— Ще б пак! — заговорив знову старець на дерев'янці. — Тільки дурень голими руками за жар хапається, а розумний чоловік припасає на той випадок кочергу.
— Правда, але де ж її взяти?
— Була б охота... знайдеться, та ще така міцна, що й сам дідько не зігне, — промовив загадково старець на дерев'янці й значуще підморгнув бровою.
— Гм!.. Знову ж таки й голови немає, ми аки череда без пастиря, — подав хтось голос з протилежного боку.
— Є голова, є такий козак, запорожці його на те поставили, — відповів каліка.
— Хто такий?
— Максим Залізняк! — промовили разом жебраки.
— Максим Залізняк! — залунало в гурті.
— Максим Залізняк? — скрикнув з їіодивом і Петро.
— А ти його хіба знаєш? — спитав диякон.
— Аякже, батькові моєму він добрий приятель, тільки я не думав, що його всі знають.
— Ге, батька Максима всі знають од моря до моря, — голосно сказав диякон. — А як свисне він, то з усіх лісів посиплються тисячі добрих козаків, як горіхи з торби!
Жебраки почули дияконів голос, і Петро побачив, як вони непомітно кивнули йому головами.
Тим часом по східцях паперті почали сходити, один за одним, селяни, які бу в церкві; кожен з них поспішав приєднатися до гурту, що оточував калік. Запитання и відповіді змішувалися в загальному гомоні.
— О, Максим Залізняк — щирий козак, з ним не те що на ляха, а й на турка страшно! — говорив голосно диякон, звертаючись до селян.
— Правда, правда! Ми всі за нього! — погоджувалися його слухачі. У цей час на дверях церкви з'явився високий козак у дорогому вбранні надвірні козаків пана Потоцького; його на диво енергійне й виразисте обличчя з різко оі ресленими бровами й орлиним носом одразу привернуло до себе Петрову уваг Значний козак поволі зійшов східцями і, побачивши схвильований натовп, підійшс до нього й почав прислухатися до того, про що гомоніли збуджені звісткою люді
— Ви тільки слухайте мене, панове, а я вже вам усю правду скажу, — провади далі жебрак на дерев'янці. — Не лише батько Максим стає за нас. Як тільки повста не Україна, тоді за нас піде й преславний лицар Богун, прийме з рук Залізняка бу лаву, бунчук, корогву й поведе всіх нас на ворога!
— Богун? Полковник Богун? Та він же вмер уже давно! Вже, либонь, і кістки йоге потліли! — почулося кругом.
— Умер! Я вам кажу, що не вмер, а живе й досі в Печорському монастирі. Нам про це святий чернець з Афонської гори сказав, а вичитав це він в одній святій книзі, що зберігається в їхньому пречистому монастирі, а сказано там таке: "Господь не захотів одібрати в України її останнього лицаря-славуту, а сховав його від усіх у Печерському монастирі, спинив йому літа й не дозволив смерті торкатися до славного козака, а йому звелів лишатися доти схимником у келії, поки не настане для України останній скрут, а тоді велів устати і врятувати ще раз рідний наш край... І поселився Богун у Печерському монастирі, а через те, що ніхто не знав його й не відав, звідки прийшов він, то й прозвали всі того схимника Найдою. Ми самі ось ходили навмисне в Печери довідатися, чи є там такий козак, і довідалися, що є там схимник на прізвище Найда. А хто він такий, звідки й коли з'явився в монастирі — не відають і найстаріші монастирські діди. Знають тільки, що звуть його Найда і що замурувався він аж у глибині дальніх печер.
— Диво, диво господнє, — загомоніли слухачі, побожно скидаючи шапки й хрестячись, жінки заходилися витирати очі.
Зацікавившись розповіддю калік, незнайомий значний козак проштовхався ближче.
— А хто це такий, пане-брате? — спитав пошепки диякона Петро, показуючи на козака.
— Це? Та хіба ти не знаєш його? Сотник уманської надвірної міліції Гонта.
— Ім'я чув, а самого ще не бачив.
— Що ж робити нам у світі? — почулися з усіх боків запитання.
— А те робити, що роблять усі добрі люди по всій Україні, — кидати хати й перековувати рала на списи, та й сходитися докупи.
— Куди? Як?
— Цс! — перебив диякон голоси, що лунали з усіх боків, і показав жебракам очима в той бік, де стояв Гонта.
Усі одразу якось збентежилися й перезирнулись.
— Чого ти? — здивовано прошепотів Петро. — Він же наш, східного благочестя!
— Східного благочестя, та не наш, а сотник пана Потоцького, а тому, хто може проклятим ляхам служити, не можна йняти віри й на гріш!
Петро замовк; жебраки перемінили розмову, й Гонта, помітивши, що його присутність бентежить селян, одійшов до бандуриста, який тихо співав думу.
