Далекі роки, далеку молодість нагадав цей трофей котовця Гордієнка. Нагадав і ту молодюсеньку вчительку, яку все дивувало в його селі. Гай-гай, усе те давно відшуміло-відгуло і стало тільки то тривожним, то дивовижним спомином.
Марко поторгав рукою дзвін, злегенька гойднув било, і мідь, яка ще недавно мучилась, у землі, обізвалася низьким співучим голосом.
Ще в сорок першому році, коли фронт наблизився до села, Зіновій Петрович закопав свого дзвона посеред подвір'я, закопуючи, наказав сусідам:
— Отож має чоловік лишню роботу. Ну, та дзвона можна закопати і відкопати, а фашизм треба тільки закопати. Ще гудітиме над його могилою мій дзвін. Аякже, будуть мати свято і люди, і дзвін.
— Люди закопують добро, а мій що вигадав! — лохнула тоді тітка Христя. — Старе як мале...
В землянці Гордієнка стояв гомін, на невеликих шибках ворушились людські тіні. Коли Марко відчинив двері, він побачив за столом господарів, діда Євмена, Василя Тримайводу і його тітку Марію, бригадира Дем'яна Самойленка, Софію і Галину Кушніренків, Омеляна Коржа, Петра Гайшука і веселооку красуню Ольгу Бойчук з тим ніжним березневим туманцем на щоках, на якому пізніше проростуть веснянки. Тітка Христя першою кинулась до Безсмертного, несучи на обличчі посмішку, а на віях сльози.
— Добрий вечір, Марку. Сідай, дитино, до столу. От спасибі, що зайшов на радість нашу.
— На яку радість?
— А ти ніби не чув? — тітка Христя здивовано і навіть трохи ображено розвела руками, а в розгалужених, мов корінці, зморшках її обличчя заясніла добра посмішка.
— Вона, Марку, думає, як її син став генералом, то про це одразу має знати увесь світ, — насмішкувато обізвався Зіновій Петрович.
— А може, його і знатиме увесь світ! Бачиш, сину ще й тридцяти годочків нема, а вже генерал по артилерії! Не те, що ти! — зневажливо поглянула на старого.
— Аби я так зарані не оженився на тобі, може, досі й маршалом був би.
— Правда, Зіновію, правда: жінки—головне преп'ятствіє нашому брату, — обізвався Євмен Дибенко.
Марко обняв тітку Христю і поцілував її. Але тепер жінка не заточилась, не потягнулась долонею до очей, а щасливо й вдячно дивилася кудись далеко-далеко, де її син доламував карк фашизму.
— Сідай уже, генеральшо, бо картопля задубне, — так само насмішкувато сказав Зіновій Петрович і звернувся до людей: —Що воно тепер за генеральші пішли? От подивіться на мою: на ногах з камери броненосці, руки потріскані, мов сама земля. Чом не портрет?
Тітка Христя подивилась на свій незугарний одяг, на своє взуття і засміялась. І засміялись усі, крім Зіновія Петровича. Хоч він і говорив з насмішкою про генеральство своєї старої, та його щедра душа була сповнена гордощів. Тільки не варт показувати їх. Він підвівся з-за столу, підійшов до Марка, поздоровкався і задумано сказав:
— От і маю новий клопіт — свого ж генерала.
— Та який же це клопіт? —посміхнувся Марко.
— Великий, — переконано сказав старий. — Хіба ж це справжній генерал у двадцять вісім років? Ні тобі сивих вусів, ні шовкової бороди, ні навіть живота. Он про нього вже й французи написали, що не по правилах бив німців. А французи — це ж нація!
За столом знову засміялись, а Гордієнко похитав головою, щось подумав і вийшов із землянки. В оселі всі урочисто притихли, немов очікуючи чогось. Незабаром на подвір'ї великодньо бемкнув дзвін, раз, вдруге і втретє.
— За сина? — запитав Марко. '
— За тебе, — відповіла тітка Христя. — За твоє головування. Ми вже знаєм, що в райкомі сказали. Є правда на світі!
— Не зійшовся на безбородьках світ клином. Але чепкі вони, як бур'ян, — обізвався високочолий і впертогубий, з різко окресленим обличчям Дем'ян Самойленко, і в погляді його спалахнув недобрий огонь.
Зіновій Петрович вніс у землянку саморобну, недоплетену рафу і вручив Маркові:
— На нове господарювання. Не забув, для чого вона?
— Для гречки?
— Атож!
— Розкажіть, що воно і як воно, — попросила високогруда, з мальованими бровами Ольга Бойчук.
— Це Марко Трохимович розкаже. Хай отак і починається нове головування.
— Яке ще там головування, — відмахнувся Марко.
— А ти не дуже задавайся! — гримнув дід Євмен. — Розкажи! Дехто навіть не знає, скільки стебло гречки має цвіту.
— Про це найкраще розповість Зіновій Петрович: він улітку не вилазить з гречок.
