У Губенчихи, баби Килини, за хатою ріс невеличкий садок. Садок цей дуже принаджував до себе хлопців. Тоді баба Кили-на додумалась і насадила вздовж тину кропиви два ряди. Один ряд кропиви високої, широколистої, з майже непомітними жигальцями; в другому ряду вона використала кропиву гусаківську — низеньку, з дрібненьким листом і з такими величезними жигальцями, що їх здалеку видно неозброєним оком. Цю кропиву дід Гусак розплоджував на межнику знову-таки від хлопців; його баба — баба Гуска варила з цієї кропиви напровесні гарні борщі; ну, і крім того, дід Гусак був знавцем лікарського зілля й ту кропиву і ламав, і викопував, і сушив, і в'язав у пучки, і підвішував під стріхою разом з іншим сушеним зіллям.
Обидві кропиви дуже злі, проте дрібнолиста ще начебто лихіша, ніж ота висока, з широким листом. Що ж можна сказати про бідолашного Кузьму Височина, який потонув у зіллі з носом і вухами?!
"Ой, ой, лишенько!" — скрикнув він і запалав так, що ледь-ледь не зайнявся.
Кузьмина поразка викликала благородний гнів двох інших учасників баталії. "Га! То ти так?!" — аж підскочив приборканий перед тим Лазур Сенченко і накинувся на Феська з правого боку. Прихідько Прокіп пішов на супротивника з лівого. Від Лазурового поштовху Фесько подався вліво; від Прокопаного — вправо; урівноважився. Тоді згріб за чуприну Лазура, згріб за чуприну Прокопа, розвів в обидва боки голови буйні і з розгону буцнув тими головами так, що вони водночас на одній ноті вигукнули. Лазур Сєнченко: "Ой!" Прихідько Прокіп: "Ой, ой!"
— То це ти, Фесю? — пізнавши братню жменю, спитав Лазур.
— Я,— відповів Фесько.
— Еге? — протяг Прихідько Прокіп.— Так же ж можна і голови порозвалювати!
— Ну тебе к чорту,— вилаявся Лазур Сєнченко і взявся за лоба.— Мислене діло, таку ґулю нагнати! Так би це й скінчилося, бо хлопці, відсапнувши, починали набирати своєї постійної форми, коли б у справу не втрутився практикант-агроном безаківської економії. Спосіб, яким бувалий солдат нейтралізував підпилих шахівських парубків, припав йому до душі. Яким скарбом у добрих руках може бути цей солдатюга! Так орудувати мужицькими чубами — треба уміти!
Практикант Охрім Денисович походив з довколишніх хуторян, був правою рукою управителя Олександра Григоровича Матісона і в теоретичних поглядах своїх вважався максималістом. Прогрес у нашу країну якщо й прийде коли, то не через нужденне і мізерне мужицьке господарство, а через велетенські латифундії, хоч би отакі, як оця в Безака. Три тисячі десятин! Отут є де розгулятися. Більше таких важелів, і країна зробить гігантський стрибок, щоб знайти своє справжнє місце в шерензі інших великих держав. Але для організації такого стрибка потрібні люди — сміливі, діяльні, ось такі, як оцей голоштанько Фесько.
Господарство мало п'ятдесят десятин лісу — Дубові Гряди особливого призначення.
Дуби найвищого бонітету, як каліфорнійські секвойі, підпирали тут небо. Йшли вони на шпали на вагу золота, і залізничні компанії за щире золото щирим золотом відплачували! Насадження розбите далеко від населених пунктів, тому й вирішено було обійтися тут одним об'їждчиком. Об'їждчиком узяли свого чоловіка — Караїма Явдокима, батько якого п'ятдесят років працював на безаківському хуторі прикажчиком і мав славу запопадливого панського слуги — шахівчани звали його посіпакою. Та Явдоким у батька не вдався, пішов кривою стежкою, від чого в голові у нього створилося сум'яття, яке позначалося тим, що людина була неспроможна відрізнити кишені своєї від панської.
Ліс стояв могутнім прямокутником, витягненим з півночі ка південь. Так у ньому були й дороги прокладені. Та одного разу Окрім Денисович змінив свій маршрут і поїхав на об'їзд не впродовж лісу, а впоперек. Що він тут побачив! Той Явдоким дійшов до такого нахабства, що перестав навіть маскувати крадіжки: пеньки проти сонечка лисніли неприкритими головами!
Караїма Явдокима з лісу довелося прибрати, і ось тепер, дивлячись на Феська, на його спритність, сміливе обличчя, практикант подумав: "Це мене сам бог призвів наспіти на цю розмову солдата з тими сільськими мурмилами!" І він сіпнув віжками коня так, що дрожки під'їхали просто до мальовничої групи.
— Чим можу служити? — гупнув каблуками Фесько.
Охрім Денисович непривітно повів очима в бік своїх хвостових кадрів, і ті одразу ж позадкували на леваду. Тоді він сказав Феськові:
— Коли хочеш, можеш стати до нас за лісничого в Дубових Грядах. З харчами, чобітьми і рушницею. Що скажеш?
— Та от подумаю,— відповів, не хапаючись, Фесько.— Ліс — діло дуже добре. Вийдеш на узлісся, а по степу стрепети, дрохви бродять. Качки на Дикому озері! Скотаренко Сидір каже — диких кіз бачив. А хатина там стоїть, чи Явдоким і хатину на вітер пустив?
