І тут сталося таке: в той час, як Полікарп уже нагнувся, щоб перехопити китайгорівський гаман, чиясь важка рука упала йому на потилицю. Це зводив рахунки Панько Семиволос Удар Семиволоса вибив Полікарпа з рівноваги, він сильно схитнувся, але не впав, обернувся і дав Семиволосу здачі. Семиволос на випад відповів ураганним ударом.
"Рятуйте, добрі люди, вбивають!" — рявкнув скільки сили Стратон Балковий, двигонув з усієї сили групу бійців із двох, одкинув їх набік, зробив вигляд, що й сам покотився, та коли завів голову під лавку, то побачив, що там було порожньо. Хтось третій встиг уже погосподарювати.
Бійкою під шопою і закінчувався базарний день.
Фесько Кандиба теж почав збиратися додому. Вже за базаром, біля відомої крамниці Савелія Сильвестровича Кривенка, їх наздогнав Самійло Чіп, господар п'ятдесяти десятин. Розмальована його тачанка сяяла блиском свіжих фарб, з яких найбільше Самійла вабило зелене-зелене поле й коричнево-білі квіти на тому полі. У будень Чіп запрягав звичайних виїзних халащаних коней — Гнідка й Воронька, та в свято впрягав у тачанку жеребців — диких зміїв. З гори Самійло пускав їх так, що вони щомить відчували його руку, залізну й несхибну, та коли вже доїжджав до мосту через Берестову, то віжки тут попускав, замахував батогом над головою, цьвохкав ним. Відчувши волю, коні зривалися з місця учвал. Цокіт копит, гуркіт кованої залізом тачанки, пронизливі чопівські посвисти, вигуки: "Гей-гей! Роздайсь, море, Чіп додому їде! Гуляй, душа,— твій день сьогодні!" — летіло над мостом, над греблею.
Все живе сторонилось, підбивалось до поручнів; молодиці хрестились: "Хай бог милує, ач, який скаженюка!"
Зачувши вирування на греблі, Шахівка поспішала зместися з дороги до воріт, під тини. Зінченко Марко Григорович якось не встиг зійти з шосе, то там і залишився навіки з розваленою головою; Сенченкова дівчинка, для якої гра в піску серед вулиці була одним із способів її існування, зосталася ціла й неушкоджена: жеребці перестрибнули через неї, колеса обминули. Кинулись люди до неї, а вона навіть і не заплакала, пальчиком тільки насварилася: "Поганий Чіп, бач, увесь баштан розтеряв!"
Тобто поруйнував. Тут теж формула своя існувала. Награються діти піщаними хатками і садками, то й беруться їх розтоптувати, проказуючи при цьому: "Хто робив — той теря". Кричать також одне одному: "А чого ти розтеряв мою хатку!"
Трохи нижче від крамниці Кривенка, якраз проти того місця, де вали славнозвісної колись більовської фортеці здіймаються найвище і де в них пробито хід на базар, Феська наздогнав Пантелеймон Калістратович Гнида, теж на тачанці, тільки не в коричневому з білим квітку на зеленому полі, а в квітку синю з білим на такому самому зеленому-зеленому полі. Гнида мав тільки двадцять п'ять десятин, і тачанку його мчали не жеребці-змії, а жеребчики-стригунці: зміїв не тримав Пантелеймон Калістратович, а повноцінну кінську силу беріг для роботи у полі. Та легка тачанка і стригунцям виграшка!
Потім Фесько й Наталка наздогнали — і це дуже важлива обставина — Григорія Федоровича, як він сідав на візника. Візник завернув не у виріз, яким спускалось шосе вниз до млинів і до Берестової, а взяв праворуч до Моникового заїзду. Там десь аж за млином Марголіна жив червоноградський міщанин Хрисанф Уласович Довгопіл — один жилавий міський скупщик.
Скуповував він усе: жито, пшеницю, але уславився не операціями на збіжжі, а операціями на крашанках, так на Червоноградщині яєчка називають.
Він мав власну конячину, віз, якого так перебудував, що поклади тут хоч п'ять тисяч крашанок, не розіб'ється ні одна, бо короб на ресори поставив. І треба ж до цього додуматися!
Це раз. Друге: за поле своєї діяльності він обрав не червоноградську Соборну площу, не ближчі підступи до неї, і навіть не червоноградський Низ, і навіть не Шахівку, де, як відомо, схрещувалося п'ять доріг, а далекі підступи до Шахівки, і не з боку хуторів, де жив заможний степовий люд, а з боку Гнидя-чого, Вошивого 25 Мартинівки, Добреньки, саме з боку отих сіл, де на двір налічувалося по третині статистичного плуга і по половині коняки. І дороги там тяжкі: все пісок та пісок, ноги не витягнеш, тож спробуй пробитися тими пісками в Червоноград на базар.
З приводу цього Хрисанф Уласович казав своїм клієнтам: "Пробиватись не треба. Це зроблю я, а ви й додому можете повернутись. Що там у вас в клумачку? Крашанки? Два десятки? Грудочка масла? Кухлик сметани? Гаразд, все це я заберу. Копійки якоїсь не додам, так не треба ж буде плентатися десять верст до базару, як ви?"
