Жебраки й диякон запалювали юрбу. Уже на обличчі диякона красувалося кілька кривавих рубців, але він не помічав нічого й люто кидався то в той, то в другий бік, махаючи важкою довбнею, і скрізь, де він з'являвся, закипала ще запекліша боротьба.
Але й жовніри не відступали. Через те, що сталевий шолом, кольчуга й гарячий кінь робили Голембицького майже недосяжним для ударів селян, він з шаленою люттю нападав на безоружних, топчучи жінок і дітей, врізуючись шаблею в натовп.
Гдишицький не відставав від нього. Боротьба тривала з рівними шансами для обох сторін. Крики, зойки, прокльони, іржання коней, брязкіт шабель — все це змішувалось в якомусь оглушливому гвалті.
У цьому пекельному вирі, що клекотів навколо церкви, ніхто з селян не помітив, що молодий ксьондз, привезений офіціалом, в супроводі десятка челядників Голембицького зник з майдану.
Боротьба тривала... Коли нараз у юрбі селян пронісся сповнений жаху крик:
— Вдерлись до церкви! Служать!
Цей крик викликав збентеження серед селян.
— Звідки? Як?! — пролунали розпачливі вигуки.
— Підкопались і влізли! — кричали крайні.
— Що робити? Рятуйте!
— Собаки! — заревів диякон, кидаючись із своєю довбнею до підкопу. Частина людей, які охороняли головний вхід у церкву, кинулась за ним. Коло місця підкопу вже хвилювався натовп.
Підкопатися під церкву було, мабуть, зовсім не важко: підлога її трималась на дерев'яних стояках, які зовні, попід стінами, аж до землі, були оббиті дошками й привалені камінням; поодкидати каміння й пробити поточені, гнилі дошки було справою кількох хвилин; навколо великого пролому в стіні валялися тріски й каміння.
— Забивай пролом! — закричав гучним голосом диякон; червоне обличчя його було страшне в цю хвилину, ніздрі широко роздувалися, голубі очі здавалися білими од гніву, який душив його. Руде волосся стояло круг голови вогненним ореолом. — Забивай пролом! — кричав він, розмахуючи своєю страшною довбнею. — А ви не допускайте ляхів до дверей; якщо вони відняли в нас церкву, то не дістанеться ж вона їм! Несіть сюди вогню, хмизу, соломи! Нехай горить, як остатня наша свічка господу богу!
— Вогню! Вогню! Не віддамо їм церкви! — підхопили всі. Багато хто кинувся в сусідні хати. Жовніри помчали їм навперейми. Натовп змішався, одні побігли допомагати товаришам, другі до обложених дверей, треті до підкопу. Звідусіль почулися крики:
— Ляхи перемагають! На допомогу! Рятуйте!
І серед цих тривожних вигуків вирізнялися радісні викрики ляхів.
Коли несподівано через увесь майдан прокотився страшний крик:
— Гайдамаки!
На мить усі зупинилися — і нападники, і обложені, пильно оглядаючись навколо.
Широкою вулицею села, що виходила просто на майдан, мчало щодуху чоловік п'ятдесят озброєних вершників; коні летіли з такою швидкістю, що копита їхні ледь торкалися землі, довгі гриви маяли на вітрі. Поприпадавши до кінських ший, вершники, здавалось, зрослися з ними; грізні покрики їхні стрясали повітря. Мов чорна хмара, мчали вони, наганяючи на всіх жах.
Коли Голембицький побачив гайдамаків, обличчя його вкрилося смертельною блідістю, очі зупинилися, нижня іуба одвисла.
— Бери, пане, під свою руку загін, а я поїду по підмогу, — насилу промимрив він до Гонти й, давши коневі остроги, полетів стрілою в протилежний бік.
Гдишицький і Мокрицький вмить скочили на коня, що стояв поблизу, й помчали за ним. Усі жовніри, які були на майдані, кинулися хто куди.
— Гайдамаки! — радісно закричав диякон, потрясаючи довбнею й кидаючись уперед. — За мною ж, панове, тепер уже ці мосцьпани не втечуть од нас! Ловіть перш за все отих ксьондзів на кобилі.
Захоплений крик прокотився по натовпу, всі кинулись за дияконом; та ляхів уже було мало на майдані. Лишилися на місці тільки поранені, та Гонта стояв посеред майдану з радісним, тріумфуючим обличчям.
За мить увесь майдан заповнили гайдамаки; селяни оточили їх гамірливим натовпом.
— А де ж ляхи? Кинулися врозтіч? — спитав передовий гайдамака, отаман Неживий, осаджуючи вкритого милом вороного коня.
— Далеко не втекли, пане отамане, — відповів диякон, виростаючи перед отаманом.
— Летіть же, хлопці, доганяйте тхорів та винишпорте все навколо. І тут чи не знайдеться хто! — скомандував Неживий.
— Є, лишився в церкві ксьондз та десятків зо два ляшків, — відповів диякон.
— Попались миші! Тягніть їх сюди та паль, вогню, лози наготуйте!
— А тут ще один, мабуть, із значних, — почулося за спиною отамана, і двоє гайдамаків підвели до нього Гонту.
