– Довго розказувати, – тітка Аполінарія сиділа, рівно випроставшись. – Тобто довго розказувати, а мало слухати.
– Хіба ми до вас погано ставилися? – майже пошепки спитала Ванда.
– Бачиш, Вандусю, – сказала Аполінарія, – людина більше самотня, ніж ми собі думаємо. І людина мусить мати над головою власний дах… А мені тоді… ні, не хочу про це… Отак, Вандусю, вийшло, і того вже не повернути. А як ти?..
– Може, ви не хотіли до мене прийти через… Сильвестра? – спитала тихо Ванда.
– А він вберігся? – звузила очі Аполінарія.
– Ні, – відповіла сухо Ванда. – Він не вберігся.
– Його взяли вдруге до війни?
– Ні, тьотю, його взяли вдруге після війни.
– Стривай, він, по-моєму, втікав у Середню Азію?
– Там були в нас знайомі. Але довго там не протримався. Я не хочу говорити про те при дитині…
– Хіба їй не потрібно знати долю свого батька? – спитала Аполінарія.
– Ні, тьотю.
– Чому?
– Бо я від нього… Давайте про щось інше поговоримо.
– Але дитина повинна знати долю свого батька, – твердо сказала Аполінарія.
– Скажу вашими словами, – сказала Ванда. – Так вийшло, і вже того не повернути. Як же ви тут живете?
– А хіба та прищепа, – кивнула Аполінарія, – вам не розказала? То таке помело, що язика ні на секунду не втримає… Живу…
– А чому знали, що я прийду?
– Бо людина – дивна істота, – сказала Аполінарія. – Все на щось сподівається. От і я… знала, що ти прийдеш. Бо ти єдина з мого роду, котра залишилася.
І тут сталося диво. Ота велична й поважна стара раптом зігнулася, згорбатіла, і Мирослава увіч побачила в ній ту другу, яка очевидно, й справді ходить із простягнутою рукою, побачила вона, як зморщилося в старої лице і як зблиснула їй в оці сльозина.
– То я прийшла, тьотю, – сказала Ванда. – Знаю, що ви тяжко живете…
– Може, й не так тяжко, – знову випростувалася Аполінарія. – 3 голоду не вмираю, дах над головою сякий-такий є. А тепер, коли ти прийшла, мені зовсім спокійно буде. То як зветься твоя донечка?
– Мирослава.
– Підожди, Мирославо, я щось тобі винесу, – стара встала й повільно, навіть трохи величаво, пішла під ганок. У розчинених дверях миттю зник ніс, а стулка швидко причинилася.
– Якось не подумали, – сказала Ванда Мирославі, коли Аполінарія зникла, – треба було б щось їй принести.
– Така вона дивна, мамо, – прошепотіла Мирослава.
– Нещасна – не дивна, – сказала Ванда. – Не уявляю її з простягнутою рукою.
– А може, це неправда? – гаряче зашепотіла Мирослава. – Може, та тітка на неї наговорила?..
Ванда зирнула на дочку, але нічого не сказала.
Вийшла Аполінарія і подарувала їм по писанці. Двері з дому знову ледь відчинилися і знову з-за них вистромився довгий пригнутий ніс.
– Це я сама малювала, – гордо сказала Аполінарія.
Малюнок на писанках був гарний: химерна в'язанка сплутаних змійок.
– Пам'ятаю, – сказала Ванда, – ви колись таки малювали.
– Малювала і грала, – байдуже відізвалася Аполінарія. – Але це було… до нашої ери… Малу вчиш музики?
– О, вона в мене розумниця, – сказала Ванда, – але й лінується трішки.
– І правильно робить, – мовила Аполінарія. – Бо той, хто не лінується, не живе…
Фраза була трохи несподівана, і Мирослава здивовано зирнула на Аполінарію. Сиділа так само випростана, і сонце заливало її обличчя так, що ним заповнились усі зморшки. І Мирослава уявила, якою була ця жінка колись: гарною, гордою і, здається, примхливою.
– Я тоді, коли це сталося з моїм домом, – тихо сказала Аполінарія, – у відчай упала. Не могла прийти до вас, бо не знала ще тоді: жебрати – це не обов’язково упосліджуватися. Хат покинутих тоді було багато, і я поселилася в одній із них, було це від вас далеко, на Левківській вулиці. Там жив один чоловік, добрий і тихий, хоч і старший мене на сімнадцять років. Я стала його жінкою; він діставав у друкарні папір, а я малювала килими з лебедями. Ходив продавати тих лебедів він, бо я соромилася – з того ми й жили, тобто з того я жила це вже було по тому, як німців прогнали. Потім він помер, а в дім повернулися його колишні господарі – тільки тоді я довідалася, що й мій чоловік поселився там, як і я, незаконно. Про себе він розповідав усілякі історії, але я думаю, що все те було неправда. Він, здається, так само ховався від світу, як твій Сильвестр, бо й за ним полювали свого часу. По тому я й пішла по квартирах, а заробляла собі на хліб як могла. Все мені якось байдуже зробилося, живеш чи не живеш… Можеш таке зрозуміти, Вандо?