Старий пасічник подивився на дівчат:
— Запам'ятайте, цокотухи: кожна звичайна стеблина гречки має приблизно триста квіточок, а на розкішній рослині їх буває і шістсот. Це ми колись з Марком Трохимовичем полічили. Таке стебло виростає з великої порідної зернини — її материнське харчування дає рослині і ріст, і силу, і врожай. От я й змайстрував цю рафу для відбору дорідного насіння. Жаль, що не привчають вас до гречкосійства.
— Як, дівчата, працюють ваші ланки?
— Погано, Марку Трохимовичу, нема кому людське слово сказати' нам, тільки лаяти є кому, — обізвалась Ольга Бойчук. — Навіть землю не за всіма ланками закріпили. Мою, краще доглянуту, віддали Шавулиній рідні.
— Ти буряки вирощуєш?
— Буряки, як вони вже надокучили мені.
— Чому?
— Бо половина їх іде на такий коньяк "три гички", що від нього й сльози стають каламутними.
— У нас діла більш-менш ідуть лише в городній бригаді, — Дем'ян Самойленко повернув голову в бік Марії Тримайводи. — У неї і насіння вдосталь, і парники вже зеленіють, і найраніше помідори та огірки родять. Знає жінка якесь ворожіння до городини.
— Тільки ніякого толку нема з цього: уся праця йде наче в прірву, — зажурено сказала вдова. — На вас, Марку Трохимовичу, надія.
— Аби городина була, а надія знайдеться, — посміхнувся Марко. —Зіновію Петровичу, гречки багато у вас?
— У війну тільки горя багато. Кривдить війна бджолу, кривдить і гречку — нема її у колгоспній коморі. Ну, я й наклав контрибуцію на сусідів, які сіяли гречку по городах. Не дуже, люди, лаєте мене за це?
— Що лаємо, то лаємо, бо ж останнє від рота відірвали, — обізвався дід Євмен.
— Таки останнє, — похитав головою Гордієнко. — Бо з війною велика бідність упала на нас. Упала і відходити не хоче. То треба якось громадою ломити її, наводити по_ рядок на землі. Жінко, в тебе є ще генеральські огірки?
— Тепер він і сироватку буде називати генеральською. їжте, люди добрі, що є, та вибачайте. Мій трутень навіть у такий день на млинці не дав своєї гречки...
Вже місяць опустився на край землі і потемніло село, коли Марко, попрощавшись із людьми, крадькома пошкутильгав до колгоспних парників. У голові чоловіка роїлися різні господарські плани, треба було думати і про скоростиглий карбованець, а його могла дати тільки рання городина.
В долині тьмяно блиснули перші рами парників. Марко обережно опустився біля однієї, трохи підважив її і вдихнув тепло-вологі пахощі молоденьких стеблин помідорів. Скло другої рами було зовсім темним. Марко вийняв трофейний ліхтар, присвітив ним і вражено застиг: сотні людей дивились на нього із темного скла негативів. Серед них він пізнавав своїх друзів, сусідів, пізнавав живих і мертвих, які й після смерті збирали тепло сонця для людей... А ти ж, чоловіче, живий, то й думай, і роби, як живий...
XXIII
Мертві очі линів тупо дивились на Безбородька, і ця ж тупість була в погляді Мирона Шавули.
— На кого ж ти нас, Антоне, покидаєш, на кого покидаєш? — охмеліло варнякав комірник, охопивши голову масними грабелястими руками. П'яний сум розтікався по його задичавлених заростях і болюче ворушив дрібним, як лісова грушка, носом. — На кого ти нас покидаєш?
— Цить, заголосив, неначе на похоронах, — витріщився на нього Тодох Мамура. По його ятаганистих щелепах вививається презирство. — Ти краще помізкуй, поворожи, як утримати нашого дорогого Антона Івановича на посту, бо діло йде — контора пише. Треба, помисливши, всю рідню, всіх друзяк блоком сколотити, всюди масову роботу підняти на рівень, а на зборах своїх людей порозтикати по закутках, щоб демократія була в голосах. Як ти думаєш, Антоне?
— Тепер, люди, добрі, з цього шуму не буде пива: час непідходящий. Треба реально думати. За ваше здоров'я. — Нахмурений Безбородько з гідністю підняв чарку, з'єднав її з двома, перехилив і крекнув:
— Огонь!
— Та цей вогонь не заллє душевного вогню... Невже, Антоне, все твоє з воза упало, невже отак і здасишся? — Б'є Шавула виделкою в око рибини. — Невже отак і здасишся?
— Мушу, братці, не хочу, але мушу, — трагедійне підіймає розчепірені руки. — Але справа не в тому, що Марко підійметься на мій пост, а в тім, як його найскорше сколупнути з поста. Ще не вродився той голова, що проголовує без помилок, чи недоліків, чи перекручень, чи недокручень. Нам, практично, треба вже сьогодні вхопитись за них...
— За що ж ухопитися, коли він ще не голова? — здивувався недалекий Шавула.
(Продовження на наступній сторінці)