— Молодець перед овець, а перед молодця і сам вівця. Це ще не все. Як з нами йти і товаришувати, так треба все вміти: і бігати, і плигати, і плавати, і по поруччях ходити, і по деревах лазити. Тоді ти будеш справжній молодець.
— Я й хочу бути як справленій молодець,— відмовив радо Михайлик.
— Ну, то ще побачимо...— похмуро відповів Сенько. Сонце заходило. Великою жариною воно палало на заході й лило на річку, й на міст, і на хлопців червоне сяйво. Воно ще не зайшло, але от-от зразу зайде, і тоді лишаться самі вечірні заграви, перерізані впоперек мечами синіх-синіх хмар.
Хлопці вирушили. Попереду йшов Стьопка, за ним Сенько і позаду всіх — Михайлик. Сенько навчав:
— Я піду попереду, ти за мною, а Стьопка за тобою. Та гляди, як будемо йти, так, поки не привчився, у воду не дивись, а дивись на мою спину. Тоді ніколи не впадеш. Утямив?
Михайлик кивнув у знак згоди, і всі троє зупинилися біля поруччів.
— Геп!
Стьопка плигнув і випростався на поруччях. Сенько поміг Михайликові вилізти на брус, а потім вже виліз сам.
— Та не бійся, не бійся,— підбадьорював він Михайлика,— це тільки на початку боязко, а потім, заплющивши очі, перебіжиш через увесь міст.
Михайлик вперше йшов так через міст. Було страшно. Боязко. Все здавалося, що він от-от схибнеться й полетить у холодну річку. А Михайлик вже знав, як там погано!
— Та ти не бійся! — підбадьорював ззаду Сенько,— брус такий широкий, що на ньому і танцювати можна. От дивись!
Він підплигнув і гупнув ногами.
Але сталося таке, чого ні Стьопка, ні Михайлик, ні навіть сам Сенько не сподівався. Старі поруччя хитнулися, десь навіть тріснуло — Стьопка скрикнув і, махнувши руками так, ніби збирався летіти, чорним птахом булькнув у воду.
Сенько скочив од струсу на міст, а Михайлик якимсь чудом не зірвався. Але, як тільки почувся плескіт і Стьопчин голос, він не витримав і, стоячи на поруччях, заплакав.
— Цить! — скрикнув Сенько.— Плигай сюди,— і, схопивши Михайлика за руку, силою стяг на міст.
Він, сам Сенько, перелякався. Але це було лише на мить. В наступну мить він, як кішка, перегнувся через поруччя і загукав у чорну безодню:
— Ге-ей! Стьопко — не втонув?!
— Ні! Холодна вода!
— Пливи під міст на перекладину-у-у!
— Знаю-у!..
— Доплив?
— Є-є!..
Михайлик, забутий Михайлик, зі сльозами на очах стояв серед мосту і прислухався, що робилося там, під мостом. А Стьопка і Сенько перегукувалися. Сенько:
— Тепер лізь сюди. Що-о? Та тут можна — тут телеграфний стовп...
Через кілька хвилин Михайлик почув сопіння, крехтіння, а потім ще через хвилину забіліла чиясь рука, далі копиця мокрого волосся, і врешті з'явився мокрий, але веселий Стьопка.
Сенько підхопив його під руки й допоміг пролізти під поруччями.
— Оце так лазня! — Стьопка бив себе по стегнах: штанці щільно облипли, і ляск весело котився над річкою.
Ця пригода не стала на перешкоді хлопцям. За півхвилини було викручено штанці й сорочку, розгладжено на поруччях — і ще через хвилину хлопці вже весело бігли "риссю", підскакуючи, як справжні коні.
Міст уже давно перебігли, вже почалася і гребля. З обох боків чорнів ліс — високий темний ліс, що в ньому, певно, і всякі страховища не виводяться. Так думав маленький Михайлик. А Сенько і Стьопка, звичайно, цього не думали: вони добре знали ці ліси вздовж і впоперек, щоб думати про такі дурниці; щоправда, там багато вужів і сорок, так які ж то звірі: вужа досить кийком устюжити, щоб він скрутився бубликом, ну, а сороки... та хай їх сотні стрекочуть, так Сенько не боїться: видере крашанки, ще й на виду у неї потрощить їх об дуба або березу.
Тим часом кінець і греблі. Забіліли сільські хатки — спереду,— а по боках розіслалися широкі луки під запиналом вечірньої імли.
Хлопці зупинили біг і "кроком" пішли повз городи — туди, де чорніли купки хлопчаків і дзвеніли стоголосі дитячі сміхи, їх зустріли раді крики. Особливо вітали хлопці Стьопку, бо він сам жив у цьому селі, доки його батько, прийшовши з "матросів", не вступив кочегаром до млина. Тоді він забрав у "тестя", Стьопчиного дідуся, свою жінку, а Стьопчину маму і переїхав у селище до млина. Отоді ж і Стьопці довелося лишити своїх давніх товаришів і шукати нових. Він їх і знайшов: то були Сенько й Михайлик.
Стьопку вітали й сміялися разом, що він, бач, упавши в річку, наловив там линів і став тепер Стьопка-рибалка-мокрі штани.
