— Та знаю наших людей, але знаю й тебе: розкрився ти. Мироне, перед пленумом, як пишний будяк. Та й про це різні заяви говорять.
— Які заяви? — ще більше занепокоївся Шавула, в якого слово "заява" завжди пов'язувалося тільки з неприємністю.
— А ти не знаєш які? — здивовано знизав плечима Марко і цим ще більше приголомшив учорашнього комірника.
Чогось занепокоївся і Безбородько.
— Не знаю. — Шавула кінчиками пальців прикрив м'ясисті й глибокі, мов гаманці, вуха.
— Ну, то скоро знатимеш. Он бачиш оту сіреньку, з німецькими літерами папочку? — показав рукою на ріжок папки з актами, що виглядала з-за образа Георгія Побідоносця. — Ось там і лежить твій суд, там же списані усі чи більшість гріхів і твоїх, і Мамури, і ще декого.
— Оце попав чоловік у папочку, наче в розщеп, — розгублено косує Шавула. На кінчику його носа, що ніяк не може вибитись із хащів волосся, заблищали найдрібніші краплини поту. — І що ж ти, Марку, думаєш робити?
— Навіщо питати про це? Ти ж. Мироне, чоловік з головою, при начальстві ходив, надивився на всяку всячину, сам знаєш, що я не буду квасити заяви, мов огірки. Люди вимагають одного: судити тебе по закону.
— А може, Марку, ти своєю владою, своїм геройством так зробиш, щоб воно без судів обійшлось? — уже благало і очима, і скошеним ротом, і жалісною волохатістю все обличчя Шавули.
— Як же я можу це зробити? Ти ж Василю Тримайводі комору в порядку передав?
— Та трохи не зійшлися кінці з кінцями. Нестачу я завтра ж донесу.
— А як ти донесеш ті кінці, що кинув у воду? Від людей і вода гріхи не втаїть... Що ж я можу зробити, коли на тебе вже вісім заяв подано?
— Боженьку мій, аж вісім, — жахнувся Шавула. — А на Мамуру скільки?
— А на Мамуру менше — тільки шість.
— То після цього є правда в світі? — знову шукає співчуття у Маркових очах. —Мамура ж проти мене, як удав проти кроля, а параграф йому випаде менший.
— В цих параграфах я не розбираюсь, ви вже самі порозумійтесь на суді. — Марко поглянув на годинника. — Ну, погомоніли, пора вже й відпочивати.
Шавула в благанні простягнув руки:
— Добре тобі, Марку, говорити про відпочинок, а як мені бути?
— Теж спи, як можеш! Відсипайся за недослане. Хіба не догадувався, що колись за твої справи може безсоння напасти?
— Дітьми і богом прошу тебе, Марку, зарятуй! Повік цього не забуду! Що хочеш, зроблю для тебе. — Благання і острах охопили всю кабанисту постать Шавули, а великі з жовтизною білки взялися вологістю. Було схоже. що він от-от не витримає і заплаче.
Марко задумався, у Шавули прокинулась надія, а Безбородько, якого теж тривожила окаянна папка, хотів і спасався заступитись за Шавулу, та нарешті подав голос:
— Може, й справді, якось замнеш це діло? Хто не знає, що в комірника, чи спіймався він, чи ні, різні комбінації бувають? Нащо тобі починати головування з судів ?
— Так і я про це щойно подумав, — признався Марко. — І не тому, що мені шкода Шавулу, а просто не буде часу роз'їжджати по судах і слідствах. Ти ж. Мироне, після районного суду подасиш апеляцію і закрутиш мені веремію по всіх інстанціях аж до Верховного суду? Хіба не так?
— А звісно ж, веремії буде, — трохи пожвавішав Шавула. — То пособи, Марку.
— Що ж, може, й взяти гріх на душу, якщо свідок, — Марко в задумі кивнув головою на Безбородька, — не обмовиться навіть словом.
— Над цим голову не суши, бо й моя вина є у ділі Мирона, — одверто сказав Безбородько. Марко змовницьки понизив голос:
— Тоді зробимо так: зараз же, Мироне, йди додому, тихцем коли та смали свого кабана і до ранку, як не хочеш, щоб про це все село знало, завозь свіжину у комору. Це саме шепни й Мамурі. А вранці на пару з ним беріться за колгоспну роботу.
— Аж усього кабана здати? — поліз рукою до потилиці Шавула.
— Щетину і кишки можеш залишити собі, ну й печінки та селезінки теж, — великодушно дозволив Марко. — Чи, може, це не підходить, не подобається тобі?
—Ет, що там говорити: подобається чи не подобається, — безнадійно махнув рукою Шавула. — Залишаєш на великдень без шкварки мене.
— Та. ковбаса ж буде! — утішив його Марко. — А на роботу виходь щодня. У тебе залишилось дві корови?
— Одна.
— А ту, що в лісництві, продав?
Шавула зітхнув.
— То ж ялівка, не доїться.
— Байдуже, мені молока з неї не пити. І в Мамури теж?