— Пустив,— відповів Охрім Денисович.— Але хатину поставимо. Це діло не складне.
Фесько копирснув кущ калачика:
— Гаддя та вужів там у руїнах Явдокимової хати! Та здоровенні! Олексій Безродний одного полоза за хвіст ухопив, так куди! Вирвався. Каже — холодне, бридке, фе! — Фесько аж плечима пересмикнув. Згодом додав: — То я подумаю, а завтра вранці і загляну в контору.
Охрім Денисович кокнув на коня, завернув його на дорогу, їхав, думав і ніяк збагнути не міг, яка сила могла загнати Сидора Скотаренка, Олексія Безродного та, може, й не тільки їх у таку далечінь... Ну, коли б були господарями при конях, але ж шарпачня, голодранці, босота, злидні! На дрохв ходили милуватися; стрепетів слухати! Хе, лірики! Хтось з багатих хуторян наймав дуби красти, пішки. Заїхати в насадження на підводі — значить слід залишити, а так — навалять на плечі колоду і по цілині до битого шляху, вночі, а там уже й на бричку можна... Охрім Денисович сплюнув.
На другий день вони й домовилися.
З того часу й почав Фесько Кандиба жити в лісі. Він тепер уже не мав потреби бігти шукати роботи, думати про те, де дістати на хліб, сіль і олію, а діловито щомісяця одержував належну платню.
Наталка й раніше мала великий нахил до куховарських умілостей, а тепер у міру сил почала доводити на ділі, що нахил той не безпідставний був. Пироги, вареники, млинці, пампушки, еге, чого тільки не з'являлося на припічку в неї!
Минув якийсь місяць-другий — і Фесько Кандиба сам став, як пампушка,— білий, повновидий, чорновусий, достеменно козак Мамай, як був намальований на дверях у шинку в покійного Вакули Китайгори.
Наталка теж почала повніти. Щоб більше вгрузти в ідилію, скопала пустош навколо своєї сторожки, випустила з сіней перші два десятки курчат з квочкою.
Фесько злагодив комбіновану споруду, нижній поверх якої призначався для підсвинка, верхній — під курник.
Незабаром у хаті у Наталки завуркотів кіт добрячої сенченківської породи з Шахівки.
— А отут, Фесю,— якось сказала Феськові Наталка,— поставиш хлівець і загороду для телиці. І попроси в пана латку степу. На нечаївщині лісничому Казаринові віддали горб під жито, а долинку, що під горбком,— під городи. Він там кавуни сіяв. Пам'ятаєш, які уродили?
— Еге ж,— відповів Фесько.— Казарина вони добре прикрутили. Має панську хату, горб, видолинок під горбом. І дітей... Скільки їх у нього, Наталю?
Наталка почала пригадувати, налічила дев'ятеро: чотири дівчини і п'ять хлопців. Найкраще пам'ятала вона Микиту, свого однолітка, все любив співати: "Стук-грюк в віконечко, вийди, серце, на ґаночок, дай коню зсди!" 18. Поки менший був, то й співав, а підріс — угруз у панській економії, то вже й не чути стало.
— Бач, дев'ятеро,— сказав Фесько.— Ще раз кажу — нема цепа міцнішого за оті дев'ять ротів. Казарин перерветься вчетверо, а доведе конторі, що хліба даром не їсть. Випивши, так і добрим людям каже: "Ви вже на мене не гнівайтесь. Мені треба собакою бути. Ну, ціпилно вирізати, бич до ціпа, це зрозуміло, і контора за це ганяти не буде, а вже щодо сволока і підсішка, то тут, перш ніж рубати, подумати треба. Казарин не почути не може, на те його в лісі лісничим поставлено. І дано берданку. Отак, люди добрі".
— Еге ж,— відповідала Наталка.— Справді, де йому дітися, коли свого ні кола ні двора! А ротів дев'ятеро, та їх двоє.
Прийшла неділя. Фесько і Наталка подалися в Червоноград на базар. Хромові парубоцькі чоботи Феськові були непридатні для роботи в лісі. Взявся придивлятися до ялових. У Наталки був свій інтерес. У її хатинці, в лісі, тесля, гіркий п'яниця Гнатко Клинець, уже угвинтив гак у стелю. Такі гаки повгвинчувано чи повбивано в усіх шахівських хатах. І не посеред стелі, а сюди, ближче до полу — так у Шахівці ліжко називалось. До таких гаків люди колиски підвішують.
Колиска — це ящик з фігурними стінками і рядняним дном. Вірьовки, пірамідально зведені в одну точку до гака в стелі, називалися вервечками.
Звісно, ця споруда повноцінною колискою ставала лише з того моменту, коли в неї потрапляла лялька, загорнена в пелюшки,— Івасик або Марієчка. Гойдали колиску за вервечки, але не тільки за вервечки. Вервечка добра річ, коли молода мати, сидячи край полу, обома руками колише своє дитя і наспівує. Коли ж вона після цілоденної роботи приляже на піл подрімати трохи, тоді замість вервечки бере в руки смикалку, прироблену до широкого боку колиски. Дрімає мама і все смик та смик за вірьовку, а колиска усе хить та хить! "Люлі-люлі, налетіли гулі!.." 19 Спить мама й колише. Спить Івасичок і колишеться.
(Продовження на наступній сторінці)