Михайлик ще ніколи не бачив так багато дітей і тепер почув себе якось ніяково. Щоправда, його ніхто не чіпав, але й не помічав, і він стояв собі осторонь, аж поки якась маленька дівчинка не підійшла до нього і не запитала:
— А ти тозе будес стрибати? Михайлик не зрозумів:
— Як стрибати?
— А через вогонь, через Купалу Йвана 3? Михайлик знову не зрозумів:
— А що таке за Купала Йвана? — Він подумав, що дівчинка сміється з нього і лише здвигнув плечима.— Не знаю.
Дівчинка відійшла і почала щось говорити іншим дітям. Ті сміялися. Михайлик відчував, що сміються з нього. Він, бач, ще навіть не знає, що таке Купала Йвана!
Тоді набрався сміливості, поправив картузика — цілком так, як мукобої — аж на потилицю, ,і, вибравши влучний момент, підійшов до дівчинки.
Деякий час вони стояли, пильно дивлячись одне на одного своїми великими дитячими очима. А потім Михайлик випалив відразу:
— А в нас машина є.
— Ма-ши-на? — простягла дівчинка.
— Машина, що гуде, гуркотить, що день і ніч співає товстим голосом, що гонить широкі паси й багато-багато коліс, що жере кам'яний вугіль і п'є олінафту.
Тепер дівчинка в свою чергу стояла засоромленою. Вона не знала, що таке машина.
Михайлик почав їй оповідати все-все. і про млина, і про свого дідуся, і про машину.
Вони вже сиділи. Одбились від купки і сиділи вдвох. Дівчинка зацікавлено слухала, але майже нічого не розуміла і, як Михайлик скінчив, то зразу ж засипала його питаннями:
— А як? А що? А чи машина спить? А як спить, то чи здіймає на ніч колеса? А яка в машини постіль: велика чи ні?
Михайлик відповів на всі питання. Йому так приємно було сидіти й говорити. Він навіть запитав, як її зовуть?
— Лукеркою,— відповіла дівчинка. У неї ще є брат — Кость й сестра Варка.
Вона хотіла показати, де вони, і, обернувшись у той бік, де кричала дітвора, скрикнула:
— Ой леле, почалося!
Михайлик і собі глянув і обімлів: на луках горіли вогнища. Навкруги вогнищ товпились діти, штовхалися, метушилися, сміялися й веселими голосами вигукували:
— Купала Йвана через воду упала!
Михайлик задивився. Такого він ще ніколи не бачив.
І біля них горів вогонь, простягаючи до неба довгі вогняні язики, летіли іскри і, наче зорі, довго кружляли в повітрі. Дітвора метушилася. Налагоджували якомога чергу і одне поперед одного плигали через вогонь. Іноді стикалися і, добре тріснувшись, падали, плакали, сміялися з того, знову вставали й бігли без кінця і краю.
Михайлик теж плигав. Спочатку плигав через велике вогнище, але там було дуже людно і йому ніяк не доходила черга: хтось з більших, уже раз стрибнувши, повертався і знову плигав, відпихаючи менших.
Тоді Лукерка розклала маленький вогник, і вони, Лукерка і Михайлик, почали стрибати вдвох. Згодом до них пристало ще багато малечі, і всім їм разом було дуже добре.
Але ось не вистачило вогню. Що робити? Лукерчин батько соломи більше не давав, говорив, уже спати пора. Лукерка, як звичайно, просилася, що вона ще погуляє: "Трішечки, трішечки, ну ось скілечки",— показувала половину маленького пальчика і знову ховалась у пітьму.
Тоді хтось із купки малечі догадався, що он там, на узліссі, стоять копиці сіна; солома горить, отже, й сіно горітиме.
Другий голос, перебиваючи, сказав, що сіно, мабуть, оберігає зараз лісничий. А до його, сліпого дідька, як попадешся, то ніяк не вирвешся у штанях.
— Ну, що ж, через вогонь і без штанів можна плигати. А завтра він пересердиться і віддасть штани назад.
Сперечалися ще довгенько, чи йти, чи не йти, а потім вирішили — "була не була". Лукерка схопила Михайлика за руку, до них пристав ще хтось, і вони тихеньхо покотилися в пітьмі на узлісся.
Михайликові це страшенно сподобалося. Темно-темно, тільки зорі з неба світять, а вони нищечком лізуть до копиць; і гарно так, і боязко: а що як отам за кущем причаївся лісничий. Що тоді буде?
Лізуть, скошена трава коле непризвичаєні до цього Михайликові ніжки, іноді трісне гілочка і затьохка яка пташка спросоння. Це все Михайликові таке нове й таке гарне. Він ще ніколи не бачив лісу вночі й ніколи не ліз красти чуже сіно, що його повинен оберігати лісничий.
Говорять вони пошепки, і не розібрати, чи то дерева шумлять літнім листом, чи то, падаючи, тріщать гілочки.
Ось уже близько.
— Біжімо...— шепче дівчинка.
Вони схоплюються на ноженята, біжать до сіножаті, застромлюють руки в пахуче сіно, скубуть, рвуть його в оберемок і, набравши стільки, скільки потрібно, щосили біжать назад...
Але тут раптом:
— Стій!..
Чиясь рука хапає Михайлика за плече. Михайлик не бачить хто, але знає, відчуває всім тілом щось недобре. Серце йому б'ється так, що от-от вискочить, а тоді Михайлик упаде й умре.
(Продовження на наступній сторінці)