Михайлик нетерпляче чекав на неділю. Він кожного дня запитував у своєї бабусі та хлопців, чи скоро буде кінець тижня і прийде неділя.
— Скоро,— відповідала бабуся. Михайлик відходив і чекав.
Аж ось прийшла і неділя. Ще звечора Михайлик довго сидів у річці і старанно полоскав йоги. Вік хотів, щоби вони були чисті, білі-білі. Та порепані ноженята від миття лише червоніли, струпи-курята розм'якли й легко здиралися, і тіло тоді починало щеміти, але Михайлик твердо стояв на своєму й виліз із води лише тоді, коли ноги зовсім побабіли: зробилися м'якими, але все ж не білими.
Та то дарма.
Михайлик одяг штакці, сорочечку й почував себе хороше: йому все здавалося, що він є найгарніший з хлопчиків, й весело виводив:
Ой гоп, непомалу, Та пошила штани з валу, Та пошила і наділа — Скажуть люди, що до діла!5
Ця пісенька йому дуже подобалася.
Сенько на цю всю панську витівку дивився скоса: йому пани взагалі не подобаються, і він не йме віри, щоб їм там що перепало. А коли й перепаде, то яка-будь дурниця. А ради дурниці Сенько бити ніг не хоче, але Стьопка — навпаки. Він переконує, що хлопцям нічого боятися. Однак цілий день вони бігатимуть без діла, то чому не побувати їм серед панів, не поглянути, як вони там живуть. А коли є змога дістати подарунок, то його треба взяти й саме тому, що вони самі хочуть його взяти, а не тому, що якась там пані хоче його дати. Стьопка має переконання, що взагалі треба брати скрізь, де можна.
Лише один Михайлик не занурюється у глибину цього питання. Він іде собі, і все. Що далі буде, він того не знає, а тепер йому весело й хороше. Ось і село.
Сенько дорогу до панського будинку знає добре і вибирає дорогу не через село, де багато піску й жарко, а звертає, зійшовши з греблі, праворуч і поринає в зеленій отаві левад.
Ось і гайок, де зібралася дітвора. Хлопці підійшли й зупинилися, не доходячи до великої купи. Сенько, розпарившись за дорогу, зразу ж ліг під кущем якнайзручніше. Ліг і замовк. За ним ліг і Стьопка. Лише Михайлик стояв і з цікавістю розглядав велику юрбу людей і гірку, обсаджену акацією. На гірці стояв повитий диким виноградом "курінь" (альтанка). Там, у тій альтанці, мабуть, було дуже хороше, і там же, мабуть, поки що переховуються й подарунки, бо туди весь час бігали дівчата в білих фартухах, несучи кожного разу якісь пакунки і кошики.
За гіркою біліє великий будинок — там пани живуть. Хлопчик зіщурився проти сонця й дивиться туди. Але не довго.
Його увагу привертає якась малюсінька дівчинка. Михайлик тре лоба й пригадує, де він її бачив. Ага! Згадав! То Лукерка. І дівчинка його впізнала. Сміється й прямує до Михайлика. Вони сідають під кущиком.
Сенько, як лежав, так і лежить. Стьопка, щось гадаючи, жує травинку. А там далі — юрба. Там кипить. Там море голів і квітник облич. Веселі крики, верески і сміхи. Та Сенько й Стьопка не звертають на те уваги.
Михайлик оповідає про свої нічні пригоди. Дівчинка із жахом в очах стискає руки, і в її маленьких грудях росте жаль і до цього сиротятки, що одним одно майже цілу ніч блукало в лісі віч-на-віч із усякими страховищами.
Вона слухає й промовляє:
— Бідний ти, хороший хлопчик,— і гладить Михайлика по голівці. І як йому гарно від цього! Адже його ще ніхто не гладив так щиро, такими хорошими ручками.
Михайлик схиляє голову, і йому хочеться, щоб так було довго-довго...
А тим часом юрба раптом чомусь ущухла. Стало тихо.
— Ой лишенько, пани вже ідуть!..— пропищав якийсь тонесенький голосок і стих, бо пани вже надходили до гірки.
Лукерка схопилася відразу. Схопився й Михайлик. Але Сенько й Стьопка лежали і далі. Навіть не глянули туди, де були пани. Лише згодом Сенько кинув:
— Дідьки пузаті,— це до панів. А потім шарпнув за штани Михайлика.— Сядь!..
Михайлик озирнувся — сісти? Адже панн йдуть і всім треба стояти.
— Сядь! — уже сердито крикнув Сенько.— А то йди, та й не признавайся, що ти наш товариш...
Михайлик сів. Сіла разом з ним і Лукерка, сказавши, що в селі такі порядки, що як ідуть пани, то треба вставати.
— Порядки! — кинув хрипло Сенько, як дорослий.— А от ми ці порядки трішки перепорядкуєм.— ї вже більше Сенько не говорив ані слова.
Михайлик був незадоволений.
Там уже чути лагідні-лагідні, ніжним голосом казані слова:
— Любі дітки! Сьогодні ми зібралися, щоб відсвяткувати наше свято. Знайте, любі дітки, що сьогодні день народження нашої маленької донечки Лі.
