Але вона знала, що не дійде. Що трамвай має з'явитися, коли те сонце хоч трохи її жаліє. Те сонце має посприяти їй, адже воно милосердне. Воно обов'язково вчинить так, щоб по чорних дрогах заструмувала електрика, годі оживуть трамвайні мотори, і червоні звірі побіжать по синіх рейках, бо не тільки вона, але й усі ці люди, які повертаються з цвинтаря, повтомлювалися, вони позалишали на тих цвинтарях частинку себе, і та частинка – хрести, і горбки, і паски, і крашанки на могилах, та частинка – поставлені в траві наповнені чарки із невипитим трунком, та частинка – їхня утома, бо втома – це і є залишені частки себе, згублені слова, розмови, запах зілля, який, здається, зараз супроводжує всіх їх, бо всі вони ідуть однією дорогою під одним сонцем, вони, зрештою, один трамвай у цьому дні; отже, трамваї зараз повинні ходити, думала Мирослава, бо інакше тяжко їй і цим людям буде.
І трамвай прийшов. Червоний, добродушний, з розчиненими дверима, з дугою й вірьовками, які тяглися вії тієї дуги, із спокійним дідком за кермом і тлустою кондукторкою в обвислій червоній кохті з остріпанимн рукавами, з брезентовою сумкою на грудях, через що нагадувала вона кенгуру. На дротяну катушку було насаджено два мотки квитків, і всі ці люди, які зморено стояли на зупинці, раптом ожили і рвонулись у двері й почали чавити один одного, закричали тонко жінки, хрипко загукали чоловіки, заверещали діти – всі перлися й перлися всередину, чіпляючись один за одного, штовхаючись, тручись і лаючись. Ванда пхала перед собою Мирославу, її чавили, стискали, смикали, наступали їй на ноги, вона бачила якісь обличчя, що мигали, з роздертими ротами, з роздутими, ніби в коней, ніздрями – могутня сила тлуму несла її вперед і нарешті вкинула в трамвай, де вже репетувала, мов заведена, кондукторка. Але люди лізли й лізли, хто встигав – падав на сидіння, а хто ні – хапався за ручки, привішені на брезентових пасах. Трамвай задеренчав і видихнув із себе повітря; Ванда встисла Мирославу на вільне сидіння, а сама стала поруч, розставивши ноги тримала спиною всю оту наелектризовану юрбу, яка все ще перла й перла. І вже не було в цьому трамваї й продуху, ніякого вільного простору, хіба що над головами; руки приліплювалися до ручок, по декілька на одну, все ще верещали діти, – і трамвай рушив, покотився по синіх рейках, і люди захитались у спільному ритмі, поступово затихали, поступово переставали ревти й діти, репетувала одна тільки кондукторка, яка примудрялася рухатись у цьому тлумові, продиралася крізь нього, як крізь стіну, вихоплювала з гарячих рук копійки, і ті копійки пірнали в брезентову сумку. Натомість рвала пітними пальцями паперову стрічку – кондукторка репетувала і лізла між гарячих спин, грудей, ніг і рук, між облич. Трамвай котився й котився, і Мирослава була певна, що й на підніжках у нього висіло ціле гроно, цілий рій тих, хто не зумів утиснутись у середину – звідти все ще долинали крики. А за вікном стрибало, ніби сміялося з них усіх, сонце, воно порозштовхувало, порозкидало хмари, пообривало їх і котилося, як оте хлоп’яче колесо, але без ключки, вкочувалось у рідке гілля ще необлистяних дерев, чухрало його й виривалося на волю. Трамвай тремтів, і хитався, і трусився на синіх рейках, ніби йому бозна-як весело, ніби й він реготав разом із тим веселим, стрибливим сонцем. І Мирослава забула про все: про цвинтар, ласки, крашанки, материну тітку Аполінарію, її хазяйку, песика, який так раптово полюбив її, хлопців із колесами і з ключками; вона дивилась у вікно, огріта притисненим теплим материним тілом, і твердо знала, що це тіло береже її від розхвильованого і стисненого, немилосердного тлуму, бо вона, її мати, ніби розп’ялася й терпить, і витримує той тиск і натиск, і за цією загорожею Мирослава відчулася маленькою, але захищеною, і в цьому тлумі, де все ще сварилися, змагалися й тислися, вона знайшла куточок затишку і сиділа тихо, як мишка, в тому куточку, облита жовтим сонцем і синім днем, бо вона була людинка від цих людей, людинка від оцих будинків, що пливли і підстрибували обіч, дитинка від цього сонця і дерев, і їй учулася при тому тиха й барвиста музика, а в руці вона й далі тримала теплу писанку, яка гріла її ледь спітнілу долоню, і змійки, намальовані тіткою Аполінарією, тихенько ворушилися й лоскотали їй шкіру, від чого з'являлася своя музика, яку їй ніколи не зіграти, ніколи не почути в чужому виконанні, але яка надійно оселилася в її душі і яка залишиться там. здається, довіку. Трамвай зупинявся, викидав із себе зайвих, і простір поступово прочищався, люди розступалися, зітхали й починали мирні балачки, рої з приступок розлетілися, а кондукторка дісталася нарешті до свого місця, прогнала звідти білоголового, як сметаною облитого, хлопчика з подряпаним носом, впала на сидіння, аж охнуло воно, й почала віддуватися. віддихуватися, ніби була міхом цієї чудної кузні. Де кувалися вигуки і де вряди-годи витягувався, як розпечений метал, дитячий крик.
