Дівчинка була майже вичерпана. Вони залишили цвинтар, усіх тих людей, що, підвипивши, зачинали вже голосніші балачки, попа, який все ще невтомно стрибав через могилки і гугняво виспівував заупокійню, ковтаючи слова, його вгощали біля кожної могили, і ніс його вже цвів, як найчервоніша з крашанок, але він не здавався, не п’янів і не припиняв роботи. Вони залишили свій приніс на могилі і пішли по грунтовій смолянській вулиці. Вряди-годи мати зупинялася біля жінок і розпитувалася; жінки щось оповідали матері високими мирними голосами, але значення їхніх слів не доходило до Мирославиної свідомості. Отак вони й шукали тітку Аполінарію. і світ у Мирославиних очах трохи скаламутився і став не такий прозорий, скаламутилося й сонце в небі, але вона покірно й уперто йшла, тільки губку закусувала. Нарешті вони зупинилися біля якихось старих воріт і біля якоїсь старої, з темних, жолобкастих дощок хвіртки, у дворі залящав брудно-білий, напівхатній, напівланцюговий песик – гібрид усіх можливих собачих порід; до хвіртки пішла маленька жіночка, закутана в сіру вовняну хустку, з малим личком і напрочуд гострим, пригнутим на кінці носом. Жінка дивилася на них насторожено й цікаво, аж іскри пирскали їй із очей. Губи, однак, мала повні, соковиті, червоні, ніби напомаджені, якось дивно вони палали над зібганим у вузлик підборіддям.
– Чи тут живе Аполінарія Марцінковська? – голосно спитала Ванда.
Жіночка розтулила рота з отими повними червоними вустами, очі її знову пирснули снопиком іскор, але нічого не сказала, тільки спинилася й зирила отак чудно.
– Я її племінниця, – сухо повідомила Ванда.
– Заходьте, заходьте, – заусміхалася жіночка. – Старушка у мене на кватірі, да!
Песик стояв біля ноги господині, обтягнутої простою, з гумкою, панчохою, і немилосердно лящав.
– Вдома вона? – спитала мати, коли вони зайшли. Песик миттю перестав лящати, підбіг до Мирослави, і вона зігнулася, щоб його погладити.
– Не гладь його, бо вкусить, – спокійно застерегла жіночка.
Але песик Мирославу не вкусив. Замахав хвостиком і задоволено заскавчав.
– Ваша дєвочка хороша, – сказала жіночка. – Цей Стамбул така зараза, що кусається. А її, бач, признав.
– Можна нам побачити Аполінарію Казимирівну? – спитала Ванда.
– Можна, чому ж не можна, – сказала жіночка. – Ось присядьте, – махнула вона на лавку, – спочиньте, а я її зара гукну.
Вони сіли на лавку, песик лащився біля Мирослави, навіть на спинку перекинувся і замахав лапками.
– Покинь собаку, – сухо наказала Ванда. Вона сиділа на лавці строга й випростана, і Мирослава мимоволі перейнялася її поважністю. Жіночка стояла навпроти й пильно їх обзирала.
– Кажете, плем'яниця? – спитала вона.
– Племінниця, – підтвердила Ванда. – А вас це не влаштовує?
– Та не, я нічо, – знітилася господиня. – Просто старушка не розказувала, що в неї є плем’яниця. Старушка моя, я вам признаюся, з характером, навіть за кватіру почті нічо не платить…
– Тоді ви її й виганяєте, – немилосердно сказала Ванда. Песик усе ще терся біля Мирослави, на Ванду він позирав, однак, недовірливо.
– І це вам розказали, – спокійно сказала господиня. – А як ви поступили б на моєму місці? Родичі її, казала, не признають, не обідьтеся, коли й справді ви неїна родичка, старушка гроші має, а за кватіру платить хоче не всіда. Прийняла я її, можна сказать, із ласки, з доброго, сказать, серця, взяла цей клопіт собі на голову. То що мені дєлать? Не платиш, то ось вам. кажу, добра женщина, двері. Хоч ви і паньою були колись, кажу, а я вас знать не знаю і ви мені не в пользу і не в рощот… То це я щось таке неправильне роблю?
– А гроші де вона дістає? – спитала Ванда.
Жіночка позирнула на неї з підозрою.
– І вам інтересно про її гроші? – спитала хитренько. – Це діло, можна сказать, тонке. Не знаю, чи вона позволить про це балачки вести.
– Чому ж не дозволить?
– А того, що вона, хоч і паньою колись була, а теперички в неї занятіє мало благородноє. Я нічого не кажу, й так люди живуть.
– Як це? – нахмурилася Ванда.
– А так, – жіночка поставила долоню вгору. – Тільки я вам нічо не казала.
– Жебрає? – здивовано спитала Ванда.
– А що їй остається робить? – шепнула жіночка. – Нє, вона старушка акуратна, в комнаті чистоту трима, а коли вже йде на промисел, то понімаєте, одягнеться не так, бо їй, знаєте, і жалость тра в людей викликать…
– Дивні речі ви кажете, – строго мовила Ванда.
