— Нігди! — відрізав шляхтич, іще пиховитіше підводячи голову. — Я ніколи не чув про такий привілей.
— Священик цього села ще вчора увечері казав мені про це.
— Бреше! Якби князь видав їм такий привілей, він би мені сказав про це!
— Але, запевняю пана, я сам бачив його вчора на власні очі. Шляхтич кинув на Гонту неприязний погляд.
— В такому разі цікаво було б побачити його! Пан буде такий ласкавий, що покаже його мені?
— Він зберігається в потайній скриньці у настоятеля цієї церкви, але де зберігається — не знаю.
— Гей, розпитати його!
Жовніри, які били священика, почали його штовхати ногами; але нещасний мученик, незважаючи на це, і не поворухнувся; він нерухомо лежав ницьма.
— Ти що, не чуєш, про що вельможний пан тебе питає? — крикнув Гдишицький. Тіло нещасного судорожно здригнулося, але він не підвів голови.
— А, удає мертвого, — вереснув шляхтич. — Підвести його, ми хутко оживимо! Три жовніри насилу підняли важке тіло панотця; але він був непритомний, голова його безсило падала на груди, бліде, безкровне обличчя з заплющеними очима здавалося мертвим.
— Облийте його водою і дайте ковтнути горілки, — порадив Гонта.
— Пан дуже турбується про здоров'я цього схизмата, — зауважив з тонкою усмішкою Мокрицький.
— Я турбуюсь про те, щоб одержати від нього потрібний документ! — відповів незвичайно сухо Гонта.
Тонкі брови його ледь-ледь здригнулись, але обличчя залишилося таким же непроникним.
— Він говорить правду! — погодився господар. — Документ подивитися цікаво... Води!
Батюшку облили водою, влили йому в горло трошки горілки, і через кілька хвилин він розплющив очі.
Гонта стояв, одвернувшись убік; здавалося, він не мав сили підійти й глянути в очі нещасному мученикові.
— Ну ж, вацпане, спитай його! — різко звернувся до нього шляхтич. Гонта зробив над собою видиме зусилля й, підійшовши до священика, промовив лагідно:
— Панотче, я доповідав панові, що у вас є привілей на вільне додержання благочестя від самого господаря, князя Любомирського; але пан не вірить мені без документа; треба б показати... а я не знаю, де він...
Священик заговорив у відповідь так тихо, що Гонта мусив нахилитися до самого його вуха.
— Про що він шепче там? — нетерпляче перебив шляхтич.
— Він каже, що документ той закопаний у нього в скриньці під грубою.
— Добути! — скомандував Голембицький, звертаючись до своїх челядників. Двоє з них притьмом кинулися виконувати наказ свого пана.
— Цікаво подивитися, цікаво! — промовив шляхтич, підкручуючи з якоюсь загадковою усмішкою свої вуса й легко похитуючись у сідлі.
За чверть години з'явилися челядники з маленькою скринькою в руках.
— Тут? — крикнув шляхтич до священика. Той мовчки нахилив голову.
— Ну, пане Гонто, вийми лишень і дай нам цей папірець.
Гонта відкрив скриньку й витяг звідти великий аркуш пергаменту з важкою іменною печаттю на шовковому шнурку.
У натовпі почувся якийсь непевний гомін — чи то полегшені зітхання, чи то радісні вигуки. Гдишицький і Мокрицький квапливо підійшли до Голембицького.
В очах шляхтича майнув затаєний вогник. Він узяв папір із рук Гонти, уважно обдивився його й печать і сказав голосно:
— Справжній!
Потім, піднявши високо папір, він голосно звернувся до селян:
— То на цьому папері ви грунтуєте своє право дотримувати тут благочестя й опиратися унії?
У відповідь на це почулися зраділі, сповнені надії голоси.
— Гаразд, гаразд! — сказав ще голосніше шляхтич. — Ну, то ось же, дивіться! І одним порухом шляхтич розірвав документ пополовині.
— Що, не сподівалися? Бачили? — кричав шляхтич, регочучи розриваючи документ на дрібні клаптики. — Нате ж, ховайте на спогад! — і кинув у натовп жменю дрібно розірваного пергаменту, а потім, звернувшись до Гонти, зовсім приголомшеного цією несподіванкою, додав хвальковито, з самовдоволеною усмішкою:
— Що, пане, не сподівався?
— Признаюся! — з зусиллям відповів Гонта. — Вчинок сміливий!
— Для хлопа, а не для пана! — Голембицький зміряв Гонту зневажливим поглядом і, обернувшись до натовпу, закричав знову: — Слухайте ж ви, лайдаки, бидло, пся крев! Бачили, що сталося з вашим привілеєм, те ж саме буде й з усіма вами, якщо опиратиметесь. А тому слухайте мене й коріться. Я ваш господар, патрон і колятор цієї церкви, а тому моя над нею й над вами воля! Оголошую привселюдно, що церкву передаю у владу пана митрополита уніатського, і вам усім наказую присягати зараз же на унію! Ну, одчиняйте церкву!
