– Не читаєш? – спитала мати. – А ми з тіткою Аполінарією трохи собі по-старечому потеревенили. Вона в нас на ніч залишиться. Їсти будеш?
7
Мирослава цієї ночі заснути не могла. Відчувала якийсь неусвідомленнй жах, бо те, що говорилося сьогодні у вітальні, принесло їй більше незнання, ніж відання. Досі вона знала, що її батька "забрали", отже, він учинив щось таке, за що "забирають". Потім прийшло оте чудне слово, що його вимовила колишня подружка – "враг". Це слово було неясне, навіть темне, від нього віяло чимось моторошним, незбагненним – це була таємниця, якої вона не хотіла, боялася розкривати. Й сама знала, що батька забрали після війни, але з невиразних натяків тітки Аполінарії в розмові з Вандою ще тоді, коли вони сиділи в тітчиному дворі, виходило, що батька "забирали" й до війни; раніше вона нишком думала, що він повівся якось не так у війну, але тепер ця історія поглиблювалася в час, коли її не існувало. Корінь її й справді там, але від цього яснішою не ставала. Чому батько втікав аж у Середню Азію? Хто із знайомих був тим, хто не побоявся його переховувати? Чому він звідтіля повернувся? Чому жив у склепі на Польському цвинтарі? Вона уявила собі людину серед трун та людських кісток в оточенні темних хрестів, обелісків, де гуляє якийсь особливий чорний вітер, і їй шкіра дубла на спині. Хотілося закричати в цю теперішню, спокійну, без чорного вітру, трун та обелісків ніч, і вона кусала подушку, забивала собі пошивкою рота, адже нічого, нічого, нічого вона не розуміла. Що вчинив страшного її батько, чому його так пильно розшуковували? Уявляла, як крадеться серед ночі той чоловік, який так чудово їй приснився в ніч перед проводами, чоловік у подертому фраку, в пожмаканій сорочці (чомусь бачився він їй у що ніч саме такий), з краваткою-метеликом, збитою набік, з розтріпаним волоссям і пітним лицем – чоловік, який учинив щось таке загадкове, що проти нього постав цілий світ, аж не мав він уже місця під сонцем, хіба що в склепі на цвинтарі, а потім у льосі, де було вогко, темно й холодно. Ні, вона нічого не розуміла, нічого не знала, а може, він так само, наївно подумала вона, не мав паспорта й не був прописаний? А може, він був як батько Павлика Морозова, про якого з таким натхненням розповідала недавно їхня класна керівниця? Той Павлик виказав власного батька, але вчителька не розказала, що сталося потім із тим батьком. Ні, Мирослава відчувала: щось тут не так. але що не так? Їй заболіла голова, їй заболіло в грудях, вона вислизнула з постелі й підійшла до вікна. За стіною спала тітка Аполінарія. також людина без паспорта й прописки: а може, їй, Мирославі, годиться так само, як Павликові Морозову, піти в міліцію і виказати тітку Аполінарію? Бо, може, ця тітка не просто собі тітка чи баба, а шпигун? Дівчинку облило холодним потом, і вона затремтіла. Припала обличчям до шиби і з якоюсь пожадливістю вдивлялась у садок. Кудлатими тінями, як моторошні, закутані в сірі тканини велетні, стояли дерева, місяць тьмяно освітлював стежку, яка ледь-ледь біліла, стелячись поміж чорної трави; ледь-ледь бовваніла лавка біля клумби; дівчинка здригнулася, бо їй здалося, що на цій лавці хтось сидить, хтось зовсім розмитий, хтось прозорий, а може, це так палала на лавку тінь? Тінь, котра могла б їй щось розказати, щось пояснити, коли б так страшно не колотилося їй у грудях серце. Закоцюбла за шибою, майже розплескавши об неї носа, і їй здалося, що серце зараз вистрибне їй із грудей. Єдине, на що мала силу, це заплющитися, а коли розплющилася, остаточно переконалася, що це там, на лавці, таки тінь, що це тільки один із химерних згустків темряви, які так часто ввижаються отаким страхопудним, як вона, дівчаткам. І віддихуючи після пережитого страху, чекаючи, поки заспокоїться їй серце, дівчинка раптом подумала, що, може, вона й нерозумна, що, може, вона надто страхопудна й чинить неправильно, але нікому-нікому в світі вона не розкаже про тітку Аполінарію. нікому не перекаже тієї розмови, яку так негречно сьогодні підслухала, бо є речі, які, може, й не збагнути її дурненькій голівці, але в які вона не повинна втручатися, бо вчинить ще гірше від отого нечемного підслуховування. Вона згодилася, що мати її мала рацію, коли спровадила в кімнату і не хотіла, щоб дочка була присутня при дорослих розмовах, бо розмови дорослих – справді для дорослих, а вона мусить щось чи чогось почекати; вона має підрости і вже тоді збагнути всі оці загадки, вона мас ще зазирнути за ту засунуту завісу, а може, та завіса сама перед нею розсунеться. Як би їй хотілося, щоб та завіса розсунулася, тоді вона б побачила за нею поле, а з-за лаштунків вийде батько і театральним жестом запросить її на кін…
Тихенько, навшпиньках, босими ногами ступала по невидимій підлозі, вже, здається, знайшла ниточку, яка поведе її в сьогоднішні сни. Знала вже, про що думатиме, загорнувшись у ковдру, – не про страшне й незрозуміле, те страшне й незрозуміле вона сховає в шафу, котра десь там, у кутку, сховає дотіля, коли у ту шафу покладуться нові черепки, які тулитимуться до цих, теперішніх. А зараз вона мас вчинити дещо інше, те, що заспокоїть чи принаймні принесе їй сон. Хай там що, а це буде сон, і сон прожене всі темні примари і чорний вітер, і згустки темряви, що нагадують людські постаті – вона ще в тому до кінця розібратися не вміє. Таж для того, щоб прийшов сон, їй потрібно трошечки, ну, зовсім трошечки помріяти, вона вже знайшла нитку, тонісіньку й срібну, котра вже зараз тече крізь її пальці і веде її на той облитий сонцем кін.
