— І повісили...
— А нащо ж вони його повісили? — запитує знову Михайлик.
— Бо не любив він панів та розбійників різних. Як побачить пана, забере в нього все та й віддасть бідним. Та ще й учив тих бідних, щоб вони й самі так робили, щоб геть-чисто в панів забрали собі все, тоді,— каже,— не буде ні бідних, ні багатих.
Михайлик задумався. Та не встигли вони ще й трьох кроків пройти, як почули в кущах гамір, якесь квакання. Сенько зупинився і, виламавши добру лозину, кинувся туди. За ним Стьопка, і вже за Стьопкою й Михайлик.
— Ото диво! — закричав Сенько. Михайлик глянув, та аж обімлів. Якась довга-довга звірина схопила в рот жабу та й не проковтне ніяк. Михайлик уже хотів було з переляку тікати — та його зупинив Сенько.
— Стривай,— каже,— то вуж жабу спіймав.
Стали хлопці та й дивляться, а вуж, побачивши їх, навтікача. Чудно так повзе — хвостом, як батогом, б'є. А голови й не підійме. Сенько вже хотів був лозиною підігнати його, та не встиг.
Зашуміло в кущах, і звідти вибігло якесь звірятко — довгасте та гнучке. Вибігло, повело головою, понюхало, пригорнулося, як кошеня, а потім враз випросталося, і не встиг Михайлик ще запитати в Сенька, що то за звірятко, як воно вже насіло на вужа. Вчепилося зубами коло головки та так, як ножицями, й ріже. А вуж в'ється.
— Ага, піймався! — прошепотів Стьопка.— Ото тобі щоб не їв живцем жаб! — Повернулись і пішли хлопці назад.
— Що то? — аж тепер запитався Михайлик.
— Ласочка,— відповів Сенько.— Хіба не бачив? У млині їх багато.
— Які недобрі,— каже Михайлик,— звірі: одне одного їдять. Хіба їм їсти нічого?
— Подужає от і їсть. Хто кого подужає, той того й їсть,— промовив Сенько.— А побачила б ото ласочку шуліка — тільки шерсть посипалася б...
— Що, з'їла б?
— А то, думаєш, подивилася б. Ого! — Сенько поправив кашкета й свиснув.— Бачили ми не раз. А татко каже, що й люди людей їдять, так і п'ють кров, аж цмокають.
Михайликові стало страшно. Він ще ніколи не бачив, щоб люди людей їли та ще й кров пили. Він з острахом запитав:
— А ти бачив?
— Ні,— протягом відповів Сенько,— татко бачив.
— Отак, хто кого подужає — і їсть? — знову запитав Михайлик.
— Так і їдять — багачі...
Це вже було надто, Михайлик зовсім злякався і заплакав, кажучи:
— Я не хочу, щоб мене з'їли...
— Та кому ти там потрібен? — заспокоїв його Стьопка.— Багачі машинами їдять. То Сенько сміється, щоб налякати тебе. Ну, машина задушить кого, а люди кажуть, що хазяїн з'їв. Адже як розіб'єш ти чашку, кричить же на тебе твоя бабуся: з'їв уже сякий-такий! Так і тут...
Михайлик заспокоївся. Пройшли ще декілька стежок, і вій зовсім уже забув про всякі страховища.
Знову охопила його радість, і знову захотілося стрибати й бігати. Ліс такий славний, густий. Там десь над ним на небі сонце, а тут тінь, пахощі, квіти між кущами, пташки всілякі, що співають, виводять на всі голоси. Любо, хороше. Шумить лист верховіттям, і нема йому ні кінця ні краю.
Хлопці ідуть, а Михайлик біжить, метушиться.
— Та не кричи ти,— говорить йому Сенько,— а то, чого доброго, й лісничий почує.
Лісничого боїться Михайлик, він мовчки йде та хіба що нишком, щоб хлопці не побачили, квітку яку вирве.
Сорока — уїдливий птах. Оцю саму сороку-білобоку особливо, не любить Сенько та Стьопка. Сорока — шкідник. І шкодить вона не лише тим, що хапає з подвір'я молодих курят. Тут справа інша: не встигнеш перескочити через рів, вдерти голову до хащі лісової — тут тобі зразу й сорока. Літає й скрекоче. Потім до неї ще прилетить одна або дві та й підіймуть таке, що тікай з лісу. Хлопці в ліс, і вони за ними. А почни відбиватися, палиці жбурлять, ще гірше.
Ну, а лісничий і має це за прикмету. Чого, мовляв, стрекочуть сороки? Хлопці, мабуть, деруть, лазять, обламують гілки. А цього не можна. Піймає на гарячому — і до батька: так і так, твій син лазив у лісі, шкоду робив, гілки обчухрував. Плати штраф... А потім. Ну, потім відомо що: тринчик або... Сенько й Стьопка знають це й тому, побачивши сороку, намагаються не звертати на себе її увагу, бо попереду чекає їх інша й важливіша справа — кажани й кислиці.
Ось скінчився молодий ліс — здалеку зачорнів густий-прегустий, величний і дужий, "великий" ліс. Тут нема дріб'язку — тут все дуби столітні, велетенські, що станеш під ними, то, здається, і вершка його не побачиш. Тут справжнє дике незаймане царство. Його ще не діткнулася людська рука. Хлопці підійшли і, як у прірву, пірнули у темну дубову хащу. Сенько й Стьопка підбадьорилися, Сенько навіть весело свиснув і, зігнавши якусь пташину, весело засміявся: "Ач! і воно тут моститься!" — і пішов далі.
