— Це наче й правильно, — задумано погодився Борисенко. — А є ж підлість, яку ніщо не може зворушити, ніщо: ні чиста краса життя, ні безмежна любов, ні безмірна скорб, ні материнські сльози, ні дитяче щебетання. Звідки ж узялася така задичавлена вбогість?
— З великого золота, з великого багатства. Вони розпростерли крила смерті над людьми. І поки це багатство буде панувати, доти смерть буде торохкотіти своїми кістками по землі. От яка у нас невесела розмова в такий вечір. — Марко поглянув на глибоке, з таким зоряним пилком небо, наче щойно хтось проїхав по ньому срібними возами і підняв чи посіяв легенький туманець цвітінь.
— Ну, Марку Трохимовичу, а ви не гніваєтесь на мене? — змінив тему розмови Борисенко.
— Чого б?
— Що, не питавши броду, засватав вас на голову колгоспу?
— Від цього сватання ще далеко до весілля, — посміхнувся Марко.
— Але ж не відмовитесь од нього? — допитливо поглянув на Безсмертного: хто його знає, що він може вчудити і які думки крутяться в цій завзятій голові. — Не одмовитесь ?
— Відмовитись легко, але комусь же треба братись за тяжче — за господарювання.
— Ого, ви наче хвалитись починаєте? —здивувався Борисенко.
— Чому не хвалитись, ідучи на таке весілля: замість короваю — одразу беру в одну руку двісті сорок тисяч боргів, а в другу — третину землі,, що пролежала під перелогом. Є де розгулятись... Ще сьогодні ці гріхи висять на Безбородькові, а завтра вони вже будуть моїми. І ви перший говоритимете про це на всіх нарадах і лаятимете мене, наче б їх викохав тільки я.
— І таки буду! А як же інакше? — здивовано подивився на Безсмертного. — Син, яку не одержує спадщину від батька, все одно зве її спадщиною.
— Спасибі, утішили такою спадщиною.
— А ви боїтесь?
— Наше, селянське, діло завжди боязке.
—Знову філософія?
— Ні, правда. Хіба, коли я кидаю сьогодні в землю зерно, не тремчу, що буде завтра? Вже з цієї години починаю боятися суховію і засухи, граду і вітру і різної нечисті. Отак і несеш увесь час у грудях і великий острах, і великі надії.
— Безбородько не це носив у грудях. Що скажете про нього?
— Та хіба ви його не розкусили ? — Навіть тепер не схотів обмовляти свого суперника.
— Виходить, не зовсім. Сьогодні він розкрився в усій красі. І думається мені так: звичайна людина має в серці два передсердечка і два підшлуночки, а у Безбородька все стало шлуночками.
— Чимало ще є у нас таких шлункових голів, і декого вони задовольняють.
— Ваше "декого" — означає Киселя.
— Хоча б і його, сперечатись не буду.
— Ви давно встигли заїстися з ним?
— Як побачились, так і заїлись, — з ходу, можна сказати.
Борисенко не посміхнувся, але обличчя його так ожило, неначе його зсередини підмивав посміх.
— Швидко це у вас, Марку Трохимовичу, робиться, дуже швидко, по-партизанськи. Не зійшлися характерами?
— І навряд чи зійдемось. Отак і почнеться моє головування, якщо ви за дорогу не зміните своєї думки. — Придивляється, як далеко у полі працює самотній, ще невидимий трактор — тільки рухлива гра світла говорить про це. "Ось що мені зараз найбільше потрібно", — думає вже як голова колгоспу.
— Дуже ви сьогодні розгнівалися на Киселя? Безсмертний вивчаюче подивився на Борисенка, несподівано знайшов у його погляді щось добре і сумне. "Видать, не такий ти, чоловіче, грізний, як здається з першого знайомства".
— Ні, Іване Артемовичу, може б, і гнівався на Киселя, та честь на собі кладу. Я просто зневажаю його, весь рід і увесь родовід його.
— Он як! У вас навіть до родоводу дійшло!? — Борисенко зменшив швидкість. — За який же родовідний корінець ухопилися ви?
— І це скажу, а ви вже подумайте, чи варто мене вибирати головою, бо змирщини з Киселем у нас не буде ні на людях, ні в полі. Коли я бачу справжнього керівника, — в мене розкривається серце, коли я стрічаюсь із якимсь киселем, — серце моє щемить, як перед хворобою... Колись учені люди чи письменники в своїх книгах напишуть, як село одразу після Жовтня свято вірило кожному начальнику, бо вбачало в них не звичайних людей, а цвіт революції. Але згодом начальників з потребами, як у газетах пишуть, зросту і без таких потреб більшало та й більшало, і не все краще прибивалось до нашого берега та виприщувалось на різних посадах і в канцеляріях. Прибились і киселі — не заслугами, не роботою, а крученою спритністю та влізливістю своєю. Великого розуму їм, очевидно, ні рідна матір, ні баба-пупорізка не поклали куди треба, а самі вони, киселі, не дуже старались на нього ні за книжками, ні за роботою. А бути ж їм хотілось тільки на видноті, триматися тільки зверху. От, щоб довше втриматись, і почали вони не сходитись, а розходитись із людьми, страхати їх, розкидатись їхніми роками, їхньою долею. Це вийшло у киселів, це сподобалось їм, і вони вже не говорять з людьми, а вправляють їм мізки, сгружать з них стружку, пропісочують їх і все щось пришивають. Киселі навіть встигли увірувати, що не любов, а їхні погрози вирощують ідеї в голові і хліб у полях. А насправді виростили вони більше людських трагедій, аніж їх повинно бути на землі. За це киселів прилюдно треба, ну, хоча б з усіх посад знімати, як розкрадачів великої людської віри і скарбів революції.