– Чого дивні? І так люди живуть.
Мирослава забула й про свою втому, і про песика: те, що тітка Аполінарія жебрачка, вразило її не менше, як Ванду.
– Це я сказала, щоб ви з нею осторожні були, – мовила жіночка. – Воно старушка з характером. А ви що, житомирська?
– Житомирська, – сказала Ванда.
– Хм! – крутнула головою господиня. – Не казала вона, що родичів має. Це ви. може, од неї одказалися?
– Я хотіла б з нею поговорити, – мовила сухо Ванда.
– Воно, конєшно, – не рушила з місця жіночка. – А хто вам сказав, що вона в мене живе?
– Люди. Впізнали її і розказали.
– Воно, конєшно, – всміхнулася сардонічно господиня. – Вона, мо, стісняється!..
– Хто?
– Ну, старушка. Тут у нас сусіди й не знають, чим вона займається… Ну, і я мовчу… Мені що, платиш – живи, а не платиш, шукай таких, котрі за дармачка тебе приймуть. Це ви її, мо', і забрать хотіли б?
– То вже моє діло, – гостро сказала Ванда. – Покличте її, треба побалакати.
– Воно, конєшно, – здвигнула плечима господиня. – Тільки коли думаєте, що вона золото має, то це вона таку пушку пуска… Думає, що знайшла дурних, які повірять у те золото. Я її манаття до нитки перетрусила, немає в неї ніякого золота.
– Що це іще за золото? – здивувалася Ванда.
– Ну, ви начебто й не знаєте? – моргнула жіночка. – Це вона мені перш тоже тим золотом голову запаморочила. Пустіть, ка', на кватіру, то я вам, як помирать буду, золото своє віддам. Це мене так на пушку взяла. Хитра старушка…
– Але ж ви її тримаєте? – холодно спитала Ванда.
– А де ж мені її діть, коли й родичі одказуються? – смикнула плечем господиня. – Вона старушка акуратна, за кватіру трохи й платить…
– А коли не зможе платити?
– Ну, то в дом хроніка піде. А може, й ви заберете, – спокійно сказала господиня. – То що, кликать?
– А чого ж я тут сиджу?
– Ну, я не знаю! Може, вам удобніше після того, що я сказала, старушки не тривожить. – Вона перевела очі на Мирославу. – Красіва у вас донечка…
Мирослава зашарілася і схилилася до песика, який аж стрибав до неї.
– Знаєте що, мадам, – сказала сухо Ванда. – Я прийшла побачитися зі своєю тіткою і хочу з нею перебалакати…
– Ну да, – зітхнула жіночка. – Це вже вам про її золото розказали. Ну що ж, хай оддає його вам, – вона повернулася й пішла в хату. – Зараз покличу! – повернулася вона від дверей.
– Кличте, кличте, – неприязно озвалася Ванда.
Тітка Аполінарія вийшла хвилин через п’ятнадцять. Була майже така, як уявляла її Мирослава: ставна, худа, з обличчям трохи й величавим, у сірому, в квіточку ситцевому платті, з матерії простої, але, як здалося дівчинці, й накрохмаленої. Стала на ганку і якийсь час дивилася на них, Ванда аж підхопилася з місця. З дверей визирало непомірно зацікавлене лице господині, була вона вже без хустки, і її простоволоса голівка здавалася зовсім маленькою. Зрештою, господиня й собі вислизнула на ганок, але тітка Аполінарія повернула до неї голову і сказала глухо, але виразно:
– Вибачте, Маріє Іванівно, це прийшла до мене моя племінниця, і я маю до неї невеличку розмову.
Говорила вона правильно, цілком літературно, голосом добре поставленим, як у актриси, і Мирослава ще більше здивувалася.
– Ну да, ну да, – сказала господиня, але не подумала піти.
Тоді тітка Аполінарія розвернулася до неї всім тілом:
– Не чули, що я сказала?
– Чого ж, чула, – сказала покірливо господиня. – Я вам не буду мішать…
Вона так само швиденько шмигнула назад у двері, але причинила їх нещільно; Мирослава принаймні добре бачила її специфічний, довгий і пригнутий на кінці ніс.
– Доброго дня, тьотю, – сказала Ванда.
– Я так і знала, що ти мене знайдеш, – сказала тітка Аполінарія, розцілувалася з матір'ю, а тоді зирнула згори на Мирославу. – Оця славненька твоя донечка?
– Мирослава, – відповіла, всміхаючись, Ванда. – Може б, ми, тьотю, десь із цього двору трошки й пішли б?
– Та ні, сидіть, – сказала тітка Аполінарія, сівши й собі. – Вона нам не заважатиме.
– Я думала… – ніяково сказала Ванда. – Всі говорили… Ну, тоді, коли розбило ваш дім…
– Мене тоді не було вдома, – чітко сказала Аполінарія.
– Чого ж?..
(Продовження на наступній сторінці)