Але що робити з тією дітворою? Пані безпорадно обертається й дивиться на молодого пана. Але той уже одірвався від своєї книжки й уважно слухає. Він чує все. Перехопивши погляд пані, він велить одному дядькові, що служив у економії, привести сюди до них, на гірку, дітей. Дядько улесливо кланяється, низько-низько, без шапки. Аж одбігши десять кроків, він натягає її на голову. Потім, через галявку — до хлопців:
— Ей, ви, чортенята! Вставайте! Мерщій, пан кличе! Тепер обличчя його зовсім інше. Із улесливого перед паном воно робиться нахабним, огидним, злим.
Сенько повертається, деякий час презирливо дивиться на цього чоловіка, потім, спльовуючи через губи, байдуже відказує:
— Як ми потрібні панові, то нехай сюди йде та й говорить, що йому треба.
Не можна й описати, що зробилось з чоловіком. Він спочатку почервонів, потім зблід, роззявив рота, вибанькував очі і вже через якусь мить кинувся на хлопця:
— Що-о?! — прохрипів він.
Але Сенько зручно відскочив, і чоловічок, згубивши рівновагу, дав сторчака.
З гірки пролунав сміх — то сміявся молодий пан.
Він стояв уже на ввесь зріст і сміявся, сміявся. І тоді, дивлячись на пана, дзвінко й нестримно засміялися всі діти. Сміялися молоді пани й паничі й навіть стара пані.
— Ото,— каже,— пошли дурного богу молитися, а він і лоба наб'є!..
А той, хто викликав цей сміх, Сенько. стояв, засунувши до кишень руки, й дивився на кудлату голову здорованя, що, чуючи навколо глузливий сміх, не знав, що робити. Він дивився то на дітей, що товпилися тут навколо, то на панів, що реготали на все горло, то на цього халамидника, що викликав стільки глуму на ключницьку голову й тепер так спокійно стояв і дивився на ввесь цей гармидер. Він був сам-один, він почув, що вся ця маса дітвори й пани стоять за маленького розбишаку, і це його казило. Вій ладен був уже кинутися, вхопити руками за горлянку й задушити того Сеньку, але не міг. Нахилив голову і, як побитий пес, пішов до левади...
— Куди ти? — загукав пан. — Вернись сюди!..І під веселий регіт ключар, низько нагнувши голову, пройшов між дітьми до пана.
А той, веселий, поліз до кишені, дістав дорогого гаманця і, витягти звідти срібного карбованця, дав ключареві, голосно наказуючи:
— Віддай тому! — і показав на Сенька рукою.
На цьому не скінчилося. Пан зійшов з гірки, покликав до себе Сенька.
Сенько рушив, а за ним — Стьопка.
Діти юрбою стовпились навколо і з цікавістю дивились на цих чужих хлопців, що ні з того ні з сього одержали цілого карбованця.
— Чий ти? — запитав пан у Сенька. Сенько відповів.
— А скільки тобі років? Хлопець, помовчавши трохи, сказав:
— Дванадцять...
— Молодець! — промовив пан. Погладив Сенька по голові й ще раз: — Молодець...— Потім ще довго розпитував Сенька, чи він уміє читать та писать, що робить, де гуляє, чи уміє плавати і таке інше... Врешті, набалакавшись, пішов на своє місце і, витягши свою книжечку, щось черкнув у ній. Потім задумався і вже до кінця гуляння не промовив жодного слова ні до кого.
Михайлик був задоволений із сьогоднішнього дня, бо майже півдня програвся з Лукеркою, і це його дуже тішило. Маленька дівчинка йому все більше подобалася. Вона так ласкаво дивилася на нього своїми чорними оченятами, як ще ніколи ніхто не дивився...
Радість сьогоднішнього дня ще побільшала, коли Сенько, дійшовши до крамниці, розміняв на дріб'язки карбованця й потім поділив його на три частини, щоправда, нерівні: собі узяв сорок копійок, а Стьопці й Михайликові дав по тридцять.
Він сказав при цьому:
— Всі ми товариші, і все, що хто придбає, треба нести докупи, а тоді вже ділитися будемо. Хто придбав, тому більша частина. Але все треба нести докупи, хай би то була найменша дрібничка.
4
Сенько наробив бешкету: обірвав зелені груші в сусідському садку. За це його було побито батьківським ремінцем і наказано сидіти вдома.
З цієї нагоди всі троє, тобто Сенько, Стьопка й Михайлик, мали цілий день паритися під дощаним парканом на сонці.
Лежали й говорили. Накреслили безліч планів на ближче й дальше майбутнє, обговорили цілу низку кампаній, думками облітали всі затишні закутки, де можна було б побувати і зробити ту чи іншу справу.
Сонце пекло, кружляла курява, з річки тягло простором і волею. Ще й раніше хлопцям хотілося покупатись, а тепер, оце саме в обід, не стало ніякої змоги терпіти.
Посунувся був Сенько до матері, що поралася біля печі, але вона була незворушна. Сенько не попросився, бо по суворо стиснутих губах її побачив відразу, що проситися в неї саме тепер даремна справа. Добре, як "не почує" (а "не чула" вона завжди, як гнівалась), а то ще може й рогачем почастувати. Постояв біля порога, взяв кухоль, ніби йому до смерті води хотілось, і — пив чи не пив — побіг назад до хлопців.
