— Бо ми такі схожі, що часто й батько плутає нас, а ми тільки іноді збиваємось, — шельмувато дивиться то на старшого лейтенанта, то на стіл, завалений грішми.
— Невгамовний! — сміється Сагайдак. — Він і родився не з плачем, а з жартом. — І вже серйозно: — Як на залізниці?
— Спокійно, наче в пазусі. Варта зовсім зледащіла, і поїзд навіть вранці можна скинути з копит, — і зирить на стіл. — А грошей набереться з мільйон?
— Трохи менше.
— От жаль. Хоч би раз у житті побачити мільйон, щоб було чим похвалитись. То я до цих грошей трохи прибавлю своїх.
— Справді отряхи, — тепер починає сміятися старший лейтенант.
— Ще нам пригода трапилась, — дивиться на командира і дивитись побоюється Роман, але ж і сказати треба, та й похвалитись хочеться. — Ненароком спалили фашистську машину, їй-право, ненароком.
— Як це ненароком? — одразу нахмурився Сагайдак. : — Душа не витримала, — розвів руками Роман. — Це вже після розвідки на залізниці. Я вам що казав?! Не ув'язуватися... А ви що?
Так ми ж і не ув'язувались, поки не зібрали дані, — ніби присоромлено промимрив Роман.
— Три дні будете молоти на жорнах, щоб усі бачили, які ви є...
— А що будем молоти: жито чи гречку? — діловито лукавить Роман.
— Яке це має значення?
— Велике. Біля гречки, знаючи, що вона піде на млинці, не перевтомишся.
Сагайдак тільки руками розвів і віями приховав усмішку.
— Отож спалили машину. А далі що?
— Утікали, аж у коней підкови диміли. Почувши таку відповідь, командир розреготався, а в Романа на всьому виду заворушилось хитрування:
— То, може, ми свою норму змелемо не на жорнах, а на вітряку? Бо ж він має перевагу над людиною.
— Яка це в нього перевага? — здивувався Чигирин.
— Сама звичайнісінька: вітряк має чотири крила, а людина тільки два, і то — не кожна.
На цю відповідь Сагайдак так розреготався, що аж сльози виступили на очах і віях, а близнята хоч і нітились, та вже знали, що гроза оминула їхні чубаті голови...
І знову надвечірній ліс, і тіні дерев на коліях, і партизани біля залізничного полотна, що ворушаться, мов тіні. Тепер Василь і Роман причаїлися в засідці ближче до станції, а на полотні біля стиків рейок орудують старий Чигирин та Іван Бересклет. Вивернувши гвинти з накладок, які з'єднують рейки, вони сповзають із насипу, а на полотно з лапами підіймаються Петро Саламаха і Григорій Чигирин.
"Ей, ухнем", — тихо каже Саламаха і лапою підважує залізо. В нього костилі вискакують, як гриби, і він зрідка насмішкувато зирить на Григорія, який починає хекати.
— Хлопче, може, поміняємось місцями, бо в тебе дерево твердіше?
— Обійдеться. От відхекаюсь і наздожену хвалька. Вдивляючись у далину, хвилюється Сагайдак, жмакає губи, а на пам'ять — не знати чого — спливає тільки двоє слів: "Хвилино, стій. Хвилино, стій". Це в тому розумінні, щоб усе зупинилося, що може завадити їм.
На станції озвався гудок паровоза. Невже наш? Невже наш? Сагайдак, пригнувшись, підіймається на насип, показує Саламасі і Чигирину, наскільки треба відсунути кінці рейок. Партизани підважили їх лапами — от і вся техніка. От і вся. Навіть думки лягають під ритм ще невидимого поїзда. А тепер — у ліси.
Біжить рейками дрож, нервово, наввипередки стрибають на них промінці, і уже, чмихаючи паром, розбризкуючи іскри, насувається темне громаддя. І враз, з розгону, осідає паровоз, шалено вгризається в насип, чортзна по якому перевертається, а на нього з несамовитим тріском, скреготом, вищанням налітають, трощаться і злітають вагони. З їхніх розвержених нутрощів клубками вибухає біла хмара.
— Гази! Гази! — перелякано крикнув Іван Бересклет і загупав своїми чоботиськами в глибінь лісу.
За ним кинулись кілька партизанів, схопився з землі і Василь, та Роман владно притримав його рукою.
— Не біжи, брате. Як умирати, то не страхополохом. У лісі, видно, хтось зупинив Бересклета, бо той знову завів своєї:
— То ж гази! Напевне, балони полопались.
— Тю на тебе, дурню! — спокійно озвався старий Чигирин. — Це не гази, а борошно. Завтра з нього коржів напечемо.
— І знову коржів! — з жалем сказав мовчазний Саламаха. І регіт вкрив його слова.
XVI
Порадившись із Сагайдаком, Чигирин вранці почав збиратися в монастирський ліс, який ще звався Синявою, бо і влітку, і взимку стояв у таких блаватах, наче їх у добру годину струснуло барвінкове небо.
