І в Наталки гак був угвинчений в стелю, сюди, ближче до полу, а ще треба було розжитися на вервечки та купити й саму колиску. В давніші часи дно до колиски приробляли з ряднини, складеної вдвоє,— міцно й надійно, не прорветься, і не вилетить Івасик. Тепер колискові майстри занедбали старі надійні традиції і денце почали ставити з лантушини водносталь. А вона ж як кисейка снітиться, гляди — от-от і прорветься. А щоб баки покупцеві забити, розмальовували лантушинку зеленими півнями з величезними червоними гребенями. Задивиться мати на такого півня, залюбується, а про найголовніше забуде.
А Наталка не забула, сказала тому вербівчанському чоловікові, що колиски майстрував і продавав:
— Ото воно таке денце день-два потримається, а далі й обірветься.
Вербівчанський чоловік відповів:
— Он у баби Гуски з парусини поставили. То що, вдержала? Це вже як бог дасть! Бо важить не поткання, а цвяшки. Постав залізні: обіржавіє навколо. Хочеш, щоб колиска сто літ у хаті гойдалася — став цвяшки мідні.
— А ви ж які поставили, дядьку? — спитав Фесько.
— Про мідні це я к приміру тільки сказав,— відповів вербівчанський чоловік.— Он Петро Іванович Коваленко на автомобілі їздить. То я що, на нього дивлячись, своєї Гнідої зречуся? А дзуськи! Бач, яка он — так вухами і стриже, так і стриже, Мілітриса Кирбитіївна! Давав циган десятку, не взяв, а тепер жалкую. Дід Махтій-шкуродер каже: "І задарма такої не візьму. Бо й цурки не діждеться. Здохне по дорозі, що з нею робити тоді?"
— А на плечі взяти? — обізвався Захожай Карпо.
— Не візьме,— відказав його сусіда через тин Андрій Сенченко.
— Чому? — спитав Пугач Микола, теж шахівський чоловік.— Не потягне?
— Та ні, бачиш, хребтина — як пилка: перепиляє плече! Люди пішли в сміх, у регіт. Сміялася й Наталка і тільки згодом, додому прийшовши, оглянула цвяшки: залізні, та й тих не більше, ніж зубів у баби Захожаїхи.
На базарі Фесько здибався з своїми давніми приятелями Мусієм Прихідьком й Іваном Безродним — з отими, що бенкетували тоді з Северином Вакуловичем та разом і шелюговою кашею закусили.
Край базару стояла шопа — комірчина без вікон, без дверей, з однією покрівлею. І з довгими лавами. Це був пункт, якого не міг обминути жоден з базарників. Одним боком пункт впирався в ряди, де червоноградські молодиці демонстрували своє хлібопекарське уміння і випікали такі паляниці, що досягали й неба. Пшеничні, на хмелю. Розріже хлібину, і дивовижні пахощі яку завгодно смиренну душу спокусять! З другого боку до шопи підходили ряди з м'ясивом, з гарячими борщами, закусками з вареної яловичини і печеної свинини.
Свинину червоноградські спокусниці шпигували зубками часнику, хто й зарікався скоромне їсти 20 — утриматися не міг!
Третім краєм ота шопа виходила на Дику вулицю. Тут вряд стояли хати Івана Сидоровича Книгочія — легкового візника; поруч неї красувався гарненький дімочок учителів — братів Троянів, слава про вченість яких котилася по всьому місту. Отам біля троянівського дімка й містився поважний будинок заможного крамаря і церковного старости славетного Савелія Сильвестрозича Кривенка. По другий бік базарної площі Савелій Сильвестрович побудував чималу крамницю, де охочі могли б купити, що кому треба: як крейди, то крейди, як дьогтю, то дьогтю, а також скільки треба сувоїв шпалер, гасу й помадки їстівної.
Магазин свій Савелій Сильвестрович поставив при широкій дорозі, що вела з міста на Шахівку. В Шахівці дорога розбивалася на чотири течії. Ліва течія вела на Олянівку, Полівку 21, Петрівку 22; і ще кудись там далі, в піски. Права — круто відхилялася на захід, ішла тут паралельно річищу славної червоноградської річки Берестової. На цій дорозі стояли Мартинівка, Вільховий Ріг, Обазівка 23 і щось там далі за ними. Дві інші течії магістральної шахівської дороги, пронизавши кучугури, якими закінчувалася річкова заплава, виривалися у високі чорноземні степи, що через хутори Вошиву, Гнидячу, Кобзівку пробивалися до Новомосковська і далі. Двадцять або тридцять сіл тулилися до великої шахівської дороги з усіма її підніжжями. Оце вони й були клієнтами універсальної крамниці Савелія Сильвестровича. Всяк, кому були потрібні цвяхи, молотки, крейда, гас, синій камінь, сировий ремінь на гужі, черезсідельники, віжки, всяк, кому потрібні були шпалери, скло і коломазь для воза, кабиця для ціпа, помадка для дівчат,— завертав до Савелія Сильвестровича. І діло його кипіло.
