— Та мені й збиратися нічого, — відповів він, підводячись з землі. — Увесь тут! Тільки ось кінь...
— Коня тобі дадуть на своєму місці, — добродушно усміхнувся дяк. Петро попрощався з Качуром, який лишався в загоні, і потім уклонився своєму вчорашньому сусідові.
— Прощай, пане-брате, спасибі тобі за хліб і за ласку; може, колись і я тобі стану в пригоді, то ти теє... Ось тільки не знаю, як тебе звуть.
— Погане прізвисько, Ревою товариші продражнили, — відповів гайдамака.
— Рева, то й Рева. То як тобі щось треба буде... живемо ми в Малій Лисянці, під замком Лисянським, так я завжди готовий...
— Спасибі за добре слово, парубче, може, й побачимося скоро.
— Дасть бог, скоро усі вкупі будемо, — сказав дяк. — Ну, давай же, парубче, я зав'яжу тобі очі.
Він зав'язав Петрові очі і, взявши його за руку, повів за собою.
Знову почалися довгі й чудні мандри; а втім, цього разу вони закінчилися швидше.
Години через півтори дяк спинився й промовив:
— Ну, тепер, парубче, реку: "Розв'язуй очі!"
Петро розв'язав очі й здивовано побачив, що вони стоять на перехресті тієї самої стежки, на якій вони зустріли вчора гайдамаків... За деревом їх чекав козак, тримаючи за вуздечки пару коней; в одному з них Петро впізнав свого чалого, а другий — чудовий вороний кінь призначався, певно, його супутникові.
Вони посідали на коней і рушили підтюпцем вузькою лісовою стежкою.
Ранок був погожий; весь небосхил повивав тонкий молочний серпанок, у лісі було прохолодно, сповнене свіжістю повітря вливалося в груди широкими живлющими хвилями. Попервах Петро й дяк їхали мовчки, кожен поринувши в свої думки.
— А що, хлопче, — звернувся нарешті до Петра дяк, — на які села до вашої Лисянки треба правитись?
— Та мені б хотілося насамперед у Турову заїхати... справа є негайна... пекуча, та й про дорогу там би розпитали.
— Велеліпно! — радо промовив дяк, розгладжуючи бороду. — Мені теж треба конче заїхати в Турову.
— Теж справи?
— Еге ж, справи, братію свою треба побачити.
— Братію? А що ж вони там роблять?
— Сіють, хлопче!
— Як — сіють? — здивувався Петро.
— Отак, сіють, — усміхнувся дяк. — Тільки не жито й не овес, а таке зерно, для котрого немає ні зими, ні весни, ні осені, ні літа, —а сіють, як у притчі, святе слово...
— Ох, важко тепер його сіяти, — зітхнув Петро.
— Так, важко, та тільки немає нічого неможливого для того, хто вірує! Віруйте, уповайте, і надійтеся, і підіймайтеся всі, бо близько спасіння. Кілька хвилин минуло в глибокому мовчанні.
— То, виходить, пане, ти сам Туровського причту? — знову спитав Петро.
— Ні, парубче, я сам здалека, во дні оні був дияконом у селі Вишняках, що по той бік Вінниці.
— А ти ж казав, що братія твоя в Туровій?
— По духу братія, по духу, парубче, а по сану немає вже в мене братії; настоятеля нашого, чесного панотця, розтерзали, а церкву спалили; я сам зостався без парафії, тепер моя парафія — вся Україна, а причт — низове товариство!
— А де ж сім'я твоя, панотче, були ж у тебе дружина, діти?..
— Сім'я... дружина... діти, — повторив глухим голосом диякон і понурив скуйовджену голову. — Про це не питай... не питай!.. Прийняв усіх господь... звільнив мене від усіх і вся! — Диякон одвернувся набік і замовк; мовчав і Петро, побоюючись необережним словом роз'ятрити горе свого супутника, яке знов постало перед ним.
Майже годину отак їхали вони мовчки, нарешті диякон заговорив до Петра:
— Ми вже багато проїхали, скоро кінець лісу, а година ще рання... Полудень нашому братові — час непридатний... Від лісу до Турової ще верстов п'ять переїзду битим шляхом; пани наші, уніати й офіціали, нишпорять кругом, а я не хотів би зустрічатися з ними поки що — бачились уже... То ми теє, звернемо вже вбік... спочинемо, потрапезуємо, а як схилиться сонце до заходу, тоді й виїдемо!
Хоч Петрові й не зовсім до серця припала пропозиція диякона, та діяти було нічого, і він мусив погодитися. Слово по слову між ними зав'язалася щира розмова. Диякон розпитав Петра, чого він, власне, хоче заїхати в Турову, і почув від нього всю історію з Сарою.
Доля нещасливої єврейки глибоко зворушила добре серце диякона, і через годину-другу Петро й диякон були вже найщирішими друзями. Час пролетів непомітно.
Коли, на думку диякона, сонце мало вже повернути до заходу, він сказав, що пора їхати... Нові приятелі посідали на коней і рушили далі. Ліс незабаром почав рідшати, й через кілька хвилин вони виїхали вже на його узлісся й поскакали вузьким польовим путівцем. Проїхавши з півверсти цією дорогою, диякон звернув убік і виїхав з Петром на битий шлях.