— І в нього дві.
— От завтра зранку й готуйте їх до ярма.
— До ярма? І без ложки молока залишиш нас?
Марко зобидився:
— Ну, як хоч, Мироне, я тебе не силую. Бачу, все тобі не подобається...
— Та ні, вже подобається. — важко зітхнув Шавула. — А де ж ярма взяти на корів?
— Як не дістанеш готових, то знайдеться ж десь у березі суха верба.
— Чорт їй тільки радий, — знову зітхнув Шавула. — І тоді заявам не дасиш ходу?
— Якщо покажеш себе в роботі, то після посівної — сам порву заяви. А тепер іди на заклання.
Шавула спересердя одним духом перехилив чарку, скривився від якоїсь думки, потім рішуче підвівся і з шапкою в руках пішов до дверей.
— То й бувайте здорові. Був у Шавули кабанчик пудів на вісім та й загув, — хряпнув дверима й важко загупав чобітьми по східцях.
— Здається, легше брати, аніж віддавати? — Марко допитливо поглянув на Безбородька, а той одвів од нього погляд.
— Це ти вірно зробив, що не почав судитись: тепер і Шавула, і Мамура так будуть старатися, аж гай шумітиме. — Безбородько знову долив Маркові чарку. — Чогось не п'ється тобі? Осколки, чував, ще допікають?
— Та допікають.
— Багато їх залишилось?
— Два.
— І їсиш погано, а треба, щоб осколки обросли жиром. Так ненадовго вистачить тебе на каторжному головуванні.
— Пожалів бог рака, — чмихнув Марко. — А тебе яка гризота пригнала до мене?
— Теж каяття, Марку.
— Ти б з цим ділом до отця Хрисантія пішов. В тіло Безбородька огидно вв'юнюється дрож:
— Глузуєш, коли твоє зверху?
— Не глузую — не вірю тобі. Це гірше.
— Таки гірше, —понуро згодився Безбородько. — Та все'дно прийшов до тебе і з каяттям, і з проханням.
— О, це вже інша річ, таке в тебе, Антоне, може бути. Кажи— послухаю.
— Не насміхайся. Марку, це не твій характер. — Образа і біль стрепенулись і на устах, і на тонкуватих, з дрібними прорізами ніздрях Безбородька, а в глибоких дрімливих очах. майнула темінь. —Забудемо те прокляте купання в ставку, забудемо й мою злобу. Від тієї купелі я все валив і валив на твою голову, бо дуже лихий був.
— Тепер подобрішав на півкопійки?
— Тепер прохолов і, вже збоку, дрібним побачив себе.
— Невже, Антоне, це правда?
— Повір, Марку. Сам караю себе на самоті, а особливо за те, що в'їв тебе тридцять сьомим роком, що в рану твою поліз. — Безбородько зараз і насправді каявся, що згадав Маркові про той час, і з острахом думав про свою давню заяву, вогнем би ясним чи темним згоріла вона! А певно, й згоріла в війну. — Коли можеш, скости все те, що було. Ми ж з тобою, пригадуєш, за однією партою сиділи, разом у школу ходили... Багатьох уже наших годків і на світі нема.
— Багатьох... І першим Устим покинув нас. — Аж у дитячі і молоді роки повернувся Марко, згадав і побратима, і ту молодюсеньку вчительку, що мала бути його судьбою. Де вона тепер і як вона? Повів далекої юності розчулив його, через її видіння приязніше подивився і на Безбородька: хоча хитрий та кручений він, але, зрештою, не ворог, і працювати доведеться разом. Тільки як ти, Антоне, візьмешся за чепіги? Чи вистачить глузду без образи і нарікань піти по землі звичайним трудівником? Тільки це може виправити твої скособочені мізки.
А Безбородько, теж полинувши в молодість, вже без хитрощів видобуває навколо рота посмішку:
— Пам'ятаєш, як ти на Великдень, коли саме сади цвіли, за бандою гнався?
— Аякже!.. А пам'ятаєш, як ти на кооперативній підводі од грабіжників утікав?
— Чом не пам'ятаю! — аж помолодшав Безбородько. — Тоді в мене коні були з вогнем. Як ударив по них, неначе змії, понесли. Всю дорогу піною услали.
— І пропав тоді кореневик!
— Пропав, але виніс і мене, і товар. Тоді, Марку, ми трохи дружнішими з тобою були.
— Здається, так, але й тоді вже зайва копійка тобі викривлювала дорогу і душу.
— І це було, — погодився і зітхнув Безбородько. — І знаєш, що змушувало мене полювати на ту копійку?
— Усушка, утруска?
— Ні, Марку, усушка, утруска це законне діло. Бідність наша спокусила мене. Пам'ятаєш, ми ні в будень, ні в свято не вилазили з полотна?
— Пам'ятаю і нашу велику бідність, але не забуваю і нашого ще більшого багатства — душевного, правдивого, сердечного. А ти, Антоне, забував його, і це, тільки це знівечило і може згубити тебе.
(Продовження на наступній сторінці)