— Попався, ляшку? — зустрів його отаман зловтішною посмішкою. — Ну, тепер же ти мені даси відповідь за всіх.
— Не лях я, а православний козак, сотник уманської надвірної команди Іван Гонта, а тому мені нема за кого відповідати, — промовив твердо й упевнено Гонта.
— Га, Гонта? Чули, чули — преславне ім'я! — вигукнув із саркастичним реготом Неживий. — Православний козак і служить сотником надвірної команди в пана католика, щоб допомагати йому ловити й мучити своїх же братів, останніх захисників цих нещасних людей?! Такі пси гірші за проклятих ляхів та уніатів, і немає їм гідної кари на землі!
Обличчя отамана густо почервоніло, очі налилися кров'ю.
— Гей, лози, вогню й паль сюди! — гукнув він, підводячись у сідлі. — Ух, і справимо ж бенкет! Відплатимо їм за всіх і за все!..
Слова отамана вразили Гонту, мов грім. Коли він почув, що наближаються гайдамаки, йому й на думку не спало тікати, навпаки, звістка про їхню появу сповнила його серце радістю, бо він знав, що гайдамаки ніколи не чіпають своїх і завжди подають допомогу братам. Не раз йому доводилось зустрічатися з ними, і багато було в нього серед них приятелів і знайомих, і нараз — такий несподіваний кінець! Усе це так вразило Гонту, що він навіть нічого не відповів отаманові. Та й що він міг відповісти? Виправдуватись? Ніхто б не повірив йому! Просити пощади — ніхто б не змилосердився! Тікати, — але тепер уже й польова миша не втекла б з майдану, та й власна гордість не дозволила б йому це вчинити. Зоставалося скоритися своїй долі й прийняти смерть, яка заскочила його так зненацька і так безглуздо.
— Ну що ж, катуй і свого, — промовив він нарешті, гордо кидаючи на Неживого сповнений зневаги погляд. — Досі ми знали, що гайдамаки служать обороні православних од ненависних ляхів; а тепер знатимем, що гайдамаки, як розбійники, катують кожного, хто попадеться, хоч і свого!
— Свогої — злобно перебив його Неживий. — Ха-ха-ха! Оце так свій! Од таких своїх ще гірше тріщить наша шкіра!
— Ти можеш катувать мене, бо я тепер у твоїй владі, а ганьбити не смій, — відповів Гонта похмуро, і в очах його блиснув недобрий вогник. — Ще од моєї руки не тріщала нічия шкіра: я фундатор святої церкви й оборонець благочестя!
— Га, оборонець! А до панів у надвірну міліцію ти чого пішов? Щоб обороняти благочестя наше?
— Я служу в князя у міській міліції як оборонець Умані, не більше!
— Ха-ха-ха! Співай пісні кому хочеш, а мене не одуриш! Зв'язати його й поставити коло нього сторожу.
Гайдамаки скрутили Гонті за спиною руки й одтягли його набік. Петро, стоячи за кілька кроків від Неживого, чув цю розмову; щось вабило його серце до Гонти, а тому страшна і, як йому здавалося, несправедлива ухвала отамана вразила й дуже засмутила його. Не знаючи, як і чим допомогти козакові, Петро безпорадно озирався навколо, коли нараз перед ним виросла велетенська постать диякона.
— Здоров, пане-брате! — промовив він, плеснувши Петра закривавленою рукою. — Це ти привів наших?
— Я!
— Оце добре! Коли б не вони, то ми б теліпалися вже тут на мотузках! І як у такому пеклі ти вчасно згадав про це? Ех, брате, і чого тобі потіти за плугом? До нас би йшов! Був би з тебе добрий козак!
Петро зашарівся.
— Їй-богу, плюнь на все! Де наше не пропадало! — провадив далі диякон. — Що, згода?
— Про це потім, — ухильно відповів Петро. — А ти вже чув: пан отаман звелів зв'язати Гонту й наміряється закатувати його?!
— Так йому, собаці, й треба!
— Що ти! — перебив його Петро. — Та він же наш!
— Ге, наш! Знаємо ми таких наших! — Диякон махнув рукою й пішов далі. Тим часом гайдамаки й селяни швидко виконували наказ Неживого: церкву оточили подвійним рядом сторожі, із закиданої ями витягли священика, який уже ледве подавав ознаки життя, й однесли в одну з сусідніх хат. Нещасних селян, засічених катами, попідводили, й тих, котрі ще були живі, однесли набік, де їх заходилися приводити до пам'яті; мертвих же, — а їх була більшість, — поклали на церковному цвинтарі. Очистивши майдан, гайдамаки взялися до роботи. Забили в землю цілий ряд гострих паль, розпалили кілька вогнищ, поставили шибеницю.
І ще не встигли вони скінчити свої приготування, як почали повертатися ті, що кинулися наздоганяти жовнірів. Незабаром на майдані зібралася сила людей.
— Ну що, хлопці, всіх переловили? — спитав їх Неживий.
— Ні, батьку! — відповіли ватажки кількох загонів, які відряджені були в різні напрямки. — Багатьох піймали, а багато й повтікало.
— Ну, а ксьондзи і пан?
(Продовження на наступній сторінці)