Згадуваний уже М. Степняк гарно зауважив, що "еволюційно розвиватися Тичинина творчість після "Соняшних кларнетів" не змогла, бо в "Соняшних кларнетах" ніби вивершена система символізму і далі було нічого робити" (XV, № 11-12, с. 99). Назвавши першу книгу поета "цілком дореволюційною", М. Степняк пише, що "поетика цієї книжки, така вдячна для передання найтонших душевних почувань, була б мало придатною для розмови з революційною масою".
Остання думка значно правдивіше пояснює різку зміну поетики Тичини протягом двох років — 1918-20.
Поетика наступних двох збірок — "Плугу" і особливо "Замісць сонетів і октав" значно (а часом — і абсолютно) різниться від поетики "Соняшних кларнетів".
Революційна доба — це доба епосу — сюжетних віршів або й балад, доба колективістської, сказати б, поетики.
Але доба революції на Україні не мала такої класичної чіткості співборних сил, яку мала, наприклад, французька революція 18 ст. Революційна боротьба тут була неймовірно ускладнена ще й національними змаганнями. Український народ — це військо сумнозвісного "визволителя" Муравйова і полки Центральної Ради, повстанські загони Директорії і "державна варта" П. Скоропадського, загони Махна, Зеленого, Болбочана чи Григор'єва, повстанці київського "Арсеналу" і червоні козаки Примакова. Це українські соціал-демократи і ліві есери, незалежники і боротьбісти, більшовики і анархісти, це українські селяни і зденаціоналізовані робітники.
Вивести вектор найбільш прогресивної сили було часом просто неможливо.
Отож і не дивно, що одного й того ж 1920 року з'являються дві збірки Тичини — "Плуг" і "Замісць сонетів і октав", збірки, значною мірою відмінні за авторською орієнтацією в тогочасних умовах.
Не знаю, чи має рацію той же М. Степняк, визначаючи "Плуг" як рrо, а "Замісць сонетів..." — як contra революції, але безсумнівну, як на мене, рацію він має, пишучи: "не треба запитувати, яка з них раніша, яка пізніша — обидві видано року 1920 й обидві своїм змістом репрезентують поетову творчість за той самий період" (XV, № 11—12, с. 107).
Прямим продовженням третьої сфери поетичної "космогонії" "Соняшних кларнетів" були поезії збірки "Замісць сонетів і октав", збірки, що, за визначенням Л. Новиченка, "на сьогодні майже повністю вмерла для нашого читача". Звичайно, Новиченко, виступаючи "від імені і за дорученням" мовчкуватого українського читацтва, може визначати долю збірки як йому заманеться. Тим більше, що збірку ось уже п'ятдесят років не перевидають, а що читач мас обходитись машинописними копіями — про це Новиченко знати не зобов'язаний1.
Силоміць викрадена з Тичининого доробку, збірка "Замісць сонетів", що об'єднує вірші 1918-19 рр., засвідчує пряму полеміку Тичини з практикою ширення соціалістичної революції, зі складною добою громадянської війни.
І тут не завадить нагадати бодай кілька історичних фактів.
З метою припинити державотворчий процес Центральної Ради було створено кілька радянських республік на території України.
Вже 7 березня 1918 року ЦВК України запропонував радянським республікам — Українській, Донецько-Криворізькій, Донській, Кримській та Одеській об'єднатися разом для об'єднаного збройного захисту радянської влади на території Півдня. А Народний Секретаріат Української республіки вже 21 березня переїздить із Катеринослава до Таганрога, де через кілька днів було обрано ЦВК України.
17 квітня ЦВКУК саморозпускається, бо всю Україну зайнято німцями і військом Центральної Ради.
Через два дні на партійній нараді більшовиків України в Таганрозі було утворено КП(б)У. Зрозуміла річ, що останню літеру ("У") було додано крайовій організації РКП(б) під впливом революційної практики 1917-1918 рр., із великим запізненням зваживши на серйозність національних домагань українського народу.
І тут же Народний Секретаріат України їде з Таганрога до Москви — 1-го травня німці зайшли до Таганрога. 17 квітня саморозпускається ЦВКУК — бо на Україні він уже не має ніякої сили.
23 травня почалися російсько-українські мирні переговори, на яких глава радянської делегації X. Раковський (до речі, цей колишній голова українського радянського уряду навіть не представлений окремою статтею в УРЕ) змушений був визнати незалежну українську державу.
