Невідомо чому обер-єфрейтор у ввіреному йому селі і досі тримав поліцайську сторожу під банею дзвіниці. Чого він боїться, коли німці, як запевняє радіо, вже підійшли до Москви? Поліцаям на дзвіниці нудно до нестями, бо нема з ким перемовитися словом, нема де розім'яти кості, не можна в дурня згуляти, ні чарки випити, щоб не нахапатися від обер-єфрейтора "гумів". Єдина розвага — насіння. Тому на довколишніх городах і поскручувані голови мало не в усіх соняшників. Коли ж якась господиня зчиняє галас, її відразу заспокоюють Терешковим словом:
— Нема чого жаліти соняшників, краще дурну голову жалій, бо вона в тебе поки одна.
Господиня щось гарикне — і мерщій до хати.
Ось і зараз стовбичать два бевзи на опасанні дзвіниці і в руках тримають не зброю, а голови соняшників. Вулицею проходить молодиця, і поліцай поліцая штурхає ліктем під бік і
— Подивись, Калістрате, які ноженята?
— Оце, Мусію, звиняй, тільки й нашого, що подивишся на чужі ноженята, — зітхає гусакуватий Калістрат.
— Та чого так мало?
— А хіба ж тепер хоч одна дівчина хоче постояти з нами?
— Таки ні, — погоджується Калістрат. — Були ми колись для них парубками, а стали головорізами. І що маєм за це? "Гуми" і "швайне" від обер-єфрейтора. І чого ми пішли в поліцаї свій хліб шукати? О, здається, несуть чорти обера!
Поліцаї хватопеком кидають прямо на землю голови соняшників, хапаються за зброю і стають з нею біля вікна, придивляючись до вулиці, по якій, поблискуючи півмісяцем бляхи, на триколісному мотоциклі мчить з перекладачем обер-єфрейтор. Ось він повертає свою чортопхайку на цвинтар, зупиняв біля дверей дзвіниці і пересохлими східцями гупає до поліцаїв, за ним обережно плигає жовторотий, з кишкуватою шиєю перекладач Ксянда, що десь навчився цвенькати по-німецьки і так густо парфумити своє прилизане волосся, що навіть поліцаї чманіють од нього.
— Гутен таг! — висанує обер-єфрейтор, зійшовши на горішню сходинку, і вирівнює свою бляху, з якої намарно намагається злетіти втиснутий орел.
— Вам обер-єфрейтор каже "добрий день", — дідько звав, для чого перекладає нудисвіт Ксянда, і широко розставляв цівки ніг, щоб бути схожим на свого зверхника.
Поліцаї по-єфрейторськи гвинтівками вітають насурмонене начальство, і воно залишається задоволеним, щось говорить Ксявді, а той одразу ж по-горобиному цвірінчить:
— Пан обер-єфрейтор питає, чи не було чогось гідного уваги на вашому посту?
— Нічого такого, звиняйте, не було на нашому високому посту, — відповідає Калістрат, — а от на землі дядьки, звиняйте, не хотять іти на роботу.
Ксянда перекладає, обер-єфрейтор невдоволено морщиться, ледь перекидає слова через відвислу губу.
— Хай крайсляндвірт менше сидить у своєму кабінеті та менше цікавиться картинами.
Цих слів Ксянда не перекладав поліцаям, а лише хвацьке поправляє німецького підгонистого картуза. От аби ще срібні позументи до нього, то й Ксянда зійшов би за начальство, бо ж усе вбрання в нього ненаське і навіть кобуру носить ва запалому животі, як пан обер-єфрейтор. Обер-єфрейтор підходить до вікна, ще ширше розставляє вгодовані ноги, а до вічно невдоволених очей притуляє масивний бінокль. До нього наближаються безмежні поля оцих скіфів, які мають скоритися рейху. А потім усіх їх треба ставити підряд — і одному рубати голову, а другого залишати живим, бо інакше з них не викорчуєш більшовизм. Що таке більшовизм, Ганс Шпекман не дуже розуміє, але знає, що населення більшовицької країни треба переполовинити, навіть оцих поліцаїв варто стріляти через одного, щоб решта вірно служила.
Друге вікно наблизило ліс, але обер-єфрейтор недовго дивився ва нього, бо нещодавно ледве виніс голову з тієї проклятої місцини. Через неї три дні на живіт хворів, і мимоволі торкнувся рукою ременя, який не давав волі животу.
А з третього вікна побачив болото, куди ще треба поїхати бити качок. Минулого разу він цілу коляску настріляв їх, довелося Ксянді пішки іти до крайсу. І враз обер-єфрейтор занепокоївся, повторюючи те саме слово:
— Міколка! Міколка! — І передав бінокль Калістрату.
Той приклав його до очей, покрутив коліщата, здивувався:
— Справді, Оксанин Микола.
— Чого він там знову ходить? — починав гніватись обер-єфрейтор.
Ксянда перекладає, а Калістрат бурмоче і
— Напевне, звиняйте, корову пасе.
— Корову! Корову! — перекривляв обер-вфрейтор. — Свині ви! Я і на полюванні бачив його з повною торбиною, і тепер з повною. Що там може бути?
