Панич. Не турбуйтесь — стріляв я догори. Налякати хотів.
Панич помовчав, а потім додав:
— Жваві бісенята, тепер їх, мабуть, і зі свічкою не знайдеш,
— Нехай біжать собі,— відповів лісничий.— Підем, чи що?
Михайлик чув, як зашелестіла трава і повз його пройшов дід та панич. Він з полегкістю зітхнув й одразу вчув, що в нього за пазухою щось ворушиться. Сів і по одному почав витягати своїх невільників, уважно розглядав їх, а особливо їхні крила. Надивившись і запам'ятавши добре, які вони з себе, почав думати, що з ними робити. Чи додому нести, чи пустити?
Додому? А навіщо ж їх забрали з їхнього гнізда? Як вони бідненькі бояться!
Михайлик тримав у руках маленького звірка й чув, як у нього часто-часто билося серце. Він згадав, як сам перелякався і як у нього билося серце, коли він тікав від лісничого, і стало йому жаль тих маленьких пташок-звірят. що він їх тримав за пазухою. Тоді він почав їх виймати із-за пазухи і по одному випускати на волю.
Звірки махали чудно крилами й летіли низько над землею, зручно обминаючи всілякі гіллячки та кущики. Потім, мабуть, втомившися (Михайлик так думав), сідали або, правдивіше, чіплялись за гілляки й висіли-таки униз головою. "Бідненькі пташки,— подумав Михайлик.— Я їх, падавши, придавив, що вони й не всидять".
Михайлик наблизився до одного кажана, хотів посадити його на гілку зверху, але ще не встиг і руку простягнути, як звірок зірвався, розправив крила й полетів.
"Нехай летить здорова". Михайлик сам собі усміхнувся й пішов.
Куди?
Аж тепер він схаменувся й побачив, що сам-один у лісі. Що ж він має робити? Михайлик злякався. Гукнув раз, другий, хлопців не було, і ніхто не обзивався, лише луна покотилась і зависла десь на вітах дерев чи у траву впала.
Михайлик ще крикнув.
Тоді зірвався з місця й побіг, ламаючи кущі, "додому", як йому здавалось. А насправжки, сам того не знаючи, біг од дому, заглиблюючись далі й далі в ліс.
Надходив вечір. В лісі було вже темно. Од дерев падала тінь і спліталася в густу чорну ковдру, що застилала все. Лишень коли-не-коли ясний промінь падав на якусь маленьку галявинку, але й він зникав, скоро Михайлик поминув ту галявинку. Врешті він зачепився через пень і впав у густу траву.
Сенько й Стьопка, безшумно шмигаючи межи кущами, прямували визволяти свого малого товариша. Вони й самі боялися, бо знали, що скоро зайде сонце і стане темно. Але в таку тяжку хвилину зректися товариша не могли. Бігли мовчки.
Справа ускладнювалася ще й тим, що вони не могли кликати Михайлика, боячися, щоб не почув лісничий. Але обоє вони добре знали ліс й тому були певні, що старе місце знайдуть. Що далі буде, вони боялися думати. Лише один раз Стьопці спало на думку, що, може, Михайлик не був підстрелений і забіг й невість куди. Він одкинув цю думку й мовчки біг.
Як не дивилися добре хлопці, а не помітили, що біжать прямо на лісничого й панича. А ті, почувши шелест, стали за дерево. Наблизились хлопці до того місця, і зразу з двох боків з'явилось дві постаті. Хлопці обімліли. Про втечу не могло бути й мови, бо не встигли ще вони й зрозуміти, в чому річ, як їх уже міцно було взято до рук.
— О! Піймалися, голубчики! — засміявся панич Лодько.— Ану, які тут ви с? — підійшов ближче й почав насмішкувато дивитися прямо Сенькові у вічі.
— Ну, і що ж ти вполював?
Сенько нічого не відповів. Лише на мить блиснули в його очах злі вогники, але зразу погасли, і Сенько схилив на груди голову.
Панич помітив ті вогники.
— Ач, зміючка! Очі, як у гадюки, світяться!
— Смійся! Твоя взяла, вбивця! — відрізав враз Сенько і аж затрусився. Така його злість взяла.
— Що він говорить? — звернувся панич до лісничого.— Що за вбивця?
Лісничий повів незрозуміло плечима.
— Хлопця Михайлика вбив,— відповів Сенько. Більше він не міг триматись. Дитяча сила виснажилась, і він заплакав.
— Верзе не знати що...— відповів лісничий і вже лагідніше почав розпитувати у хлопців, що скоїлося...
Виявилося далі, що Лодька не такий уже й кепський хлопець. Бачачи, що хлопці надто стурбовані, він уважно розпитався їх про всі їхні пригоди й нібито аж був занепокоєний долею маленького Михайлика. Постоявши трохи, всі четверо пішли шукати хлопця. Пішли в різні боки, умовившись подавати голос, щоб котрий не відбився. А вже була майже ніч. Ясний місяць десь зійшов лісом і тепер коли-не-коли, прорвавши промінням густу шапку листя, освітлював дерево й густі кущі. Через це в лісі було дивно хороше, ніби в якійсь казковій країні.
Денний гамір затих. Натомість заговорила ніч. То був голос верховіть, якийсь обережний шелест на землі, тріск сухого листя, гілочок, трави. Ніби застромила ніч у кущі і в траву свої незримі пальці і щось там таємне робить.
