— За ті хвости, які лишаються на господарстві. За них чіпляйся і в'яжи на мертвий вузол, — повчально сказав Мамура. — Подумай лишень: чим і як тепер обсіється Марко? От і хапайся одразу ж за зрив посівної. Труби і пиши в усі інстанції, борись за правду!
Останні слова трохи розвеселили Шавулу, бо вже дуже не пасувало слово "правда" до Тодоха Мамури. Але, дивись, 'вимовляє його і писка не кривить. Зовсім запесиголовився чоловік. Комірник хотів чимось в'їсти Мамуру, та саме заговорив Безбородько:
— Ви, братці, не дуже, практично, печальтесь, але порох тримайте сухим — знадобиться! Мені, практично, тепер навіть краще скинути з плечей головування. Хай увесь цьогорічний клопіт впаде на Марка, хай його перешерстять за відсталість і в інстанціях, і в газетах, хай запариться він, а тоді й ми, тут як тут, вигулькнемо і знадобимось на щось.
— Міністерська у вас голова, міністерська, — похвалив ; Мамура і засміявся.
— Яка не є, а плечей тримається, — не перебільшує своїх талантів Безбородько. — Значить, нам зараз треба, практично, відступити крок назад, тільки з толком відступити, щоб не завіяти шляху наперед. Документи різні підготуйте, щоб і комар носа не підточив. Коли щось не так, то робіть, щоб було так, в ажурі, як учені голови кажуть, бо хтозна, які ревізії наїдуть чи наскочать на нас. Головне звести кінці з кінцями, без хвостів. Ну, а корови. які ми взяли з колгоспу, маємо сьогодні ж повернути. Так і рідні усій скажіть. Тут треба без дурних жалощів і лібералізму!
— Тепер, виходить, і на фермі буде молоко, — скривився Шавула, відірвав руки від голови. — Невже без цього ніяк не можна обійтись?
— Не можна! — твердо сказав Безбородько.
— Он, падку мій, смутку мій! Як же ці корови заводити на ферму? Сорому на весь район не оберешся, — заволав Шавула і знову охопив голову руками.
Безбородько заспокоїв комірника.
— Який там сором? Не туди дивишся, не те бачиш і не те мислиш. Ми просто рятували корів од голоду, врятували їх — і знову честь-честю здаємо в колгосп. Ми колгоспу добро робили.
— Ай справді! — здивувався, потім посміхнувся, а ще через хвилину спохмурнів Шавула. — Таку корову повертати. У неї ж вим'я, наче цебер! Може, її, Антоне, своєю замінити?
— Не роби цього, Мироне. На все є свій час. — Строго поглянув Безбородько. — Лисицю власний хвіст погубив, а тебе може погубити коров'ячий. Думай не тим місцем, на якому зараз сидиш, і готуйся до ревізії. Ну, а щоб тобі легше було здавати свою корову, спочатку, для практики, одведи мою.
— Коли?
— Зараз.
Вони всі троє підвелися з-за столу, вийшли на подвір'я. Безбородько рішуче пішов до великої, бляхою критої шопи, відв'язав породисту корову, що пахла молоком і лугом, злегка вдарив її чоботом і повів до воріт.
— Оце, Мироне, практично, робиться так, — повернув голову до завгоспа і комірника. — Відчиняються ворота — і гайда, коровице, з двору. Віддирай, Мироне, пережитки від серця і веди, щоб не повело кудись в недобре місце, — навіть посміхнувся Безбородько.
Шавула сплюнув, лайнувся в бороду і, згинаючись, пішов за коровою.
— Невже, Антоне, не жаль вам рекордистки? — зажурено похитав головою Мамура.
— Чому не жаль? Але мізки мої ще не притрусило кам'яною лускою. Нам не положено бути дурнями. Роби, Тодоше, як я сказав, не хапайся за різні викрутаси, то випливеш, як норець. Ну, йди до своїх документів, а дорогою пришли до мене Галю з машиною.
— Кудись у похід?
— До сусідів по пісні... Є різні діла. З головування ж сходжу. — Він попрощався з Мамурою і весь у невеселих думках увійшов у дім. Мертві очі линів тупо Дивились на чоловіка, і йому тяжко зітхнулось.
— З головування сходжу, — ще раз сказав сам собі.
Коли на вулиці забурчала машина, Безбородько погасив світло, вийшов з дому і ще завагався: чи їхати йому до Саврадима Капустянського, чи облишити свою затію. Але як облишиш її, коли припекло до самого краю? Він мовчки сідає в кабіну, косує на дівчисько: чи не насочилось воно насмішкою до голови, й наказує їхати в Зелену Браму... Чим тобі погане село? І назва гарна, і стоїть у садках, наче у вінку, і люди там спокійніші. Нема, коли помислити, ні Євмена Дибенка, ні Дем'яна Самойленка. Цей думає, як горів у танку, то йому все можна, бодай тобі язика заклинило.
Перед очима Безбородька проходять і проходять його недруги, які будуть патрати й шматувати чоловіка на звітно-виборних зборах. В цей день когось із них треба послати аж в область. Ну, а чийогось рота можна хитро-мудро замазати. Все треба з підходом робити.
