Найбільше йому подобались ті звітно-виборні збори, які не пахли переобранням. Щось тоді тепле, сімейне ворушилося на душі, хоча навколо бушувала пристрасть різних виступів. На таких зборах він охоче визнавав критику, обіцяв щось витягнути, десь виправитись, всюди поліпшити, добитись і перемогти. А далі знову йшла та сама карусель: його накачували, критикували, він по-бойовому сприймав критику, самокритикувався, на чомусь виїжджав, щось придумував і в роботі, і в рапортах, розправлявся з деякими критиканами, деяким хитро замазував рот і знову готував нові обіцянки: добре, що їх не треба купувати.
Коли ж його переобирали, тривожився, але не впадав у розпач, бо в тумані майбутнього бачив падіння новообраного голови і своє переобрання. Але в такі невеселі години Антон Безбородько мав одну найтяжчу хвилину — розлуку з печаткою. Недарма якийсь дурноязикий пустив колись дотеп, що печатка стала Безбородькові другим серцем. Тільки той, хто не розуміє, що таке печатка, може без шаноби говорити про неї.
Сьогодні ж особливо трудно було її класти на стіл. Може, того, що збори відбувались у церкві і на ганебне падіння голови дивились і люди, і боги, і нечиста сила. Залишки забобонного остраху інколи тривожили Антона Івановича, коли він стрічався поглядом з бісівськими очима, на яких мерехтів гарячий полиск пекла, дарма що біля нього ворушилась громіздка постать отця Хрисантія в підряснику ієромонаха. Чого ще попові треба на звітно-виборних зборах? Ага, то він за утвар потерпає... Безбородько не може угнатися за всіма думками і говорить сьогодні значно гірше, аніж уміє. Позаду хтось смачно позіхає і голосно мовить:
— Говорила-балакала до самої смерті. Хватить гандаляпати!
— Не збивайте чоловіка! Він же в такий час трудився! — одразу обізвались по кутках прихильники Безбородька.
— Так трудився та хапав, що ні світу, ні людей не бачив.
— А ти бачив? Бодай тобі повилазило!
— Та вже виліз палац у Антона і дурень біля Антона.
— Га-га-га!
— Клади, Антоне, клейдони на стіл! Досить колгоспом гендлювати!
В Безбородька тіпнулися плечі, він змовк, всвердлив очі в пекло і, оволодівши собою, сяк-так закінчив виступ, поліз у кишеню за печаткою і, перегинаючись, поклав іі на стіл. Але ж не Марко потягнувся до неї — першим узяв печатку дід Євмен, націлився недовірливим оком, безцеремонне покрутив її в руці, підніс до носа й понюхав.
— Чим пахне? — запитав збоку Василь Тримайвода.
— Буряківкою і шампанським, — серйозно відповів старий, і навколо розлігся регіт.
Безбородька знову пересмикнуло, але, зрештою, і це не так погано: краще хай сміються, аніж сердяться. Може, за сміхом ніхто не згадає про другу ревізію? Коли б ця хмара оминула його. Він тоскно вдивляється в обличчя людей і святих, найбільше побоюючись додаткової ревізії, бо вже й сам не знає, що може виявити вона.
Але якось обійшлося без неї. Про другу ревізію не згадав ні Борисенко, ні сам Безсмертний, і це зменшило болі Безбородька: йому не доведеться продавати з торгів свій палац. І нащо він його передчасно вигилив таким? Це можна було зробити і через рік-два.
Марко говорив коротко і в своєму виступі навіть не згадав прізвища свого попередника, чим здивував і людей, і самого Безбородька.
"Таки чогось побоюється мене", — по-своєму зрозумів це Безбородько.
— Яким би не був голова колгоспу, без вас, люди, без ваших рук, душевності і великодушності він погоди не зробить. Тільки в згоді з вами він буде господарем, без вас — прикажчиком. А земля прикажчиків не любить, хоч їм і перепадає більше її дарів, аніж справжнім хліборобам. Та гіркий і хліб, і мед такого прикажчика.
— Безбородька не кривила ця гіркість, — обізвався хтось позаду, і сміх загойдав людськими головами.
Але й після цього Марко не напався на свого попередника.
— Я не хочу їсти хліба і меду, відірваного від вашого рота, бо тоді й мед стане отрутою. Коли буде ваша велика підтримка, я надіюсь, обіцяю, що вже в цьому році у кожної вдови і сироти буде хліб на столі.
— Ми, Трохимовичу, не пожаліємо ні пучок, ні ручок, аби тільки нас не забували після жнив, бо пам'ятають нас тільки до жнив, — прожаліснів голос вдови Софії Кушніренчихи.
