— Може, щось із цього й осіло б у душі, бо вона теж не з лопуцька. Але, на моє щастя, я кілька чи не найважчих днів пробув у камері із старим більшовиком, астрономом за освітою. Він особисто знав Володимира Ілліча Леніна. Образ цього вченого, який творив революцію на землі, а розумом заглядав у тайни всесвіту, й досі часто згадується мені. То людина була чиста, мов кришталь. Багато чого навчила вона мене. Найбільше з його розповідей я запам'ятав вікодавнє оповідання про свічку: людина, мовляв, коли й горить, мов свічка, має своє світло віддавати іншим. Я тоді ж у камері, як міг, на камені висік малюнок свічки, що горить, і дав собі клятву: хоч би на яких вогнях довелося горіти мені, а буду до останку служити людям. З цією клятвою і на війну пішов. А там уже моя свічка ясним огнем палила і найстрашніші німецькі танки, будь вони прокляті з війною разом!
Дружні оплески покрили останні слова Марка. Навіть обережний Кисіль, якого морщило й кривило оповідання Безсмертного, приклав долоню до долоні, та вчасно схаменувся, одразу опустив їх під стіл і насупив брови.
Марко й це помітив, але навіть не так з огудою, як з жалем подумав:
"Напевно, важко тобі, чоловіче, носити в тілі ось таку недовірливу чи полохливу душу. І освіту здобув ти, і чин маєш, може, досконало розбираєшся і у філософії, і в політиці, і в різних планах, директивах, калькуляціях, у відомчій дипломатії, а хіба від усього цього комусь легше на світі?"
Під схвальні усмішки, добрі погляди і слова Марко опустився з трибуни, сів на лаву і рукою витер піт.
— Молодець, синку, — одразу ж привітав його дід Гаркавий, вже обома руками прикриваючи свої георгії. — От кого б я в свої помічники взяв.
— Навіть кривого?
— Навіть кривого.
— То й беріть.
— Е, ні, не візьму, — раптом передумав старий.
— І чого?
— Бо, може, ти і вівці персональним пістолетом будеш заганяти воду. А вівці, як дівчата, люблять персональну ласку, — посміхнувся старий.
— Що ж нам робити із Безсмертним? — спитав із-за столу Борисенко. — Чи притягувати до відповідальності, чи рекомендувати головою колгоспу?
— Головою колгоспу!
— Цей порядок наведе!
— Господар!
— Тільки головою! — звідусіль залунали голоси, і вони добивали знічену постать Безбородька.
"І треба ж отак промахнутись на проклятій воді, а сухим із неї вийшов тільки Безсмертний. Коли ж, нарешті, погасне твоя фортуна чи свічка?!"
Хоча йому було тоскно і тяжко зносити свою неждану поразку та думати, що буде після неї, але й він віддирав і чавив у собі згадку про донос на Марка в тридцять сьомому році. Не сумління і не каяття мучили його, а тільки те, щоб і його прізвище не випливло на якомусь пленумі, як прізвище Чорноволенка. Найшов на чому посковзнутися: на такій дрібничці, як музика. Чи, може, й він свій план виконував?
— Що, Антоне, готуєшся здавати головування? — беззлобно запитав його дід Гаркавий.
Безбородько тоскно поглянув на нього й мовчки пішов до дверей.
Після пленуму Кисіль, в передчутті різних неприємностей, невдоволено говорив Борисенкові:
— Не подобається мені сьогоднішня антимонія. Молодий ти дуже, Іване Артемовичу, ох і молодий...
— Є така хиба в моїй біографії, — безжурно засміявся Борисенко.
Кисіль поморщився і так провів рукою, неначе хотів одігнати од себе сміх.
— Чує моя душа — наберешся ти всячини з Марком Безсмертним, черпнеш з ним не один ківш лиха. Чого тільки варте його оповідання про тридцять сьомий рік? І що про це художество скаже наш начальник Управління державної безпеки?
— Невже ви йому про це будете розказувати? — насупився Борисенко.
— Як не я доповім, то знайдеться хтось інший. А наш начальник, сам знаєш, чоловік з гарячим характером і холодною владою.
— Холодною і навіть більшою, аніж би треба, — задумано подивився Борисенко на затверділе од невдоволення обличчя Киселя.
— Отож, сам це розумієш, а випускаєш духа із пляшки. Обережніше, обережніше ходи по землі, послизнутись не тяжко. Тут коли й говориш про недоліки, то на два боки мізками розкинь і очима косуй.
Біля уст Борисенка вибилась іронічна оборочка зморшок.
— Чому аж на два?
— Бо. не дурень вигадав, що береженого й бог береже. Коли ти говориш про недоліки, так одразу ж говори, що це поодинокі факти на тлі великих досягнень. Інакше це може комусь не подобатись, а по-друге, за це може вхопитися заграниця, і тоді...