Наталка теж спинилася. Взяла три фунти крейди і дві грудочки синього каменю та гарний кусок шпалер. Шпалерами в Шахівці добрі люди прикрашали верхню частину парадної стіни в хаті — від божниці до дверей. І в Наталки, як у людей, буде. Не забула й дьогтю набрати пляшку. Упадуть на ліс восени роси, взуття враз переведеться, коли його не змазати дьогтем.
Це була одна точка Савелія Сильвестровича. Друга містилася в отому будинку, що, сусідуючи з славетними братами Троянами і Книгочієм, виходив фасадом до шопи. В цьому будинку було чимало гарних просторих приміщень. Найкращі з них, на першому поверсі, він здав під монопольку. Так називалися тоді спеціалізовані державні крамниці, в яких продавалася горілка. Чисте велике приміщення монопольки було заставлене сосновими полицями, а на тих полицях шеренги, шеренги пляшок великих, середніх, малих і зовсім дрібних.
В монопольках за монопольщиків раз у раз працювали відставні фельдфебелі, унтер-офіцери, офіцери молодших чинів. Особливістю монопольки було те, що тут горілку лише купували, пили її добрі люди здебільшого під її стінами — "під монополькою". Але тут, на базарі, за місце, де добрі люди священнодіяли над пляшками, чвертками, восьмушками, правила шопа. Отут, і в самій шопі, і під шопою, збиралося все братство, охоче хильнути, посидіти, погомоніти, перекинутися словом-другим.
Одвідувачі шопи поділялися на дві одміни. Одміна постійна, стала, складалася з шопівських невивод, якими була різна червоноградська шантрапа, п'яниці, злодюжки, босота, "верблюди". "Верблюди" обживали шопу лише наприкінці базарного дійства, зранку ж прогулювалися поміж возами, поміж рядами — стежили за багатими міщанками й паніями з важкими кошиками. Розносити по квартирах ці кошики й було спеціальністю "верблюдів".
У другу одміну входив увесь той базарний люд, що забігав під шопу на часинку, випивав тут чарку-другу й біг далі допродувати непродане. Були й міцніші любителі чарки. Ці розсідалися на лавках на довший час. З хлібного ряду приносили паляниці, з м'ясного — грудки вареного м'яса, обкладалися цибулею, огірками, редискою. Незабаром це інородне ядро обростало стінками з шопівських невивод. ї запалений світильник веселощів курів фіміамом цілий день. Інколи один кущ поділявся на два-три, іноді навпаки кілька кущів об'єднувалися.
Веселий гомін тоді закручувався у витки потоків такого напруження, що всі чоловічі голови на базарі мимохіть оберталися в один бік — до шопи. Веселу вдачу мали босі червоноградські, шахівські, олянівські й добрянські чуп-риндарі!
Северин Вакулович теж шопи не проминав, тут купчилася вся голота, яка в косовицю і жнива чудом якимсь перетворювалася на ту незламну силу, яка одна могла вимахувати косою з ранку до вечора, прокладати покоси від Шахівки до Чорного моря, заставляти лани полукіпками, яких тут часом красувалося більше, ніж зірок на Чумацькім Шляху 24.
Северин Вакулович ходив, нюхав, прислухався, придивлявся. Душу радувала ця незмірима повінь тих голоштаньків. Закон відомий: чим більше — тим дешевше! І від цього душа раділа. І він ходив веселий, доброзичливий, приязний, здоровкався, бравшися за шапку здалеку, ручкався зблизька з ким попадя — тут не зала засідань земської управи; прислухався, од чарки не відмовлявся, випивав гучно, закушував смачно — огірок так огірок, цибуля так цибуля! І все хвалив добрих людей, все дякував: "От спасибі! Коли б то ще перехилить довелося! Бо за тією роботою і вгору глянути ніколи! Сказано, хазяїн! Самих волів ондечки скільки пар! А пшениці, вівса, гречки?! І всьому цьому лад треба дати. Хліба шматка проковтнути ніколи!"
Якщо Северин Вакулович грав у своячка, то Стратон Балковий, таки ж наш, шахівський, був любителем театрального дійства, непевного і незримого! Вправність рухів і ніякого шахрайства! Предметом своїм він обрав артезіанську кишеню Северина Вакуловича.
І тут зустрілося два погляди на логіку речей. Северин Вакулович брав ставку на глибину. Чим глибша, тим краще. Спробуй пробитись у ті глибини, щоб готовий до нього експортер тисячних урожаїв пшениці не відчув дотикання стороннього тіла! Стратон Балковий таку логіку вважав пережитком чумацьких часів. Довгі пальці його були довершено натреновані на тонких хірургічних операціях. Лобові атаки він, як артист, зневажав.
Отож широкі запорозькі шаровари Северина Вакуловича він розітнув спочатку вздовж над кишенею, потім впоперек; операція впоперек диктувалася застарілою звичкою Северина Вакуловича пристібати гаман до потаємного ґудзика, вшитого у кишені. Стратонів інструмент перетнув у належному місці оту страхову пуповину, і гаман, як зріле яблуко, сам упав йому у широку долоню.
Фесько із захопленням стежив за цією операцією. Вирізаний гаман Стратон звичним невловимим рухом пустив низом під ближчу лавку. Тут мав сидіти і сидів уже настренчений Стратонів друг Вергун Полікарп, що з Олянівки.
(Продовження на наступній сторінці)