— Не забудемо, тітко Софіє. Зараз нам дуже тяжко, — продовжував Марко. — Тяжко і державі. Але ми всі радіємо, що вже наш воїн однією ногою стоїть на порозі перемоги. Цю перемогу кував і ваш святий хліб. Держави, народи ніколи не забудуть вашого трудного хліба. Нелегким він буде і в цьому році: у нас навіть насіння не вистачає, нема чим зорати землю. Не один день лопати, горіли б вони ясним вогнем, будуть витискати мозолі на жіночих і дівочих руках. Але за всяку ціну ми маємо обробити землю до останнього клаптя. Отак і почнемо рости, трудно, але міцно. І коли ми будемо однією сім'єю, то в цьому році до нас прийде хліб, а через два-три роки — справжній достаток. Через два-три роки справжньої, як я думаю, праці будемо тільки згадувати і дивуватися: невже ми були ще в тисяча дев'ятсот сорок п'ятому році такими голодними та бідними. Так хай із нашою великою перемогою над фашизмом, над кривдою скоріше приходить перемога над злиднями!
Останні слова Марка потонули в дружних оплесках.
Він відчував, що люди вірять йому, але й відчував, що Борисенкові щось не сподобалось у його виступі: це видно було по його темнив з блакитнавими білками очах. Але що саме не подобалось йому?
XXV
Після засідання новообраного правління Борисенко з Безсмертним останніми вийшли надвір.
Над землею легковійно тремтіло імлисте срібло місячної ночі, а на землі тіні хмарин чіплялися за тіні осокорів. Прямо на дальні поля Чумацький Шлях з обох рукавів висівав своє зерно і курівся зоряним туманом. Бездонність фіалкового неба підкреслювала досконалу завершеність і ночі, і тиші, в якій то схлипував, то причмокував, наче немовля на грудях матері, то гнівався на когось, то вуркотів невидимий бурчак. Щось ласкаве і первозданно чисте було в його нерівному голосі, у відтінках дівочої м'якості і хлоп'ячого заповзяття.
— Краса яка! — підвів до неба голову Борисенко. — Тільки б любуватися нею чи пісні наспівувати, аби війна не так зобидила землю і людей. Сідайте, Марку Трохимовичу, підвезу до вашої землянки.
— Що землянка! Везіть краще в поле, хоч подивлюсь, як дихає воно.
— Поглянемо, як дихає воно! — схвально посміхнувся. — Уже щось приміряєте?
— Та прикидати — прикидаю, тільки толку мало, — аж зітхнулось Маркові.
— Що тривожить?
— Найбільше — сівба. Чим тільки землю зорати? Доки під перелогами лежати їй?
— Скількох людей мучить зараз оце питання! Тільки подумати: на Україні знову з'явились перелоги і ті трави, що не ростуть на орній землі... І нічим я зараз не можу втішити вас. Викручуйтесь, як умієте. Поки що й держава не в силі допомогти вам. Тяжко їй.
— Ох, і тяжко, — зітхнув Марко, сідаючи в машину. — А пройде ж не так багато часу — і все минеться, наче сон. Життя візьме всюди гору, і тоді люди почнуть дивуватися, як ми в огні горіли і не згоріли, як у землі Жили і не пліснявою, а соками її взялись, як випростались, як після всіх руїн і пожарищ цвітой зацвіли.
— Вам, Марку Трохимовичу, в цю ніч треба було б вірші писати. — Борисенко, виїжджаючи на дорогу, обережно запетляв поміж осокорами.
— Я їх таки писав минулої ночі.
— Справді? Яка тема?
— Насущна: що нам зможе дати гектар баклажанів, огірків і цибулі. Як вам такі вірші?
— На даному етапі задовольняють. Чого зразу до баклажанів та цибулі взялись?
— Городина — це гроші зверху, а глибинних ми поки що не можемо черпнути, є тільки нашийні — борги. І скидати їх будуть городиною жіночі руки.
— Лопатою і сапкою? — аж губу прикусив Іван Артемович.
— Так, лопатою, сапкою, мозолями і навіть новими зморшками. Цей рік нелегким буде для нас усіх, а найбільше — для жіноцтва. Дуже зобижаєм його.
— Це ще добре, коли є кого зобижати, — на мить болюче примружив очі Борисенко.
— Ви про що? — не зрозумів Марко.
— Не догадався?.. Про свою і твою жінку, —різко перейшов на "ти" Борисенко.
— У вас теж?.. — широко поглянув на хмуре, мов із чорного каменя висічене обличчя.
— У мене теж, — вирвався хрипкий клекіт із грудей. Ні одна зморшка не ворухнулась на виду Борисенка, та біль кригою охопив його обличчя і кригою заіскрився в очах.
Обабіч шляху в прозорому місячному тумані, наче видіння, відходили темні постарілі липи, і в їхніх німотних обрисах, в покляклому з росою гіллі вчувалась печаль скорботних матерів. Ох, ці "катеринівські" липи, цей широкий шлях! Скільки лихого проходило біля вас. Борисенко напівобернувся до Безсмертного:
— Я знаю, як загинула твоя дружина... З нею розстріляли і її пісню. А мою жінку спалили з ненародженим дитям. На сьомому місяці ходила, сподівалася подарувати мені сина, не такого цигана, як я." Хату облили якоюсь сумішшю, піднесли до стріхи смолоскипи, а по вікнах ударили з автоматів... Моя дружина була такою Красивою, що її, по правилу, і вогонь не повинен би взяти... Ось така, Марку, ми з тобою рідня.
(Продовження на наступній сторінці)