— Ну, тепер, парубче, — промовив він півголосом, пильно озираючись кругом, — давай швидше, тут до села недалеко, — пролетіти б тільки цей перегін-Приятелі підібрали повіддя, попригиналися до коней; диякон тихо свиснув, і коні вихором помчали по рівному шляху; курява, що знялася з-під копит, приховала вершників од стороннього, цікавого ока...
За чверть години перед ними вже розкинулось невелике село, потонуле в садках і левадах.
— Ну, слава богу, пролетіли! — мовив диякон, придержуючи коня, зняв шапку, витер спітніле чоло, дихнув разів зо два на повні іруди й додав: — Запахуще повітря!
— Це і є Турова? — спитав Петро.
— Вона сама, хлопче.
— Де ж ми розпитаємо про все?
— А де ж, як не коло церкви; бачиш, люди ще на цвинтарі, — відповів диякон. — Зараз тут залишимо коней у мого приятеля дяка й подамося до церкви.
Петро й диякон звернули в одну з бічних вулиць, залишили коней у привітної дружини дияконового приятеля й попростували до церкви. Завернувши за ріг, вони вийшли на широкий зелений майдан, посеред якого й стояла низенька церква. Вона мала надзвичайно убогий вигляд — маленька, дерев'яна, майже вросла в землю;
стіни її зовсім посіріли од часу й ніби вкрилися якоюсь сивою пліснявою, дерев'яна покрівля поросла мохом і жовтими лишаями, а такий самий дерев'яний хрест, колись позолочений, зовсім похилився, й тільки де-не-де на ньому ще видно було якісь іржаві, червонуваті плями. Зелений цвинтар, зарослий густою, соковитою травою, оточував церкву. Кілька старих розтовчених могил було видно попід оградою, вздовж якої де-не-де схиляли до землі свої зелені віти верби, торкаючись забутих могилок. Щось надзвичайно сумне було у всій цій картині.
Петро й диякон поскидали шапки й ввійшли в церковну ограду; обоє церковних дверей були одчинені навстіж; і крізь них було видно, що всередину набилося повно людей. Блакитні клуби кадильного диму стелилися над головами парафіян; де-не-де мерехтіли, розпливаючись, вогники, як маленькі зірочки, й зрідка чувся тихий спів. Не всі люди могли протовпитися в церкву, багато хто стояв на перекошених східцях паперті.
Гурт молодих селян оточив сліпого бандуриста, що сидів на землі, недалечке від східців. На другому кінці юрмились біля когось дядьки, молодиці й хлопці.
— Кінчається служба, — тихо промовив диякон, зупиняючись коло огради. Петро теж спинився біля нього, обидва замовкли, прислухаючись до неголосних звуків, що линули з розчинених дверей. Навколо було тихо, тепло й надзвичайно сумно... Гілля похилих верб немов застигло в нерухомому повітрі. Крізь молочний серпанок, що затяг небо, загорілися на заході червоні смужки й полиски і розлилися тихим сяйвом по верхівках верб, по стінах церкви, по білих сорочках селян.
Кілька хвилин товариші стояли мовчки, поринувши в мовчазну молитву. Нарешті диякон сказав Петрові:
— Ану, парубче, ходімо лишень туди послухаємо, про що люди гомонять. Може, воно й нам згодиться.
Петро кивнув головою, і вони підійшли до гурту людей в протилежному кінці цвинтаря; проштовхавшись поміж чоловіками й жінками, Петро й диякон побачили трьох жебраків, що сиділи на землі. У одного з них нога була на дерев'янці й рука вивернута, інші два не мали ніякого каліцтва; відрослі бороди їхні й чуприни були присипані сивиною, очі поглядали бадьоро й гостро, а зважаючи на здорові, хоч і худі їхні тіла, не можла було не дивуватися, чому ці молодці записалися в число калік і вирішили жити з милостині. Однак гурт, що оточував старців, ставився, видно, до них з цілковитим співчуттям. Побачивши жебраків, диякон ледве стримав здивований вигук, а потім ще ближче підійшов до них.
— Не бійтеся, панове, не піддавайтеся ляхам, — говорив кривий старець, — їхнього панування зосталося тільки сім днів, а вішання буде сім літ! Цариця за нас заступиться.
— Цариця, чуєш, цариця допомогу дає! — рознеслося в гурті.
— Дай боже їй долю! Пошли їй віку довгого! — чути було то тут, то там.
— Та стривайте, хто сказав це? Звідки вісті? Чи правда ж? — почулося з іншого боку.
— Правда така, як і те, що в нас сьогодні свята субота, — провадив далі кривий старець. — Заступник і молільник наш, отець Мельхіседек, повернувся з Росії, бачив сам ясні очі цариці, й вона йому ласкаве слово сказала...
— Тепер би й виступити проти ляхів... Тільки як? Голими руками жару з печі не вигребеш!
(Продовження на наступній сторінці)