Німецька окупація України, угода з німцями Центральної Ради, тут же "союзниками" розігнаної (29 квітня), викликала незгоди в партії українських есерів, що 31 травня на своєму 4 з'їзді розкололися на лівих (боротьбістів) і правих. Тоді ж саме на 5 з'їзді УСДРП з'явилося ліве крило українських соціал-демократів — група "незалежників", майбутніх укапістів.
13 червня було укладено тимчасове російсько-українське замирення, а через місяць у Москві відбувся І з'їзд КП(б)У, що оголосив про розпуск Народного Секретаріату і доручив ЦК організувати Центральний військово-революційний комітет з метою революційного об'єднання України з Росією. Вже 5 серпня військово-революційний комітет дав наказ про повстання. Зрозуміла річ, повстання не вдалося, гетьмана вдалося скинути не червоним повстанцям, а військові української Директорії, полкові Коновальця, що 15 листопада повстав у Білій Церкві проти гетьманату. Кількома днями пізніше ЦК КП(б)У утворило тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Ю. П'ятаковим.
На початку 1919 року з'явилися спроби поновити російсько-українські контакти. Ось що про них писала "Правда" 4 січня 1919 року: "Петлюрівські пропозиції можна обговорити діловим чином. Але загальна лінія проходить не там, де її хоче провести Петлюра. Українська республіка повинна передусім бути Радянською Республікою. Питання про самостійність менш важливе, але будь-яка Радянська Республіка, природно, укладає союз з Радянською Республікою. Армія в українській радянській республіці повинна бути робітничо-селянською армією, а не армією дрібнобуржуазних синіх жупанів".
Звичайно, ультимативний тон "Правди" — безсумнівний. Проте, як свідчить у "Відродженні нації" В. К. Винниченко, переговори української делегації на чолі з С. Мазуренком і наркома Чичеріна проходили досить успішно. Сам Винниченко був згоден на радянізацію УНР, але цьому перечив С. Петлюра, Болбочан та інші. Вони по суті й зірвали мирну угоду.
Переговори зависли в повітрі.
Тим часом 16 січня Директорія надсилає Радянському урядові Росії ультиматум з вимогою припинити військові дії. Їй відповіли, що з Директорією воюють українські робітники і селяни. Як пише той же Винниченко, це була правда: на Директорію наступало "повстанське українське військо, підтримане російськими регулярними військами".
І тоді Директорія оголошує Росії війну, щоб буквально через два тижні самій залишити Київ.
15 березня до Києва переїхав Український радянський уряд, але в зв'язку з наступом Денікіна через кілька місяців залишив столицю.
Наступ денікінців на короткий час змінює військову ситуацію. З початком серпня петлюрівське військо починає на Правобіччі наступ проти Червоної Армії. Робляться невдалі спроби об'єднати сили петлюрівського війська з добровільцями. Вже 16 серпня Денікін повідомляє Антанту, що погодитися з Петлюрою неможливо.
Отож, коли 30 серпня в Київ зайшли добровільці та петлюрівці, між ними одразу виникла збройна сутичка, внаслідок якої розбиті українські сили полишили стольне місто.
Саме ці складні перипетії буремного 1919 року підготували умови для об'єднання лівих есерів (боротьбістів) з лівим крилом українських соціал-демократів — "незалежниками". В серпні 1919 року вони утворили Українську комуністичну партію (боротьбістів), що взяла активну участь у боротьбі з денікінцями.
Без усякого сумніву, виникнення УКП (боротьбістів), як пізніше і укапістів, було викликане вакуумом українського комунізму, вакуумом, що створився через формально-український (коли не сказати більше) курс КП(б)У. З другого боку, саме їхнє існування спонукало більшовиків до більш уважного ставлення до національних проблем, зокрема, до періодичної української преси.
Уже цей короткий екскурс в тогочасну історію може допомогти зрозуміти "незрілість" Тичини, автора "Замісць сонетів". Можна було б ще пригадати й такі документи від тих часів, як відкритий лист С. О. Єфремова до Ю. М. Коцюбинського, публіцистичну книгу Сергія Мазлаха і Василя Шахрая "До хвилі", видану 1919 року в Саратові (ця книга згодом стала справжньою євангелією укапістів).
У першому з них С. О. Єфремов звинувачує Ю. Коцюбинського в тому, що він віддав батькове ім'я в руки Муравйова і К°, щоб ті, прикриваючись прізвищем автора "Фата Моргани", могли "аргументувати" погроми над українською інтелігенцією в січні-лютому 1918 року.
(Продовження на наступній сторінці)