Змастивши коломаззю колеса, Чигирин кинув на воза торбинку з коржем, збиту косу, граблі і почав запрягати коні. Недалеко на дубі стогнали дикі голуби, нагадуючи йому далекі літа, що теж минули в лісах.
— Дядьку Михайле, куди це ви зібралися косити? — посміхаючись, підійшли до нього напатлані близнята Гримичі, які любили похизуватися своїми кучмами і навіть у лісах, незважаючи на— насмішки, мили їх митлем з м'ятою. — Хіба вам тут мало трави?
— Дядькові Михайлові шовкової треба під боки: його ж підважив снаряд і на, цупкій траві не влежиш тепер, — ніби пояснює Роман, а Василь починає пирскати.
Чигирин заскалює око і весело питає "старих парубків":
— У вас, чуприндирі, на чому працюють язики: на шарнірах чи на шарикопідшипниках?
— Мати казали, що на коловоротах, — гигикає Роман і пальцем тиче в полудрабок. — Чого вам їхати на цих ребрах? Перебазовуйтесь із вашої таратайки на нашу тачанку, ми задурно прокатаємо вас із кулеметною музикою і вітром.
— З отим вітром, що з ваших голів не витрусився?
— І його не пожалієм для доброї людини, — великодушно Каже Роман і бавиться гранатами, причепленими до пояса. Це саме починає робити й Василь.
Чигирин дивиться на близнят і дивується:
— І де ви такі, нагойдані, взялися?
— Мати ж не десь, а в човні народила, тому й досі нас погойдує, — показує всі зуби Роман.
— Знову брешеш?
— Ні, дядьку Михайле, що правда, то правда, — серйознішає парубок, — Таки на човні в татарському броді ми народились. Не доїхала мати впору до хати з загонцю, де жала. Отой човен твій лежить у нас догори дном на льоху. Гарну мали першу колиску?
— Та по вас видно — гарну, — похитує головою Чигирин. — Ви ж, хлопці, прикрильте мого Григорія, бо він ще не знає, що таке лісове життя.
— За нами діло не стане. А ви, по секрету, далеко розігналися на своїх одрах?
Чигирин мружиться:
— Ви ж угадали — шовкову траву косити.
— Суду все ясно, — регочуть шибайголови і делікатно шмигають дядька Михайла: — Коли по господарчій лінії женете копі, то прихопіть десь діжку з розчиною, щоб і ми розжились па хліб, бо через ці коржі вже і місяць здається коржем.
— Ви ще не бачили смаленого вовка, — супиться Чигирин. — Бач, їм коржі не вгодили. Ось вам поки що ножиці — вкоротіть махновські патли хоч на сімдесят п'ять процентів.
— А що ж у нас лишилося, крім патлів? Ні тобі білявої, ні чорнявої, ні вечірнього стрічаннячка, ні ранкового прощаннячка. Хоч би раз отут дівочі ніжки по травиці пролопотіли, — ніби зітхнув Роман, а в очах аж стрибають бісики.
Що то молодість! І Чигирин мимоволі залюбувався отряхами, від яких ніхто ні разу не почув кислого слова. Адже й він колись був такий.
Від лісової дороги щодуху біжить оброшений Іван Бересклет, піт заливає йому циганкуватий вид, що аж пашить радістю.
— Михайле Івановичу, де товариш командир? — хекаючи, зупиняється біля вікна.
— Що там у вас у дозорі? Знову гази чи щось хороше?
— Таки хороше! Перепинили чотирьох оточенців, вони прочули, що ми побили карателів, й одразу почали розшукувати нас! Як ви на це?
— Звістка ніби добра, — спокійно каже Чигирин і швидко йде до штабної землянки, в якій ще немає начальника штабу. Та буде й він, і сила, і все буде, коли по-справжньому почнемо бити ворога.
Ось і штабна землянка. Невеликий стіл, застелений картою-триверсткою, звичайний з дощок піл, кабиця, одне вузеньке віконце та два автомати на стіні.
— Що там, Михайле Івановичу? — підводиться з-за столу Сагайдак.
— Перше поповнення прийшло.
— От і дочекались! — Сагайдак узяв автомат і пішов із землянки.
Незабаром він і Чигирин підійшли до своїх дозорців, що розмовляли з чотирма зарослими, вчорнілими, змученими бійцями, двоє з них були з гвинтівками, а двоє без зброї.
Побачивши майора, червоноармійці виструнчились, поправили гімнастерки.
— Добрий день, товариші, — привітався Сагайдак. — До нас прийшли?
— До вас, товаришу майор, — відповідає невисокий широкоплечий боєць із шрамом на щоці. Його незалежний вигляд одразу справив враження на Сагайдака.
— Хто ж ви будете?
— Ми троє гармашів. Воювати почали біля самого кордону. Далі потрапили в оточення, пробивалися до своїх, та не пробилися. По дорозі до нас приєднався боєць Антоненко, — показав очима на високого пухлогубого солдата без зброї. — Вчора ми почули, як ви поколошматили карателів, і почали шукати вас. Прийміть у загін.
— Документи є?
(Продовження на наступній сторінці)