Отже, завіса розсунулася, і Мирослава побачила поле, заросле золотим, шарудливим хлібом, з-за лаштунків вийшов її батько й театральним жестом запросив її піднятися по сходинках. Вона вибігла по сходинках на сцену й побачила стежку в траві. Білу стежку серед смарагдово-ясної трави. Трава похитувала торочкастими голівками, а на одній із торсин сидів, похитуючись, лахматий. брунатний, пасматий джміль. Ні, він тільки мостився там сісти, бо відразу ж знявся в повітря й важко загув.
– Тату, – спитала дівчинка, беручи усміхненого батька за руку. – Ти нічого не вкрав, нікого не вбив, не зарізав?
Батько похитав заперечно головою.
– Ти не маєш прописки й паспорта, тату? – спитала дівчинка.
Батько знову похитав головою: хтозна, чи стверджував, чи заперечував.
– Але це ж ти до мене приходив і сидів там, на лавці?
Тоді батько кивнув. Взяв її за плечі й притис до себе.
– Значить, ти нікому нічого не зробив лихого?
Батько знову кивнув, і вона відчула, що він міцно стис їй руку. А може, це вона міцно стисла йому руку? Вони пішли по стежці в траві, вузькій для двох, отож вона йшла по стежці, а він ступав по траві.
– Скажи мені щось, тату, – попросила вона. – Накажи, щоб прийшов до мене сон.
– Я і є твій сон, доню, – сказав батько. – Бо й ти, і мати твоя щодня, чуєш, щодня – сон мій.
– Але хіба так може бути, тату?
– Може, – сказав чоловік. – Бо це і є наша любов. Любов же, доню, – єдина в світі правда, яку не зітреш, як крейдяний напис на дошці.
8
Тітка Аполінарія сказала правду: її господиня прийшла до неї наступного дня. Насмішило Мирославу в цій ситуації те. що вона повелася точнісінько так само, як тітка Аполінарія: несміливо постукала в двері, в дім зайти категорично відмовилася, тільки незграбно тупцялася на ганку. Лишилося для Мирослави секретом ще й те, як господиня тітки Аполінарії так швидко й безпомильно розшукала їхню хату, адже відстань між нею й Смолянкою таки чималенька. Але факт лишався фактом: жінка тупцялася на їхньому ганку, і тітка Аполінарія вийшла до неї велична, випростувана і з кам'яним обличчям.
– От що значить золото, – сказала Ванда дочці, коли Аполінарія зачинила за собою двері.
– Яке золото, мам? – вдала із себе не відаючу Мирослава.
– А те, про яке нам розказувала та жінка, – відповіла Ванда. – Тітка Аполінарія сказала їй, що в неї є сховане золото. От вона й тримається за тітку, як воша кожуха.
Мати жартувала, і то був рідкісний випадок. Але хтозна, чи й жарт то був: обличчя мала сухе і строге.
– Хочеш, щоб тітка Аполінарія в нас жила? – спитала дівчинка.
Тобі вона не тітка, а баба, – поправила Ванда. – Проситься коли-не-коли в нас підночовувати. Тоді, як ця хазяйка виставляє її за двері.
– А чого вона виставляє її за двері?
– Ну, це діло житейське, – буркнула Ванда. – Всі ми в цьому світі трохи добрі, а трохи й злі. в
– І ти? – спитала Мирослава тоненьким голоском.
– Я про себе не знаю. Ніхто про себе не знає – живу як живеться, – ухильно відказала мати. – А лихими люди стають тому, що багато зла падає їм на голови.
Мати сьогодні була в якомусь похмуро-сумирному настрої, і Мирослава вирішила їй не навдокучати зайвими запитаннями. Вони сиділи у вітальні й чекали, коли повернеться Аполінарія…
Вона повернулася нескоро, але була так само велична і зі скаменілим лицем.
– Ну от, Вандусю. – сказала, сідаючи, – повертаюся на місце свого вигнання. Чогось та сатана хоче поговорити ще Й з тобою, але твоє право з нею ні в які розмови не вступати. Вклала собі в голову, що ти хочеш відібрати моє золото, – по лицю тітки Аполінарії ковзнула всмішка. – До речі, я їй так і сказала: хтозна, чи ти захочеш з нею говорити, хай трохи почекає, а коли ніхто не вийде, то хай забирається під три чорти.
– А ви не разом підете? – спитала Ванда.
(Продовження на наступній сторінці)