— Звиняйте, напевно, харчі, — розводить Калістрат клешнястими руками.
— Цих харчів на десять чоловік вистачить. Він, свині, напевне, партизанам їсти носить.
— Ґаволови! — і собі лайнув поліцаїв Ксянда.
— Зараз же їдьмо до нього! Доганяйте нас кіньми! — Обер-єфрейтор аж загуркотів по сходах, а за ним ніяк не міг угнатися миршавий Ксянда.
Курними дорогами вони доїхали до татарського броду, поромом перебрались на той бік, а потім лугами і мочарищем добились до краєчка болота. Далі їхати було небезпечно. Скочивши на землю, почали пильно оглядати гиблу місцину, але Микола наче крізь землю провалився. Під'їхали на конях і поліцаї. Вони теж не побачили хлопчака.
— Де ж його корова?! — в'їв їх обер-єфрейтор. — Свині ви, п'яні свині і ще раз свині! Ось тут будемо чекати його хоч тиждень. Має ж він знову вийти з болота?
— Звиняйте, мабуть, вийде, — глибокодумно прорік Калістрат. — А коли попаде в прогній, то не вийде.
Замаскувавши мотоцикла під кущем вовчої ягоди, обер-єфрейтор вибрався на сухіше місце і наказав поліцаям принести йому осоки з самотньої копички, а кебетний Ксянда здогадався вмоститися на самій копичці: тут він не проґавить хлопчака, якщо тільки з'явиться той. І не проґавив: десь години через дві на болоті з'явилася постать Миколки. Хлопчик обережно петляв між кущами вільхи, крушини і заростями болотяної трави. Ксянда задоволене хихикнув, бо ж він, а не поліцаї перший побачив хлопчика, ще й помітив, що у того тепер порожня торба. Де ж він подів харчі? Невже, справді, тут є партизани? Ксянда ще раз хихикнув, на підсохлому огузку ковзнувся з копиці, ліг животом на землю і поповз до свого начальства, від якого теж не раз схоплював "швайне". Він так звик до цього слова, що йому тепер і свиня стала здаватися благородною твариною.
— Пане обер-єфрейтор, злочинець іде прямісінько у ваші руки, — тицьнув пальцем вперед І витягнув з кобура пістоля, яким справно насобачився володіти.
Обер-єфрейтор підвівся, побачив Миколу і впав на землю, вхопившись руками за автомат. Потім Ксянда передав наказ жандарма поліцаям, і ті поповзли травою, щоб відрізати Миколці шлях відступу.
А хлопча в цей час, дивлячись під ноги, і не помічав, яка небезпека чигає на нього. Ось уже закінчилось гибле місце. Миколка посміхнувся, рукавом витер чоло, скинув картузика, вивільнені кучері сонячно заворушились під сонцем. І в цей час біля нього, наче з-під землі, виросли забрьохані, розсмикані поліцаї.
— Руки вгору!
Миколка зойкнув, шарпнувся назад, у болото, але було пізно: за мить він птахом забився в дужих руках поліцаїв, а до нього уже гупав обер-єфрейтор і Ксянда з пістолетом у руці. Міцно тримаючи хлопчака за плечі, поліцаї поставили його перед обер-єфрейтором. Наперед, ховаючи пістоля в кобуру, виступив Ксянда. В запроданця від радості тремтіли ніздрі і химерні губи — одна навіки підскочила до самого носа, а друга, нагнівавшись, вивернулась донизу. Він витріщився на Миколку точнісінько так, як обер-єфрейтор вирячувався на поліцаїв.
— Куди ходив? Кажи саму правду! Ми все знаємо, — і наступив черевиком Миколці на пальці, бо треба зразу вичавлювати зізнання.
Хлопчак не по-дитячому подивився на прислужника, не по-дитячому і відповів:
— Чого ж говорити, коли ви все знаєте? Не топчіть, дядьку, ногу, бо й ваша не вічна.
— Гунцвот! — зразу обурився й почервонів Ксянда. — Як ти, мерзотнику, зі старшими розмовляєш?! Де був?!
— На болоті.
— А кому їсти носив? Партизанам?
— А хіба партизани в болотах сидять? Вони в лісі орудують.
Ксянда переклав слова Миколки обер-єфрейтору. Той посатанів і вдарив хлопця по щоці. З куточка уст Миколки потекла кров.
— Кажи, де партизани?
І дитина зневажливо глянула на свого ката:
— Я нічого не знаю.
Обер-єфрейтор ще раз ударив Миколку в обличчя, а потім закричав до поліцаїв:
— На дзвіницю, свині!
Тягнучи Миколку за руки, він метнувся до мотоцикла, впхнув хлопця в коляску, а потім туди забрався Ксянда, намертво охопивши Миколку руками. Обер-єфрейтор одразу погнав до татарського броду мотоцикла, а за ним на конях помчали поліцаї.
У присілку Миколку з жандармами і Ксяндою побачила тітка Олена і вклякла біля плота.
— Тіточко, скажіть мамі, що мене .спіймали на болоті! — гукнув хлопчак.
Ксянда вдарив його і затулив рота руками, що теж нестерпно пахли дешевими парфумами...
(Продовження на наступній сторінці)