Довго пролежав Михайлик, аж поки під впливом свіжого повітря й місячного сяйва не очунявся. Підвівся тоді й сів.
Зразу навіть і не зрозумів, де він є. Йому здавалося, що він довго сидів до вечора над річкою біля млина та й заснув. Але, вставши й добре обдивившися, він побачив, що річки ніде й близько немає. А є ліс, праворуч, ліворуч і скрізь ліс. Плакати Михайликові тепер уже не хотілося. Він узяв кашкета, що лежав на землі, і пішов туди, звідки світив місяць. Він-бо, Михайлик, добре знав, що місяць світить над річкою, праворуч від млина.
Стежки ніде не було, і Михайлик йшов навпростець, продираючись між кущами. Було так гарно. З листу сипалася дрібненька роса, а іноді й мокренька яка гілка проведе своїми листяними пальчиками по Михайликовому обличчі, і тоді Михайлик одводив її руками і йшов собі далі. Ліс то густішав, то рідшав, і тоді Михайлик думав, що ось йому вже кінець, далі заблищить річка і зачорніє високими димарями млин. Але ліс знову густішав, і Михайлик знову поринав у чорні хащі.
Що ж далі робити?.. Михайлик стратив віру в те, що коли-небудь вибереться до річки. Лишилось одне: кричати, кликати на допомогу. І він голосно на ввесь ліс гукнув:
— Сенько-о-о!.. Стьопко-о-о!..
Ліс йому відгукнувся, вдаривши, ніби велетенським батогом по плесові, луною.
Але тільки луна! Сама луна й ні одного живого голосу...
Та Михайлик помилився. Раптом десь недалечко йому відгукнувся. Але хто?
У Михайлика захолола кров у жилах, і він упав на землю, бо над лісом котився якийсь божевільний злорадісний сміх-регіт. То був пугач-лісовик, і коли б Михайлик знав про те, від кого він іде, то мало не вмер би від жаху. Перелякані тим голосом, пташки зривались з кущів, пищали... Цей писк донісся до верховіть і стурбував круків, що там мешкали. Піднявся такий галас серед нічної тиші, що аж дерева, мабуть, полякалися і з турботою заворушили листом, спросоння питаючи одне в одного: "Що? що-о? що-о?"
Десь із куща вискочила зайчиха з двома зайченятами, і не встиг іще Михайлик добре зрозуміти, що сталося, як велика й чорна птиця шугнула в нього над головою. Ще мить, і Михайлик почув, як запищало щось жалібно, ніби дитина... Потім коротенькі відгуки вдарів — і знову тихо.
Пугач-лісовик, нічний володар, розпочав свій нічний бенкет. Міцно вп'явшись кігтями, гострими, як ножі, у невеличке тіло зайченяти, він дзьобом виривав шматками тепле м'ясо й, хапаючись, ковтав їх разом із шкурою, з шерстю й маленькими кісточками. Іноді він давився, тоді викидав кусок назад і знову, навіть не розірвавши, запихав його до горлянки... Це була страшна й огидна картина... Михайлик лежав і мовчки дивився.
"Хто кого подужає — той того і їсть",— згадав вік Сенькові слова. ї тоді відразу йому захотілося помститися цій великій птиці. Потихеньку почав мацати навкруги себе. До рук потрапила якась поліняка. Михайлик почав тихо підкрадатися до пугача.
Птиця була заклопотана справою, бо й не почула, як підкрався Михайлик і зі всієї сили бебехнув її полінякою. Птах перекинувся на спину, але не встиг Михайлик ударити по ньому вдруге, як вій уже став на ноги і, махнувши крилами, зник під темною шапкою лісу.
Лише тепер Михайлик згадав, що і він не їв од самого обіду, коли не вважати на різні лопуцьки. Але який же з них наїдок? Михайлик задумався... Але що, що це? Сон? Невже це сниться? Чи мріється? Михайлик ясно чує далекий голос... Знайомий, знайомий Сенька голос:
— Ми-хай-ли-ку!..
Радість охоплює все його маленьке тіло, і з горла вилітає довге:
— Аго-о-ов! Сенько!..
Чи варт говорити, як зраділи всі три хлопчики. Михайлик, як до рідного брата, тулився то до Стьопки, то до Сенька і не помітив, як до гурту підійшло ще двоє людей.
Лише коли лісничий, нахилившись низько над землею, голосно проговорив:
— Е! Та тут, крім Михайлика, є ще й вечеря! — Михайлик отямився і озирнувся.
Спочатку він був злякався цих чужих людей, але його швидко заспокоїли, і всі разом взялися готувати вечерю.
Лісничий витяг ножа і почав вибілувати зайчика. Хлопці побігли по хмиз, і лише панич сидів, нічого не робивши. Але на те він і панич: за нього зроблять інші.
Скоро запалав вогник. Лісничий розпаював все м'ясо на п'ять частин і, понастромлявши на шлички, наказав хлопцям тримати його над вогнем, щоб спеклося.
Попоївши печеного м'яса, почали збиратися додому. На греблі розпрощалися й пішли кожен у свій бік.
Ще панич на прощання запросив хлопців на неділю до себе в садок. Там буде велике гуляння, і паничева мати обіцяла всім, хто прийде, дати по хорошенькому подаруночкові...
(Продовження на наступній сторінці)