— Ходім послухаємо, про що співає там старець божий, — звернувся Петро до диякона.
— Ти піди, хлопче, послухай, а мені ще треба перемовитися словом із своїми, — відповів диякон. — Адже ото всі нашого гурту люди... Бачиш, розкинули ми невода по всій Україні.
Петро одійшов до бандуриста, а диякон наблизився до жебрака на дерев'янці й почав з ним про щось пошепки радитися. Петро став недалеко від значного козака, прислухаючись до того, що співав сліпий бандурист. А той співав думу про Богдана Хмельницького, і спів його справляв глибоке враження на слухачів, а особливо на Гонту, який стояв оддалік, похиливши голову.
Якась незбагненна сила притягала серце Петрове до цього значного козака, в обличчі котрого, в кожному порусі, в самій ході відчувалися надзвичайна сила й енергія.
Довго співав бандурист, воскрешаючи перед слухачами героїчні часи козацької сили й слави; усі стояли мов скам'янілі, не підводячи голів. Тим часом із церкви вийшли останні парафіяни. Рожеві відблиски вечірньої зірниці згасли, тихі сутінки поволі почали спускатися з поблідлого неба. До Гонти підійшов титар і сказав, що батюшка просить його завітати до нього на вечерю й спочити після дороги.
Гонта стрепенувся; обличчя його одразу ж набрало люб'язного, світського виразу;
він рушив за титарем, і через кілька хвилин Петро побачив, як він вийшов з церковної огради в супроводі батюшки, ще молодого, повного сили, високого чоловіка, з загорілим, смаглявим обличчям.
Люди теж почали розходитись; до Петра підійшов диякон і запросив його на ночівлю до свого приятеля.
— Там ти розпитаєш про все — і про дівчину, і про Гершка, та й дорогу він добре знає, — додав диякон.
Петро пішов за ним; господар хати, куди привів його диякон, виявивсь вельми гостинною й балакучою людиною. Розпитавши Петра, він пригадав, що через їхнє село справді проїжджав рудий єврей із старою єврейкою, але молодої гарної єврейки з ними не було. А про дорогу він сказав йому, що одна веде просто з Турової до Великої Лисянки, друга ж іде на південь, і цією дорогою можна проїхати й на Бар, і на Вінницю, й на Умань. Од цих відомостей Петро впав у глибокий розпач; було ясно, як божий день, що коли Гершко не повернувся найкоротшою дорогою в Лисянку, то далі знайти його сліди вже немає ніякої надії. Дорога розгалужувалася по таких віддалених напрямках, а з часу Гершкової втечі минуло так багато часу, що тепер тільки якесь чудо могло відкрити те місце, куди сховався орендар. Петро зрозумів, що йому лишається тепер здатися на волю божу. Він зайшов дізнатися про своє наболіле ще в кілька хат і до корчми, і скрізь була одна й та сама відповідь. Повернувшись до хати, Петро не сказав нікому й слова, а мовчки ліг, повернувшись обличчям до стіни. До самого ранку пролежав він отак і тільки тоді поринув у важкий сон.
Прокинулися приятелі досить пізно, вже люди були всі у церкві, коли вони сіли за ранній сніданок. Підкріпившись і подякувавши господареві за гостинність, Петро й диякон подалися далі прямим шляхом на Лисянку.
Не встигли вони од'їхати й півтори версти од села, як до них долинув тривожний дзвін.
— Що це, до служби божої? Ні, не схоже, — здивовано промовив диякон і, осадивши коня, уважно прислухався до звуків, що долітали здалека. А вони ставали дедалі настійливіші й тривожніші. Вони ніби кричали, волали й благали про допомогу.
— Ні, брате, це не до служби, — рішуче сказав Петро. — Якесь нещастя трапилось... Це ж дзвін на сполох!
— На сполох, так і є! Гей, хлопче, завертай коня! Через десять хвилин Петро й диякон знову були в Туровій. Незвичайне сум'яття панувало в селі. Жінки й діти з голосним лементом бігли до церкви; здалека чути було гомін численного натовпу, тупіт коней, іржання, стукіт і тривожні, волаючі звуки надтріснутого дзвона, що сповіщав про якесь нещастя...
— Гей, жінко, молодице! Та постривайте ж, скажіть, що трапилося? — силоміць зупинив диякон за рукав сорочки жінку, що кудись бігла.
— Ой нещастя, дядечку, остатняя година! — скрикнула жінка, заливаючись слізьми. — Пан офіціал приїхав з жовнірами одбирати церкву нашу! — І, вирвавшись, вона побігла далі.
— Он воно що! — пробурмотів диякон, і обличчя його почервоніло від гніву. — І сюди вже з'явилися!
(Продовження на наступній сторінці)