Циганське обличчя Борисенка налилося гнівом:
— Кому ж потрібна ця обережність! Кому? Ви ж нею тільки окрилюєте негідників, не вириваєте бур'яни, а готуєте для них площу і добриво. І чому це ми повинні, на шкоду собі, оглядатись на той закордон, що ненавидить нас ще з сімнадцятого року?
— Ну, це питання великої політики... — надав обличчю вираз глибокодумності. — І не гарячкуй, Іване Артемовичу, бо опечешся. Ти ранній птах, а я стріляна птиця. Гляди, щоб за сьогоднішнє оповідання Безсмертного й тобі не ікнулося. На фронті твій Марко міг бавитися в демократію, а тут йому треба і зуби підточити, і язика обкарнати. Вже один вигляд Безсмертного насторожує мене.
— Один вигляд? Чого ж? — здивувався Борисенко.
— Бачив, ну, як би тобі сказати, яка рішуча незалежність вписана в його обличчя?
— Так, це не колегіальне обличчя! — не міг утриматись од жарту Борисенко, але це ще більше роздратувало Киселя.
— Не подобаються мені такі самостійні чи самостійницькі обличчя, які не люблять визнавати чиюсь волю. Ох, ці мені українські обличчя... — В голосі Киселя обізвались не тільки недобрі натяки, а й відгомін тієї страшної підозри, яку невідомо хто каїновою ниткою роками протягав у саму основу нашого життя. — Чує моя душа, що цей самостійник накличе біду і на свою, і на твою голову.
— Чому самостійник? Що за нерозумні натяки і аналогії!? —скипів Борисенко. — Він же, зрештою, не петлюрівець, а Герой Радянського Союзу! На ньому місця живого нема...
— І це ще не факт! — Обличчя Киселя стало таким багатозначним, неначе він ще щось знав про Марка, але до якогось часу тримав це при собі.
Цю противну машкару багатозначності і глибокодумності на обличчі, що прикривала порожнечу в голові, Борисенко уже навчився розпізнавати й гаряче обрушився на Киселя:
— А що ж тоді для вас є фактом? Мірка обережності, практика підозри і філософія страху? А я хочу бачити своїх людей, свою землю без цих мертвотних тіней. І чим скоріше вони покинуть нас, тим красивішими, тим дужчими, тим дружнішими будемо ми.
— Це все вірші, декламація і піна на молодому пиві. Це все добре для якогось поета-початківця, а не для солідного керівника, який на обох півкулях кори головного мозку повинен зарубати теоретичну аксіому: чим ближче нам буде до комунізму, тим більшим буде класовий опір... Я не хочу бути пророком, але застерігаю: бережи, Іване Артемовичу, свою голову, вона ще для чогось згодиться тобі, — з почуттям переваги сказав Кисіль. — Іди вже, підвозь на машині свого Марка. Та гляди, щоб не зсадив тебе він згодом і з машини, і з коня. Побачиш, як моя теорія здійсниться на практиці.
— І чого ви так насипались на Безсмертного?.. Рідню захищаєте?
— Яку рідню?
— Ну, Чорноволенка. Він же, здається, ваш сват?
— А ти звідки знаєш? — насторожився Кисіль.
— Чув од людей про його художества... Так рідня він ваша?
— Ет, не в тім сила! — похмарнів Кисіль, але більше нічого путнього не зміг сказати.
XXI
За містом, оживаючи, загойдались, закружляли вечірні поля і їхні тіні. В затишних долинах темнисто сріблились тихі стави; на них, неначе в глибокому сні, зривалися птиці, і крила їх маяли і над водою, і в воді. А на пагорбах, наче врізані в небо, стояли в дрімотному чеканні вітряки, здавалося, вони от-от мали когось зустріти і пригорнути своїми онемощілими руками.
Самотні тополі і груші, накупані місячним сяйвом, зворушливо іскрились, голубіли, туманились і мали ту прекрасну жіночу задуму, що солодко й тривожно манить у далечінь людину, стирає грані між нею і природою. І хто знає, чи не була колись дівчиною он та молоденька, росою закапана тополя ? А може, й виросла вона при битій дорозі, як пам'ять про дівчат, що понесли свої сльози в чужі краї?
Задумано дивлячись на тополю, Марко згадав доньку, зітхнув.
— Нога болить? — Борисенко, ведучи машину, строго подивився на Безсмертного, і тільки єдина трепетна зморшка в міжбрів'ї говорить про співчуття. Дійсно, в зіниці Борисенка, в його блакитнаві білки хтось прямо увігнав таку строгість і зосередженість, що за ними не видно було інших відтінків. — Може, помаліше їхати?
— Не треба. Відболілось моє.
— Щось не схоже, щоб відболілось, — покосився на костури. — Дуже ми в усьому терплячі люди.
— Нам, Іване Артемовичу, і належить терпіти.
— Чому?
— Якби всі наші болі тільки за оцю одну війну сплеснулися зойком, тоді, напевне, не тільки всі люди, але й каміння не витримало б того зойку: гори почали б колотися на шматки.
(Продовження на наступній сторінці)