Михайлик кидається до того куща, звідки вилетіла пташка, і, розгорнувши його, захоплено кричить:
— Гніздо! Гніздо!
В гнізді він знайшов четверо хороших-прехороших яєць. Він сідає над ними навприсядки, пильно розглядає і кличе хлопців.
Але Сенько уже кричить сердито:
— Не чіпай!..
Михайлик і не думає брати, проте йому цікаво, чому не чіпай, ї Сенько пояснює:
— А тому не чіпай, що як візьмеш, то хата згорить, розумієш?
Михайлик розуміє. Та, подумавши трохи, завважує, що хати в них немає. А живуть вони у млині, під великим будинком, у льохові. А зверху там контора, та управитель, та ще пани якісь.
Сенько не відповідає. Він сам розуміє, що сказав дурницю, що ні в його, ні в Стьопки, ні в Михайлика хат немає, немає хат і у їх батьків, а живуть вони всі в хазяйських хащах. Але він не хоче визнати своєї помилки; вже сердито кричить:
— Геть там, не лазь, як не клав їх туди, то й не бери. Михайлик з жалем встає.
Раптом хлопці зупиняються.
Сенько високо задирає голову й дивиться.
Говорять пошепки.
Стьопка тихо питає:
— Бачиш? Сенько:
— Бачу...
Радяться: дуб товстий, до гілляки високо, а злізти треба. Як це зробити? А хоч би й так!
Сенько впирається ногами в землю,-а головою в дуба. Йому на плечі злазить Стьопка. Тоді Сенько випростовується і підкида вище приятеля. Той тим часом хапається руками за гілляку і, вигнувши коліна, обхоплює ними й ногами дуба — подерся вгору.
Але цим справа не кінчається. Стьопка вже на дубі, Сенько знову впирається головою в дерево й наказує Михайликові робити так, як раніш робив Стьопка. І от Михайлик на плечах у Сенька. Сенько ворушиться: стає зручніше?, а в Михайлика аж ноги трусяться: боїться, щоб не впасти. Але він мовчить. Жде, що буде далі. А далі от що: Стьопка засуває руку в дупло, плигає не вниз, як то думав Михайлик, а вгору. Потім Михайлик бачить у Стьопки на обличчі веселу усмішку. Він поволі й обережно витягує руку, і Михайлик аж скрикує: у Стьопки миша, тільки чудна: з крилами! Але крила такі, як от у сороки чи горобця...
Михайлик ще не встигає вилити своє здивування у слова, як Стьопка вже кричить: — Бери!..
Михайлик простягає руку і, побоюючись, обережно бере цю чудну крилату мишу.
Взявши й відчувши в руці своїй живе, він не знає, що й робити, але той-таки Стьопчин голос наказує:
— В пазуху!
Михайлик розгублено дивиться, він не говорить ще нічого, але в очах йому запитання:
"Як за пазуху! Отаку бридку річ за пазуху?"
Але робити нічого. Хлопці гримають, і Михайлик кладе руку за пазуху, розкриває долоню, і зразу ж поза спиною неприємний лоскіт. Хлопчик ладен уже кричати, але тут на допомогу приходить гордість. Так робили й роблять всі. А коли так, то Михайлик не гірший від інших. Він переборює огиду й острах. За першим кажаном йде другий, за другим — третій.
Михайлик уже зовсім не боїться. Виявляється, що кажани не кусаються, а лише дряпаються й то не дуже. Михайлик сміється. Навіть жартує. Сорочка йому відстовбурчилась, ніби там повно груш або терну.
— От! — весело скрикує Стьопка.— Є! Ще один! — І вія урочисто витягає п'ятого кажана...
Але цим не кінчається день. Не встигли ще хлопці розглянути хороше своє надбання, як чується тріскіт.
З-за дуба вискакують лісничий і поміщицький син Лодько, що влітку приїхав до батька на вакації.
— Стій! — кричить Лодько.— Стій! Стріляти буду! Зупиняється й націлюється, цокаючи затвором.
У Михайлика затрусилися ноги, і він з розгону полетів у кущі.
Водночас над головою в нього пролунав вибух і довгою луною покотився по лісу.
Михайлик лежав ні живий ні мертвий. А Сенько з Стьопкою були уже не знать де. Вони мчали, розриваючи кущі, спотикалися, падали, підводилися і знову бігли, не переводячи дух. Зупинились, коли напевне зрозуміли, що за ними уже ніхто не женеться. Зупинились і раптом побачили, що з ними немає Михайлика. Вони обоє чули постріл, і тепер в голови їм приходили найфантастичніші думки. Вони бачили перед собою Михайлика, пораненого кулею. Вік жалібно стогне, а над ним стоїть і сміється отой противний Лодько з рушницею. Тоді вони обережно полізли назад, щоб вирвати Михайлика із пазурів.
А Михайлик у той час лежав і чув розмову.
Лісничий. Ах, паничу, то ж недобре ви робите. Можна ж так, чого доброго, поранити дітей. Діти ще ж малі та дурні. Тільки й їхнього, що побігать та полазить.
(Продовження на наступній сторінці)