Думка виникла так раптово і з такою силою вдарила Хрисанфа Уласовича в голову, що той аж вперед, до Григорія Федоровича, смикнувся. Порух його передався Григорію Федоровичу—Він хитнувся вбік, думку йому мов жариною опекло: "Стукне отут обухом! І гроші пропали!" Багато грошей Григорій Федорович ніколи не носив при собі, все ж зо дві десятки лежали в партманеті. Від цього лоб аж гарячим потом укрився, і Григорій Федорович тісніше притис партманет до стегна.
Але все вже минуло — і в нього, і в Хрисанфа Уласовича. Гра дурної уяви! Просто в сінях темно було, як уночі, а в пітьмі всяке на думку спадає.
Поки Хрисанф Уласович знаходив клямку, відчиняв двері, обидва вже встигли заспокоїтися.
А Фесько Кандиба з жінкою тим часом чимчикував на Низ, додому. Наздогнали Захожаєву Лукирю. Лукиря маленьке ситечко несла, таке акуратне та гарне! Чорноволова Єлька набрала на кофтину ситцю по шість копійок аршин. Ситець так і вигравав квітами проти сонця.
Ще нижче, аж за самим залізничним мостом в ремісничому центрі, де з одного боку чорніли кузні Рохмана, Бабича, а з другого — кузні братів Черненків, їм назустріч вискочив на своїй тачанці, розмальованій у зелене з жовтою квіткою, сам Северин Вакулович Китайгора і так промчав на своїх конях-зміях, що Наталка Полтавка ледве встигла одскочити набік.
— Тю! — гукнула вона.— Скаженюка!
Легко їй було так вигукнути. Та не в легку історію потрапив Северин Вакулович. Річ ось у чім. Ще в ту неділю він договорився з Чернявським за землю. Северин Вакулович купував її всю зараз з болотами, пісками, кучугурами, шелюгами. А грошей усіх не мав. Сьогодні ж, спродавшися на базарі, нестачу поповнив, та коли вирушив до Чернявського домовлятися остаточно, з'ясувалося, що виторг пропав і замість нього в кишені знайшлася викроєна хрестом дірка.
Це був удар! За ним послідував другий. Григорій Федорович, до якого помчав у Шахівку Северин Вакулович, додому ще не повернувся. Отож і позичити грошей у Шахівці не було в кого. Закусивши губи, аж кров з них чвиркнула, кинувся Китайгора назад, у Червоноград. Там протоієрей, отець Андрій Левицький, позичав гроші під векселі, з процентами, а крім того, брав додаткові проценти натурою. Степовики привозили йому додому кавуни, дині, огірки, цибулю, свіже, квашене.
Тепер Северин Вакулович мчав до панотця повен надій. І рантом, уже проминувши Наталку з Кандибою й іншими шахівчанами, пригадав, що того разу, оплативши Левицькому вексель і законні проценти, він утримався від сплати процентів натурою. Мав привезти і діжечку сиру, й грудку масла і — не привіз. Протоієрей жив самітно, мав вісімдесят років, все що привозили йому за проценти степові боржники, складав у комори, у льох, і там воно злежувалося, пріло, гнило. Позбувшися на старості розуму, він переводив святий продукт, то краще хай його сам Северин Вакулович використає, ніж воно буде гнити в темному льосі здитиненого священика. І не повіз ні сиру, ні масла!
А отець Андрій, як виявилося, не забув про проценти з Китайгори і якось через старого Каніболоцького переказав: "Нагадай Северинові, хай не плює в криницю. Мало чого на віку не буває!" Северин Вакулович тоді й вухом не повів, а тепер, пригадавши все те, весь потом гарячим вкрився. Дорога до отця Андрія була закрита. Замкнена на сім замків.
І Северин Вакулович опустив віжки та заразом з тим і вуха. Завернув коней і виїхав на шахівські луки не шаленим чвалом, як попереду, а знесиленою ступою, шагом.
Отак, плентаючись, і наздогнав Феська Кандибу, його Наталку з новенькою колискою в руках, Захожаєву Лукирю з ситечком, Чорноволову Єльку з її квітчастим ситцем, бабу Захожаїху з поросям. Тут-таки до них прилучилися Мусій Прихідько і Йван Риштак, інакше Наливайко, Випивайло, Барило — як кому.
Северин Вакулович сидів не на колисці, а на передку, на шаньках з вівсом для коней, опустивши голову на руки і поза-стромлявши пальці в довге, чорне, примащене оливою заради неділі волосся. І час від часу підіймав те волосся вгору так, що воно аж тріщало.
Така картина не тільки звеселила, а й здивувала шахівську компанію.
— Ось биймося на що завгодно,— сказав Іван Риштак, дивлячись ка здитинілу постать Северина Вакуловича,— що фортуна його обминула сьогодні.
Фесько Кандиба перейшов китайгорівським коням дорогу, спинив їх, став проти Северина Вакуловича, сказав:
— От бачите, Северине Вакуловичу, ми і знову зустрілися... І скажіть, чи не собачий син Мусій Прихідько: каже, що може карбованця кинути далі, ніж я? Це він, Мусійко?! Та нізащо на світі!
Виступ Феська був несподіванкою і для Мусія Прихідька. Та він лише якісь півсекунди зачудовано дивився на приятеля, з яким пройшов у життєвому пеклі вогонь, води і мідні труби, і в наступну мить уже став до гри. З виразом цілковитої зневаги під руденькими своїми вусами він сказав пристрасно:
— І ви вірите, Северине Вакуловичу, цьому шалопуту?! Та він за три копійки три дні на все село гавкатиме!