– Не зовсім, – сказала Ванда. – Чому вам було від світу ховатися?
– А я й не ховалася, – сказала Аполінарія. – Я жила. Як трава. Але без інтересу. Жила, бо треба було жити. І все сподівалася: хтось рідний колись мене знайде…
– Перебирайтеся до мене, – сказала Ванда. – Ми з Мирославою живемо самі.
– Дякую, – сказала Аполінарія, – але я це зроблю тільки тоді, коли мені припече. Приймеш мене?
– Прийму, – сказала Ванда.
– Не боїшся клопоту? Старі вередливі й вимогливі.
– Ви невередливі й невимогливі, – сказала Вандла.
Аполінарія якось хрипко засміялася.
– Це правда, – сказала вона. – Але в мене є щось і погане.
– Що ж у вас є погане? – спитала Ванда.
– Часом мені хочеться… упослідитись. Так, як це тільки можна в житті.
– Не зрозуміла.
То й добре… Це ви на цвинтар ходили? Я теж хотіла піти, але передумала. Знаєш чому?
Ванда повернулася до неї.
– Бо я їх усіх забула. І тебе я забула… Останнім часом навіть перестала сподіватися, що ти колись мене знайдеш.
– Але я знайшла вас, тьотю, – тихо сказала Ванда.
– Мені навіть трохи й шкода, що їй прийшла, – мовила, розтягуючи слова.
– Чому це?
– Тому що я не зможу про те забути. Що є на світі ти і твоя чудова донечка.
– А ви не забувайте. Бо ми таки є…
Аполінарія знову засміялася якось дивно і хрипко, і Мирослава звернула увагу на її руки. Жилаві, з покрученим жиллям, темні, покриті плямами старечого ластовиння. Пальці в старої були довгі, вони нервово спліталися й розпліталися.
5
Вони йшли немощеною дорогою, і тією дорогою поверталися і цвинтаря люди. Це були вже інакші люди, якісь утомлені, вичерпані; чоловіки в несвіжих, пом'ятих сорочках, з несвіжими й помнутими лицями йшли, заплітаючи ногами. Ті діти, які раніше їхали на їхніх карках, сиділи на руках у матерів. Сонце похилилося до заходу і плуталося між хмар, які наполовину заповнили небо, якісь рідкі, порвані, пасматі хмари. По вулиці пробігли, дзвонячи колесами з ключками, троє хлопчаків, і Мирослава відчула, що світ навколо неї незвичайний. Мала надмір вражень, які накопичились у ній зовсім так само, як оті хмари в небі, бо також були пелехаті, порвані, пасматі. Бо вона наповнилася сьогоднішнім днем, як дзбанок водою, та й облич зібралося в її уяві, барв, якихось не до кінця зрозумілих слів, чогось оповідженого, але незбагненного, забагато. Трохи було в ній тривоги, трохи смутку, трохи схвильованої музики, а ще більше загадок, які вона не мала розуму розгадати і які, здається, ніколи не розгадає, адже дорослі вміють говорити натяками, а вона ще не вміє і не посилить увійти в їхній світ, бо вона в світі, як билина в полі, а може, як оця тітка Аполінарія. Але ні. не могла дівчинка зараз думати про те, що сьогодні почула й довідалася, бо мала майже неживі ноги і забиту сколошканими хмарами голову, бо очі в неї таки падали, очі її майже спали. В руці вона тримала бабину писанку з химерною в'язанкою сплутаних змійок, і ця писанка гріла її трохи спітнілу долоню. Дівчинка думала, що такі дні, як сьогоднішній, даремно не минають, що такі дні початок дивного, глибокого й не до кінця збагненного одкриття, бо світ – це не лише отака дорога, по якій іде вона і всі ці люди, бо світ щодня чимось завершується і щодня вичерпується, але не розв'язує своїх загадок і таємниць; бо сонце недаремно виривається з полону розкудланих хмар і б’є на людей пучками світла. Тоді людські обличчя дивно освітлюються, і освітлюється в душі якась криничка без дна, і в цій криничці тоне щось таке, як писанка, – образ сьогоднішнього сонця, а може, тільки жовток писанки цього дня. І той жовток прискає від себе промінням, бо вона вся зараз – ота криничка і жовток, що має з того чуда створитися.
– Зовсім ти пристала, сказав згори материн голос. – А що, як не ходитимуть трамваї?
– Я не втомилася, мамо, – мовила Мирослава десь таким голосом, як павутинка, в неї й вуста тремтіли. – Я дійду…
(Продовження на наступній сторінці)