можна так жити?
– А я живу. Сподіваюся, не донесеш на мене?
– Як ви могли таке подумати? – згукнула Ванда.
– Довго важилась, перш ніж прийти до тебе і все розказати, – рівно повіла Аполінарія. – Вирішила: мушу тобі це розказати, бо ти мене розшукала. В тебе добре серце, раз запросила жити в себе. Але жити в тебе, як бачиш, я не можу, хіба що в одному можеш мені допомогти. Бачиш, на мою хазяйку, загалом людину непогану, часом нападає гедзь – це тоді, коли вона зневірюється, що в мене й справді є золото. – Аполінарія засміялася.
– Золото?
– Еге ж, золото, хіба вона тобі не розповідала? Чудні речі. Вандусю, виходять. Колись я їй сказала, що в мене є золото, царські рублі, але я їй віддам його тоді, коли вона дозволить дожити в неї віку. За плату, звісно, й без харчу – це я собі ще годна добути. За те тільки, щоб дожити, бо, правду кажучи, я мало їй плачу за квартиру. Менше, ніж інші люди. І це я чиню не тому, що мені бракує чи не могла б платити більше, а тому, що трохи відкладаю на чорний день. Я вже казала, Вандусю, що старість – це лютий ворог і з нею треба вміти боротися. Не покладаючи рук. Ну, я й вигадала оту казку про золото: часом вона в те золото вірить, а більше – ні. А вірить тому, що в мене й справді є одна золота монета, мені її той чоловік передав, і яким я жила, от я її якось хазяйці й показала…
Мирослава знову почула глухий регіт, схожий більше на кашель, а не сміх.
– А чим, ви сказали, я могла б вам допомогти? спитала Ванда.
– Тим, що я часом, як ту сатану вкусить гедзь, могла б прийти до тебе та й переночувати ніч-другу. Від цього й тобі ніхто б нічого лихого не прописав, та й я б не ночувала на ганку. Не ті в мене літа, щоб на ганку ночувати.
– То оце, може, й сьогодні прийшли через те?
– Через те. Ніколи не була нав’язлива, отож і казала: прийду, як припече.
– Припекло? – тихо спитала Ванда.
– До кісточок, – відповіла бадьоро Аполінарія. То не жінка, а сатана в спідниці, коли її кусає гедзь. А мені при моєму status quo міняти квартиру аж ніяк не хочеться. Ще побачиш, вона прибіжить за мною. Бо вона жалібна, а трохи й жаліслива. А може, оцей блискіт її засліпив. Глянь, правда блищить?
Здається, вона демонструвала Ванді свою золоту монету, бо знову зависла пауза.
– Ой! – згукнула Ванда. – А про чайника я забула!
– Зніми з вогню того чайника і не морочи собі голови, – сказала Аполінарія. – Я прийшла до тебе порозмовляти, а не чаї пити. Мені в мої літа чаї вже не смакують…
Почулися кроки, за кілька хвилин вони загучали знову. Ванда поверталася. В Мирослави заклякло тіло, але вона не хотіла покидати свого місця, – чекала, чи тітка Аполінарія не заговорить про батька. З почутого зрозуміла вона мало, хіба те, що тітка Аполінарія непрописана і через це ховається від міліції, що вона ніякого нікому зла не зробила і що часом вона в них ночуватиме.
– Я хотіла б у тебе розпитатися про Сильвестра, – сказала Аполінарія.
– Може, тьотю, ліпше не будемо про це? А може, іншим разом? – якось жалібно сказала Ванда.
– Тяжко тобі?
– Тяжко, – зітхнула Ванда.
– Гаразд, розкажеш, коли тобі захочеться. Пам'ятаю, що він подався до Середньої Азії. Але ти сказала, що він довго там не затримався…
– Він повернувся. – глухо молила Ванда.
– І ти його ховала?
– В льоху, – мовила Ванда. – А перед тим, як прийти до мене, жив у склепі на Польському цвинтарі.
– Боже мій! – тихо вигукнула Аполінарія.
– Давайте не будемо про це, тьотю.
– Гаразд, – сказала Аполінарія. – То, може, я переночую в тебе сьогодні?
– У мене є вільна кімната, – мовила Ванда. – Приходьте коли хочете й ночуйте. А ні, перебирайтеся до мене зовсім.
– Дякую тобі. Вандусю, – тепло сказала Аполінарія. – Але та сатана мене не залишить, дуже їй пахне моє золото, а може, ми з нею якось і зжилися. Вона, знаєш, теж нещасна і теж сама, як палець. Чоловік у війну загинув, а єдиний хлопець снаряда розбирав і підірвався. Вона ще по мене прийде.
– А ви її наладьте, – мовила Ванда.
– Боюся більше зло у ній розбудити, – сказала Аполінарія. – Розбудиш більше зло, ще й донесе. Не за те, що я без прописки живу – це і її звинуватили б; не знаю, що вони там за це ліплять – а за рознещасне золото. Те золото й мені вже в печінках сидить, ліпше б я його мала і їй віддала.
– Дивіться, як вам виходить, – сказала Ванда. – А тепер ходімо на кухню, я вас нагодую. Зараз гукну Мирославу.
Дівчинка кинулася у кімнату і стала біля розчиненого вікна. Зарипіли двері.
(Продовження на наступній сторінці)