— Нічого не виходить,— сказав він товаришам.
— Не чують? — усміхаючись, запитав Стьопка.
— І не підходь. Рогачилно аж танцює в руках...
— А в мене бабуся хороша,— не втримався Михайлик.— Молоко перекинув, вона поставила навколішки, а як попросився, так і пустила.
Він лежав собі на спині і мрійно дивився напівзаплющеними очима на хмари. Хмари тепер були якраз такі, як бабуся: і голова, і руки, і фартух. Навіть носа можна було, добре придивившись, побачити...
Сенько не відповів Михайликові. Тільки Стьопка потер лоба й підвівся на лікоть.
— А знаєш що, Сеню? — сказав він.— От Михайлик попросився у бабусі, і вона пустила його. А якби ти по-справжньому попросився в батька? Га? Ось він швидко прийде з млина на обід...
— Попроситися в батька?..
Це було нове для Сенька. Скільки він пам'ятає себе — ніколи ні в кого не просився. Навіть коли били,— не просився. Зціплював зуби й мовчав.
Стьопчина думка йому сподобалася. Він ухопився за неї не через те, що щасливий наслідок її обіцяв йому радість дитячих мандрувань. Ні, сам процес, вірніше, сама картина такого прохання зацікавила його. І він уявляє: ось приходить батько — весь у борошні, аж срібний. Сідає під хатою в холодочку й закурює, чекаючи, поки йому не подадуть їжі. Тоді ото до нього підходить Сенько — похила голова і очі вниз,— мовчить.
Батько уважно розглядає його, спльовує набік гірку від тютюну слину й рвучким голосом запитує:
— Ну, що скажеш? Сенько мовчить.
Тоді батько білими від борошна пальцями бере його за підборіддя, підводить у такий спосіб голову й, дивлячись у вічі, погрожує:
— Ой Сенько, Сенько! Не вдержати тобі на плечах оцієї голівки...
Він намагається говорити якомога суворіше, але Сенько вже знає, що батько тільки удає такого і що справді він не такий.
— Ні, тату! — одкаже йому Сенько.— Я вже так не буду більше робити. Я буду гарний хлопець і як виросту, то буду також мукобоєм, не гіршим за тебе.
Скаже отак Сенько й буде дивитися в обличчя батькове, ловлячи на ньому найдрібніші зміни. І те обличчя пом'якшає, запалиться тим світлом, потім розпливеться в ясну посмішку. Із-під рудої бороди заблисне низка білих-білих зубів. Один вус підніметься вгору, затанцює помаленьку, підморгне до очей, і останні не зможуть не сказати:
— Ти, Сенько, гарний хлопець, біжи й гуляй, де тобі весело.
Таку картину уявляв собі Сенько. Але зараз же засоромився і навіть сплюнув. Просити й лащитись до батька, як паненя? Ні, цього ніколи не буде. Він ще до вечора потерпить, потерпить, що б там не було, та зате в нього буде спокійне сумління, зате завтра він нічим не буде зв'язаний і може робити все, що захоче.
Стьопка чекав на відповідь, і Сенько йому відказав:
— Ні!
Він підвівся, обтрусив із штанів порох і пішов до сіней. Звідти вийшов із старим відром.
— Куди ти? — гукнула мати, помітивши, що Сенько мав намір вийти з двору.
— Вугілля збирати. Он там підводи їхали і чимало його натрусили.
Мати махнула рукою, і хлопці вибриком подалися на шлях.
Там справді де-не-де виблискували проти сонечка чорні грудочки кам'яного вугілля. Заторохтіло відро. Хлопці старанно працювали, не помітивши навіть, як загула на млині дванадцята і як згодом звідтіль посунули робітники, що їм близько було додому. Серед них йшов і Сеньків батько. Ішов він швиденько, бо треба було дійти додому, пообідати і повернутися назад,
Сенько помітив його вже тоді, коли він зупинився над ним.
— Йдем, сину, обідати! Годі тобі тут кружляти... Сенько підвів голову. Батько був звичайний — в його обличчі не було ані краплиночки того гніву, що ним палало воно вранці. Навпаки, воно було ласкаве.
Вся ця історія мала той наслідок, що по обіді Сеньці дозволено було піти на річку покупатися. Сроку для цього не було визначено.
Пішли на річку втрьох. Михайлик не вмів плавати, і хлопці взялися навчити його цієї штуки. З двох боків підхопили під руки й затягли таки далеченько від берега. Тоді Стьопка сказав:
— Оце ми пливли вкупі, а тепер спробуй сам,— і випустив Михайлика. Те саме зробив і Сенько.
Михайлик зразу був пірнув, але вода, що полізла йому у вічі, в рот і уші, примусила його виринути на поверхню.
Він одчайдушно замахав руками й ногами, що але закипіло навколо нього, ковтав воду, плював і все махав руками й йогами.
Втонути він не боявся: біля нього ж з обох боків Сенько і Стьопка, що час від часу підтримували його, даючи змогу відпочити.
(Продовження на наступній сторінці)