– Вже скоро приїдемо, – зашепотіла в Мирослави над головою мати. – Потерпи трохи.
Вона вже не притискалася так до Мирослави, і дівчинка змогла звести голову, щоб усміхнутися тому рідному обличчю, що схилялося до неї.
6
Тітка Аполінарія довго в них не з'являлася, і з'явилася аж наприкінці літа. Прийшла в тому-таки ситцевому платті в квіточку і ніби й накрохмаленому і постукала так тихо, що еони ледве той стукіт почули. Мирослава побігла відчиняти, хоч двері в них не замикалися вдень, і побачила зніяковілу стару, що несміливо на ганку тупцялася.
– Це ти, лебідонько? – спитала вона. – А мати вдома?
– Заходьте, заходьте, – запросила, всміхаючись, Мирослава.
– Та ні, – сказала Аполінарія й подивилася Мирославі поверх голови. – Поклич маму, хай вийде.
– Але ж ви можете зайти в хату, здивовано сказала Мирослава.
– Хай мама вийде, – ніяково сказала Аполінарія. – Хочу їй щось сказати.
Мирослава побігла в хату, лишивши двері відчинені, і ще почула, як стара за її спиною важко зітхнула.
Тільки після цієї церемонії Аполінарія ввійшла в хату, власне. Ванда її ввела, бо стара поривалася вести балачку на ганку.
– Я колись у тебе була, – сказала вона, переступаючи порога, – але це було до нашої ери. Ти тоді жила сама, пам'ятаєш?
– Таке в мене випало життя, – строго сказала Ванда, – жила я більше сама, ніж із чоловіком.
Аполінарія стала на пофарбованій у зелене підлозі вітальні й роздивилася.
– Фортепіано те саме, – сказала вона. – І фотокартки ті самі. Ні, однієї бракує.
– Авжеж, – мовила Ванда. – Я вам уже про це розказувала.
– Тобто не захотіла розказувати, – поправила Аполінарія. – При цьому янголику не захотіла, – кощава рука Аполінарії потяглася до Мирославиної голови, але не погладила – відсмикнулася. – І підлога була пофарбована інакше.
– У вас чудова пам'ять, – засміялася Ванда.
– Це я тобі показую. Вандусю, що я. хоч і немолода і хоч доводилося жити по-всякому, але ще не здитиніла, розуму не втратила і нічого не забула. Старість, Вандусю, це таки ворог людині, і з нею як з тяжким ворогом треба воювати. Одні їй завчасно піддаються, і вона, негідниця, людину в посміховисько перетворює. В почвару, нечупару, безсиле вайло, скиглія, що тільки й знає похвалятися власними недугами…
Проголосила цей монолог майже патетично, чистісінькою літературною мовою, ніби учителька якась. А може, вона була казись учителькою, подумала Мирослава, не без захоплення дивлячись на цю жінку; Аполінарія їй подобалася.
– Сідайте, тьотю, чи походіть по дому, коли вам щось пригадується, – сказала Ванда, – а я там щось приготую.
– Нетреба мені нічого готувати, – відповіла Аполінарія. – Прийшла перекинутися з тобою словом.
– Ну, то я хоч чайника поставлю, – Ванда пішла на кухню, а Аполінарія підступила до стіни, де висіли фото Мирославиних діда й баби.
– Отут раніше висів портрет твого батька, – сказала вона, тикаючи пальцем у стіну.
– Намальований? – спитала Мирослава.
– Звісно намальований. І, по-моєму, непогано.
– То це ви його й малювали? – здивовано спитала дівчинка.
– Ні, не я. Я портретів не малювала, а тільки лебедів. Жахливих, почварних лебедів, жовтих, як болячка, бо де б я взяла білої фарби? Малював твого батька хтось із київських художників, який теж, мабуть, загримів, як і всі ми.
Фраза була сказана загадкова, але Мирослава не перепитала, бо ввійшла Ванда, і Аполінарія чинно всілася на стільця.
– Може б, ти, доню, пішла погуляла, – запропонувала Ванда, бо ці розмови дорослих навряд чи будуть тобі цікаві.
– А про мене хай би й була, – мовила Аполінарія. – Я нічого недостойного говорити не збираюся.
Але до Мирослави були поставлені такі строгі материні очі, що вона, схиливши голову, пішла до своєї кімнати.
Це добре, що ви навідали нас, тьотю, – мовила Ванда. – Бо тоді ми з вами до ладу й не побалакали. Терпіти не можу, коли хтось підслуховує…
(Продовження на наступній сторінці)