Копійка дрібничка, та коли б вона була тільки одна! А то вважайте: за два десятки крашанок не додав копійки, за кухлик сметани не додав копійки, за грудочку масла не додав копійки, за горнятко сиру не додав копійки, а разом полічіть скільки! І не одну ж молодицю він за день серед шляху з Вошивого на Червоноград в пісках обкопійчував, причому робив це так уміло, з таким приязним обличчям, посмішкою, доброзичливістю, що люди ще й спасибі казали: "Як човгати за ту копійку аж у Червоний 26, то хай йому лихо. Хай сам Хрисанф пісок місить, спасибі йому!"
І ось там десь на тих шляхах чи від Вошивого до Червонограда, чи від Гнидячого до Червонограда, чи не доїжджаючи Мартинівки, чи вже за Мартинівкою жив чудій Лодимир Лодимирович Черняховський, панок такий. Служив, служив у земстві, мав двадцять п'ять десятин землі і раптом надумав ту земельку продати за готівку, краще — як увесь клин в одні руки.
Земля в ті часи продавалася дорого, але, незважаючи на це, той клин, мов магніт, притягав до себе очі всієї ділової, тобто грошової, округи.
Хрисанф Уласович аж занедужав, так хотілося йому покласти ту земельку в кишеню. Григорій Федорович теж втратив спокій. До потрібної суми в нього не вистачало дев'яносто карбованців. А в Хрисанфа Уласовича — сто двадцять.
Григорій Федорович мав два варіанти. Перший — позичити, звісно, під проценти дев'яносто карбованців у Хрисанфа Уласовича. Другий варіант: скластися з ним, купити клин удвох, а потім поділити його навпіл, з таким розрахунком, щоб прирічкові болота, кучугури, шелюжища відійшли Хрисанфу Уласовичу, а йому — сірі грунти біля Гнидячого і чорнозем у високому степу.
Їхав Григорій Федорович до Хрисанфа і думав про нього: "Він дурний, в Червонограді на Більовці виріс Що він тямить у землі? Йому аби земля, а яка вона — байдуже. Та й чи тямить він щось у цих справах? Чи вміє відрізнити пісний грунт від ситого чорнозему? А грошовитий. Копійку має. Тільки ж і тримать її вміє! Цей даром і гроша на вітер не викине! Цікаво, скільки він заправить процентів? Певне, нагоди не проґавить, злупить... А таки злупить! Та й дурний був би, коли б не злупив! От коли б він до Григорія Федоровича удався, скільки б з нього злупив Григорій Федорович? Десять, двадцять? Е, ні, вибачайте! Йдеться ж тут не про ці дрібниці, а про те, що Хрисанф Уласович за допомогою тієї сотні карбованців багатирем може стати! Землевласником! Це тямити треба. Був задрипаним обкопіювачем і раптом випинається на зовсім інший п'єдестал, на той п'єдестал, де купчиться червоноградське панство: обидва Коваленки — Петро Іванович і Григорій Іванович, Гриневич, пан на всю губу, Родзенко, генерал Надаров, міський голова Бєлий, директор гімназії Коваржик! От яку силу мають ті сто карбованців, що їх не вистачає у Хрисанфа Уласовича, отож, добрий чоловіче, хочеш вискочити в панство,— плати проценти. І плати як слід. Сто на сто! І ні копійки менше!"
Отак до цієї зустрічі готувався Григорій Федорович.
Хрисанф Уласович теж готувався до неї. І думав про Григорія Федоровича так: "Він не дурний, жила, копійку в руках може тримати. І голову. має на в'язах. Розуміє, що мені сто двадцять до зарізу потрібні. І буде лупити. Цього не вчити його. І він, Хрисанф Уласович, не поскупиться. Хоч і сто на сто! Бо... невідомо ще, як все діло обернеться!"
Хрисанф Уласович опустив голову на руки, задумався. В уяві перед ним постав босовило Сокур, знаний на Слобідці, що при Червонограді, як обкрадач могил, злодюга. Три роки тому, восьмого вересня, в день народження пречистої діви Марії27, за угодою з Хрисанфом Уласовичем Сокур прикінчив Сіробабу. Насипав у торбину десять фунтів піску і гахнув Сіробабу раз по спині, вдруге під груди. Відбив нирки і легені. Сіробаба недовго й хворів. Помер так швидко, що Хрисанф Уласович не встиг і боргу йому віддати — шістдесят карбованців з процентами, покійний злупив з Хрисанфа Уласовича п'ятнадцять процентів. Сокур був живий, здоровий, пиячив під шопою. За ту операцію він узяв тоді з Хрисанфа Уласовича п'ять карбованців плюс півкварти горілки, тобто плюс сорок шість копійок, разом п'ять сорок шість. Якщо тепер вони полагодять справу з Григорієм Федоровичем, то доведеться йому, Хрисанфу Уласовичу, знов удатися по допомогу до Сокура. Досвід у нього який і робота чиста!
Біля хвіртки заторохтіли колеса. Хрисанф Уласович скинувся, визирнув у вікно. Григорій Федорович стояв на тротуарі і розплачувався з візником, старим Стешенком, дурним п'яничкою, що вік візникує, а не спромігся й на путню хату!
Хрисанф Уласович поспішив зустрічати гостя, вийшов аж до хвіртки і загув привітно приємним голосом:
— А видом видати! Слихом слихати! Дорогий Григорію Федоровичу, моє вам найщиріше шануваннячко! — Він уклонився і шанобливо гостя пропустив перед собою. Коли проходили темні присінки, в нього враз думка блиснула: "А коли без Сокура, коли самому отут, у присінках, обухом?.. А вночі в садку закопати та й по тому?.."
(Продовження на наступній сторінці)