— Це я?! — гримнув, повернувшися до нього, Фесько Кандиба, засунув руку в кишеню, дзвякнув там дріб'язком, а коли руку вийняв — на долоні в нього лежав новий срібний карбованець. Підкинувши його кілька разів, Фесько сказав: — Йду на десять карбованців. Докинеш — твої будуть. Не докинеш — начувайся. Побачимо, хто загавкає на всю Шахівку?!
Розбийте заклад, Северине Вакуловичу! Ну! — вигукнув Фесько і виклав на тачанку червоненький банкнот на десять карбованців.
— Що ти робиш, божевільний голодранцю! — скрикнув Северин Вакулович.— Це ж гроші, чуєш — гроші! Не сміття! Коли в тебе є зайві, то замість того, щоб розкидати, позич мені щось! Буду все життя дякувати. Кажу правду, тут грошей так треба, що аж коліна трясуться.
Северин Вакулович казав правду. Думка про двадцять п'ять десятин Чернявського заморочила, сп'янила його. Бо земля була тим, без чого жити не міг. Чим більше землі, тим краще! Треба використовувати кожну нагоду, щоб ще хоч трошечки додати до свого клина! А тут же ж не трошечки, а двадцять п'ять десятин! Збожеволіти можна!
Взяти Григорія Федоровича, Хрисанфа Уласовича. Для чого їм та земля? Щоб орати, ростити хліб, пускати по ній плуги, букери, дискові борони? Де там! Це були купці, перекупщики, їм однаково, що купити і що перепродати, тільки щоб пахло зиском. Це люди без душі, без совісті, без бога. Безбожники, розбишаки з широкої дороги!
А в Северина Вакуловича бог був. Його бог — земля. Його богородиця — свята земелька. Його трисвятителі, сорок святих — зелені ниви від обрію до обрію. І ось, коли ці двадцять п'ять десятин були вже майже прирізані до його клина, на тобі отаку біду! Пристрасні переживання, тривога звучали в голосі Северина Вакуловича. І це Кандиба відчув.
— Гаразд,— сказав він.— Бачу, що вам справді прикрутило по нікуди.— Фесько засунув руку в кишеню і залопотів там кредитками, неначе пальцем провів по аркушиках товстої книги — псалтиря28 чи євангелія. І підвів очі на Северина Вакуловича.— Коли вам справді потрібні гроші, то чого ж — позичити можна... Тільки з однією умовою.— В кишені знову заспівали тугі кредитки...
— Які там умови! Через тиждень борг поверну і могоричу пий скільки влізе! Горілки не пожалію!..— вигукнув Северин Вакулович, п'яніючи від музики, що линула з Феськового гамана.
— Бачите, Северине Вакуловичу, щодо горілки, так ви ж знаєте, що вона не завжди корисна таким людям, як я.
— А боже мій! — вигукнув нетерпляче Северин Вакулович.— Всяке в людському житті трапляється. Тільки скажи — при чому тут я? Повір мені, чоловіче добрий, що ні сном ні духом не знав і знати не хочу про те шелюгове лозиння. Аж на другий день, прокинувшись у Григорія Федоровича в половнику, почув про ту історію, та так потягло на похмілля, що й думать не став...
— Оце й гаразд,— мирно відповів Фесько Кандиба.— Ми ж із вами завжди були приятелі, тільки все село в один голос гуде про те, як ви нібито наповчали Федосія Вотєтовот: "Всип йому так, щоб до нових віників пам'ятав!" Кажуть, що, сидячи на лаві, ви ще й приказували: "А так їх, так!" Отак було. Цю науку я два тижні видихував — весь хребет облупився. Тут діло серйозне. Щоб залагодити справу, даваймо собі помиримося як слід. Хай усі люди бачать, що на тій події хрест поставлено.
— А що ж ти хочеш? — в передчутті чогось для себе не дуже приємного, спитав Северин Вакулович, ляскаючи по халявах пужалном.
Фесько оживився. Став якимсь лагідним, веселим, добрим, приятелем мало не інтимним. Очі його прозоро засвітилися.
— Хочу, Северине Вакуловичу, небагато, їй-богу! Дрібниці! Хочу покататись на вашій натачанці з своєю Наталкою. Скажу вам щиру правду — нам ніколи не доводилося хитатися з нею у колисці. Та ще в якій колисці! Скажу правду: ні в кого з хуторян немає такої колиски, як на вашій натачанці! Вигулькне з греблі... Хто то мчить? Чия то тачанка співає? Хто у колисці гойдається, наче маківка? Е, хто! Придивіться! То старий, чорт би його не взяв, Китайгора! Колиска ота, як лялечка, натачанка, як маківка, зелене поле — у жовто-гарячу квітку. Северине Вакуловичу! Розтривожила ваша тачанка мене до самого серця. Дозвольте нам з Наталкою прокататися вздовж і назад по всій Шахівці, га?! Повік не забудемо, дякувати будемо! їй-право. І процентів не візьмемо! Ми з Наталкою на колисці, а ви на передку!
Почувши таку мову, Северин Вакулович зблід, заграв попід шкірою жовнами, вкусив себе за нижню губу, аж кров засочилася. Перевів дух, глухо сказав:
(Продовження на наступній сторінці)