— Не одчинимо! — почувся у відповідь Голембицькому гучний голос диякона. — Не одчинимо й на унію не присягнемо ніколи!
— Цо? — почервонів шляхтич. — Та я вас закатую всіх. Але голос його перекрив вибух шаленого обурення натовпу.
— А, так ось ви як! — заревів шляхтич, вихоплюючи шаблю. — На палю їх! Бийте всіх, і жінок, і дітейі
Жовніри кинулися вперед. Почулися постріли, крики, прокляття, зойки... Зав'язалася одчайдушна боротьба...
У маленьку церкву вели двоє дверей: одні, посередині, призначалися для входу парафіян; другі, невеликі, бокові, одчинялися, власне, для батюшки й церковного причту.
На ці два пункти й спрямували всі свої сили нападники. Хоч кількість селян і перевищувала в кілька разів число жовнірів, та зате тільки в дуже небагатьох із них були шаблі й пістолі, більшість же не мала ніякої зброї, крім палиць, кіс та сокир. Жінки з праниками, діти з ожогами2 кидалися на жовнірів; однак напад їхній не завдавав великої шкоди кінним жовнірам; вони виривали з натовпу дітей, підколювали їх списами, підкидали в повітрі, топтали кіньми, волочили жінок за коси по землі... Але все це тільки посилювало озлобленість юрби. Мов розлючені левиці, кидалися жінки просто під копита коней, впивалися зубами їм у шиї, стягали вершників і, поваливши їх на землю, добивали важкими праниками, камінням і всім, що потрапляло під руку, діти допомагали їм.
— Рубайте їх, панове! Не бійтеся! За мною! — командував диякон, розмахуючи важкою довбнею і завдаючи нею смертельних ударів ляхам.
— Не довго вже їм глумитися над нами! Скоро почепимо їх усіх на гілляки в лісі! Так, жінки, так, за мною! Ще, ще натисніть, і ми проженемо це падло!
На других дверях керував обороною вчорашній жебрак на дерев'янці; товариші його старанно допомагали йому в цьому.
Запалені їхнім прикладом, селяни героїчно відбивалися од нападу.
— Кусаються, собаки! — прошипів шляхтич. — Постривайте ж! Нехай скаче хто-небудь негайно в замок, щоб з'явилася сюди вся моя команда і вся челядь!
Потім він під'їхав до священика, який лежав на землі, й почав допитуватися, де той сховав церковний скарб. Коли ж священик сказав, що в нього немає ніякого церковного майна, Голембицький звелів пекти його вогнем.
Челядники підняли панотця, він зібрав останні сили й з простягнутими до натовпу руками крикнув на весь голос:
— Братіє, не піддавайтесь, Христос, розп'ятий за нас, — благословення ваше!
— Смерть ляхам! Рятуймо панотця! Не допустимо до кари! — пролунали кругом голосні крики.
Частина натовпу кинулась боронити священика; зав'язалася боротьба з челяддю.
За допомогою Гдишицького й самого Голембицького селян через хвилину відбили, багато хто з них упав з розчерепленою головою; ляхи почали брати гору.
Але селяни відчайдушне оборонялися.
Голембицький почав уже втрачати терпець.
— Пся крев! Огризаються! — шипів він, кусаючи від досади губи.
— Та ми їх заспокоїмо за півгодини! — сказав зі зловісною посмішкою Гди-шицький. — На двоє слів, пане!
Голембицький од'їхав убік і нахилився до Гдишицького. Той почав нашіптувати йому щось на вухо, і в міру того, як нашіптував Гдишицький, обличчя Голембицького розквітало посмішкою.
— Досконало! — вигукнув він. — Хитро й забавно! Присягаюся, з пана протопопа міг би вийти чудовий вояка! Ха-ха-хаї От розсатаніє бидло! Пан офіціал згоден?
— О, звичайної Я зараз доповім його милості. Гдишицький підійшов до Мокрицького й почав йому щось тихо говорити. Його слова викликали в Мокрицького задоволення так само, як і в Голембицького.
— Пречудове, — засміявся він. — Присягаюся перуном, це буде цікаве видовище!
— В такому разі поспішаймо, панове!
— Ми з паном протопопом підемо в атаку, а пан офіціал усе зробить сам.
— О, нехай пан хорунжий не турбується!
— До зброї ж, панове! — гукнув із сміхом Голембицький і, в супроводі юрби своїх челядників, кинувся на головний вхід церкви. А Гдишицький з десятком жовнірів, які ждали наказу, подався до бічних дверей.
Нападники, підбадьорені тим, що прибуло підкріплення, накинулись на селян з новою силою; але цей натиск тільки посилив завзяття селян, які обороняли свою убогу церкву.
Зав'язалась шалена боротьба.
Не зважаючи ні на шаблі, ні на списи, жінки кидалися на жовнірів і, пронизані списами, падали тут же під копита коней.
Хоч вони були цілком безоружні, відчай робив їх страшними; діти не відставали од матерів; старші кидалися на нападників, менші з лементом чіплялися за їхні руки.
(Продовження на наступній сторінці)