До тої пані, що говорила, підійшов високий пан і щось сказав їй на вухо. Панна хитнула головою і ще раз звернулася до дітей:
— Та щоб не забути, то я вже заразом скажу вам, що із завтрашнього дня починаються роботи на буряках. То, кому є охота, приходьте. Пан обіцяє платити за день по десять копійок. А тепер — гратись!
Пані взяла з рук у дівчини, що стояла поруч, кошик, застромила туди руку, вийняла й кинула прямо на голови дітям дрібно-дрібно нарізані папірці — червоні, білі, сині, блакитненькі і всіляких інших кольорів. Папірці так красиво заповнили повітря на деякий час. Вони, як малюсінькі метелики, підіймались то вгору, то вниз, кружляли й падали на дитячі голови.
— Ой як хороше! — скрикнула пані і з кошиком кинулась у юрбу, обсипаючи дітей тими папірцями. Юрба загула, як рій. І яких тут голосів не було чути — та все дзвінкі, як срібні дзвіночки, та веселі, та безжурні.
Михайлик аж підвівся та задивився. А Лукерка так та аж на місці не встоїть, аж рученятками ляскає та приговорює:
— Ото,— дивись, як хороше!..
— Хороше,— буркнув Сенько,— хороше — папірцями обсипає. Дуже потрібні! — і сердито сплюнув у кущ.
А юрба тим часом галасувала. Молодий панич, Лодько, той, що його Михайлик у лісі бачив, нову гру пригадав. Звелів ключникові нанести лантухів. А тоді ото зав'яже того, хто хоче, аж під руки та й заохочує наввипередки бігти. Тепер він он аж п'ятьох так зав'язав, поставив поруч, а сам одійшов далеченько й гукає — хто перший добіжить, тому п'ятак, а хто другий, тому три копійки... Ну... раз, два, три!
От тут починається комедія. Хлопці біжать, плутаються в лантухові, перечіпаються, падають, схоплюються і знову біжать. Кругом регіт, сміх. А вони сидять собі на гірці, в "курені" — альтанці, дивляться, та аж за животи беруться, аж пальцями вказують на одного мастака, що, стративши надію добігти першим навстоянки, пішов перекидом через голову, як колесо, та так і котиться, й котиться, тільки лантухом має.
Михайлик й собі аж за живіт береться, а про Лукерку й говорити нічого — вона кричить, пищить і танцює, аж присідає — отож раденька, що бачить таке диво.
Пани сиділи на гірці й реготались. Розчервонілі, гладкі, випещені. Старий пан аж на стільці не всидить — так його сміх бере. Він говорить, що все це так нагадує колишні часи, коли пани не знали перепони своїм затіям. Що захочуть, те й роблять.
— Траплялось,— говорить,— і таке...
Але його ніхто не слухав, і він, розпочавши, майже ніколи не договорював. Лише молодший пан, батько Лодьки, не сміявся. Він сидів похмуро у свому кріслі й думав.
Навіть тоді, коли сміх розлягався так, що далі й нікуди, він не звертав на це жодної уваги, навпаки, витяг з кишені книжечку і почав туди щось записувати. Що йому та старовина з її іграми всілякими! Він любив свій час, і йому нічого не було любішого, як накопичування землі та грошей. В голову йому суне безліч дум: він уже бачить, як через кільканадцять років він зовсім зруйнує тут той старосвітський дух, щоб й сліду не лишилося. Степи не будуть уже стояти пустками панам для мисливецької розваги: од краю й до краю вони зашумлять золотою пшеницею. Смуги, безкінцеві смуги пшениці, що золотом потече до панських скарбниць. А тут, де оце тепер так даремно гають час із іграми, загудуть гудки цукроварень, гама-рень. Забігають, заметушаться чорні в димовім пилу люди, загудуть машини, ляже змією залізниця — це буде інша краса, коли золото заллє землю...
Пан сидів і думав. Він так був заклопотаний своїми думками, що навіть не помітив того гомону незадоволення, що прокотився по гірці. А було от що: стара пані, бабуся Лодика, помітила раптом, що купка дітей — Сенько, Стьопка — в їхній, панській, присутності лежать на землі й, мало того, навіть не звертають уваги на те, що діється навколо,
Пані нервово бере бінокль й дивиться вже через побільшувальні скельця: чи не помилилася? Але ні. Хлопці лежать байдуже.
Пані хвилюється. Передає бінокля молодшій пані. Та теж дивиться і стверджує, що справді двійко лежать і не звертають уваги ні на панів, ні на ігри.
Це надто! Стара пані не може витерпіти цього. Вона схоплюється, знову сідає й навіть не знає, що робити. А врешті, майже через сльози, викрикує:
— Говорила, що хам — хамом і лишається, що скільки не роби добра для цих мужлаїв, вони завжди віддячать, вибачте на слові, дулею!
Врешті пані заспокоюється й звертається до якогось службовця:
— Чиї діти?
Той примружує очі, дивиться й здвигує плечима: таких дітей він не знає, очевидно, не з їхнього села. Перегодя він додає, що діти, певне, із селища, що біля млинів.
— А, звідти, з крамольського гнізда! Ну, ясно, ясно! Яблуко від яблуні недалеко котиться! — кричить пані, бо вона добре пам'ятає, як в тому млині забастували якраз під час жнив, коли в економії не вистачило борошна. О, вона знає те кляте гніздо!..
(Продовження на наступній сторінці)