В таких роздумах Антон Іванович під'їжджає до хрещатих воріт Саврадима Капустянського, перед порогом непомітно тричі спльовує через ліве плече й, невесело посміхаючись, заходить до хати.
— А, сват приїхав! — глумливо вітається Саврадим Григорович. Навіть в оселі він сидить у кожушку, і все одно холод порядкує в тілі чоловіка. — Може, вмовив Безсмертного до нас?
— Не зміг, — з жалем відповідає Безбородько. — Ви як у воду дивились: йому не хочеться йти на мале господарство.
— Ну, це діло його, — з жалем сказав Саврадим Григорович. — Коли вже я собі зміни дочекаюсь? Не витримує моя основа такої нагрузки, розповзається. Ех, літа, літа... А колись же найноровистіші огирі танцювали піді мною, шабля вилискувала і виспівувала в руках мов на-віжена, плуга виймав з борозни, як лялечку, воза з деревом одним плечем перекидав. Де ті лікарі в світі, що дають людині силу, а не могилу?
— Нема таких та й не скоро знайдуться, — впевнено відповів Безбородько. — Вся їхня ученість ще може щось підрізати, щось вкоротити в чоловіка, а наточити йому здоров'я не годна. Нема таких жбанів у неї.
— Як ти славно про жбани сказав, — зажурено погодився старий. — А колись і вони будуть, вип'єш з них здоров’я — і ходи по землі, як сонце по небі... То яка нужда тебе погнала до мене? Пособити хочеш мені?
— Може, й пособити, як захочете, — ще з опаскою говорить Безбородько.
— Чому б помочі не захотіти? — пожвавішав старий. — Говори, що в тебе.
— І незручно про себе, та скажу: .хочу до вас у прийми! — одразу випалив Безбородько.
— Як!? —вражено поглянув на нього Саврадим Григорович. — Ти до нас хочеш головою? Так я розумію?
— Атож. Треба ж вам відпочинок дати. Я потоварисмед...
— То це я за твоєю спиною відпочиватиму? — старий викруглив очі, подався з доброго дива плечима до стіни і розреготався. І від цього реготу затанцювали його чуприна і борода.
Наглий сміх пересмикнув Безбородька, тепер у цій хаті і йому стало холодно.
— Невже це так смішно? — злостиво скривив товсті губи.
— Для мене смішно, для тебе сумно, — хапався за живіт Капустянський. — Ой, не можу далі... Безбородько подбав про мій відпочинок... Та не кривись, не злобствуй, чоловіче. Ти вибачай старому, але я тебе і свинопасом не поставив би в своєму колгоспі.
— Чого ви так запишалися своїм господарством? Сріблом-злотом ощасливили його? — обурився Безбородько.
— І скажу, послухай, коли маєш час. — Капустянський нарешті пересміявся і з погордою поглянув на Безбородька. — Слухай та мотай на вус. Таке рідко в очі кажуть. Я думаю, людина, яка ходить біля живого діла, тільки з радістю повинна робити його. А пригадай, чи вмів ти щось робити з радістю? Анічогісінько. Ти навіть хліб не вирощуєш, а вичавлюєш з землі. Ти й їсиш його без радості, бо крадений він у тебе. І хоч я хворий дід, хоч я не маю твоїх років попереду, та я й досі маю радість од людей, од землі, од похилої травиці в лузі і від зірки в небі. Навіть умираючи, я не дам тобі волі, бо ти недобрий, злий чоловік! Ти не любиш навіть тих, хто працює на тебе, ти боїшся їхнього погляду, їхнього слова і сміху. Ще Шевченко писав: "І немає злому на всій землі безконечній веселого дому". Запам'ятай цю велику правду. Ти і в своєму домі не маєш радості, бо і він, і все в ньому хапане. То як я тебе можу допустити до громадського добра? Ти ж зразу почнеш думати не як його приумножити, а як розтягти, чесних тружеників заміниш хитрими пройдисвітами, підлабузниками і почнеш рубати під корінь людські надії і людську радість!.. Не шипи, не кривись, чоловіче, слухай старого, а ухвалу сам собі пиши, бо рано чи пізно пропишуть її люди... Жінко, постав нам щось на стіл, хай повечеряє Антон Безбородько. Ми ще погомонимо по-сусідськи про виправлення душі. Може, пособить.
— Нічого не треба мені — ні ваших доповідей, ні вечері їжте самі! — люто підвівся злобою натоптаний Безбородько.
Але дружина Капустянського вже несла назустріч полумисок, знову ж таки з рибою. Мертві очі щупаків тупо витріщились на Безбородька.
XXIV
Антон Безбородько не раз бував і на коні, і під конем і на це з роками почав дивитися, як на певну закономірність фортуни. Коли його обирали на голову, то він з гідністю тримав власну голову, коли ж переобирали, теж з гідністю ніс на поблідлім обличчі почуття незаслуженої образи і на щирі чи вдавані співчуття відповідав одне:
— Хіба нашим людям хтось догодить?
(Продовження на наступній сторінці)