— Не так їх легко спекатись, — задумано сказав Борисенко і повернув у поле до самотнього трактора.
В голубому туманному одсвіті фари погойдувалась свіжа рілля, і навіть тепер було видно, як жиром поблискували тлусті долинні скиби. Молодий веселогубий тракторист зупинив машину, скочив на землю і радісно поздоровкався з секретарем райкому та Безсмертним.
— Де ж ти, Ярославе, пального дістав? — з надією запитав Борисенко. — Невже підвезли увечері?
— Ні, Іване Артемовичу, не підвозили. —Пурхають угору зашерхлі кінчики уст, і рот молодого тракториста стає схожим на молодика ріжками вгору.
— Не підвезли? —хмурніє Борисенко. —А чим же ти ореш?
Тракторист вивчаюче дивиться на секретаря райкому, потім сміхотливо одводить од нього погляд:
— Поки що орю сумішшю свого рідного дядька.
—Дядька? Де ж він розстарався на таке добро?
— А він може розстаратися; дуже роздобутливий у мене дядечко. Коли німці тікали з нашого села, він, сам не знаючи для чого, поцупив собі кілька бочок пального і заховав свій трофей у темник.
— От спасибі твоєму догадливому дядькові. Молодчага він! Треба буде чимсь віддячити чоловікові за допомогу, хоч у газеті згадати.
— Та нащо, Іване Артемовичу, його ще й у газеті друкувати, обійдеться. —В тракториста занепокоєно осів півмісяць рота.
— Оце рідня! Ти щось маєш проти дядька? — Борисенко з цікавістю і подивом поглянув на тракториста.
— Та ні, я нічого не маю проти свого дядька, але, напевне, він щось має проти мене, — зам'явся Ярослав.
— Хитруєш, хлопче? Ану викладай, що в тебе. Ярослав ногою провів по ріллі дугу і втупив у неї очі.
— Кажи, кажи, не ори ногою, —підігнав його секретар райкому.
— Що ж тут говорити... Бачите, Іване Артемовичу, мій дядько й не знає, що я орю поле його добром.
— Як це так?
— Він, дядько, нівроку, загнибіда — скупенький у мене. Так я сам... теє, потихеньку його трофей перетрофею.
Марко, щоб не розсміятися, прикусив губу, а Борисенко далі строго допитує у тракториста:
— Гарну знайшов роботу. А що буде, як дядько дізнається?
Тракторист після цього запитання-підбадьорився:
— Він, я думаю, не дізнається, бо делікатно пораюсь біля його добра.
— Він ще й делікатність у крадіжці знайшов! — Повеселіло обличчя Борисенка. —Як же ти делікатничаєш?
— Та... ви ще всім розкажете, а цим досвідом не варто ділитися.
— Кажи вже, кажи.
— То я роблю так: вибираю пальне не до самого дна — залишаю трохи, а бочку наливаю водою. І все стає в акурат. Кинеться дядько до свого добра і подумає, що його отак з водою й залишили німці. А я навіть поспівчуваю йому, щоб не дуже печалився чоловік.
— Ну й розжився твій рідний дядько на співчутливого небожа, не всюди такого знайдеш, — розсміявся Марко, за ним Борисенко і, нарешті, тракторист. — Дайте мені, Іване Артемовичу, цю жалісливу душу хоч на пару днів.
— Запорозьку Січ починаєте збирати?
— Такі січовики згодяться, щоб нестатки підсікти.
—— Ярославе, поїдете з пальним свого дядька до Марка Трохимовича Безсмертного?
— До Безсмертного?.. Того самого? — Пожвавішало обличчя Ярослава, і він з цікавістю поглянув на Марка. — До якого самого? — запитав Борисенко.
— Ну, до того, що Безбородька у ставку купав?
— До того ж.
— Тоді поїду! Де вже моє не пропадало! — радісно погодився тракторист.
XXII
Цього ж вечора Марко подибав до пасічника Зіновія Гордієнка. Старий бджоляр колись доглядав не тільки за бджолами, але й за гречкою, то треба було прикинути з ним, як і де найкраще взятися за гречкосійство.
На подвір'ї Гордієнка стояло кілька свіжих вуликів, а над ними з перекладини 'нависав старий, потемнілий дзвін. Марко зупинився біля нього.
(Продовження на наступній сторінці)