— Саме їх і не впіймали, десь поховалися. Винишпорили скрізь!
— Ех ви! — Неживий махнув рукою. — Не гайдамачити вам, а пір'я дерти в запічку. З-під самого носа тікали, гаспиди, а ви й не догнали! Самих би вас повішати отут перед добрими людьми!
Мовчки стояли вони похнюпившись і слухали грізні слова отамана, коли раптом у задніх рядах гайдамаків, що оточували майдан, почувся рух і вітальні вигуки.
Петро оглянувся й побачив, що на майдан виїхав якийсь значний запорожець, оточений козаками.
Зіркі Петрові очі одразу впізнали в ньому Максима Залізняка. Серце його радісно забилося.
— Залізняк! Ось хто дасть усьому лад і пораду!
Усі одразу впізнали Залізняка. Шапки злетіли вгору, і натовп загомонів вітаннями.
Майданом поволі їхав верхи на коні Залізняк, уклоняючись на всі боки селянам і гайдамакам, які махали йому шапками. Доїхавши до середини майдану, він зліз з коня, підійшов до Неживого й тричі поцілувався з ним, а потім обернувся до гайдамаків і гучним голосом промовив до них:
— Здорові були, дітки! А що поробляєте?
— Сіємо, батьку! — відповіло йому зразу багато голосів.
— Сієте! Час уже й жати: жито виколосилось!
— Та ось і жнемо потрошку.
— Це не жнива, а прополювання! Треба всім у ряд ставати та разом з божою поміччю.
— Ми готові. Починай, батьку, зажинки! — загомоніли на відповідь радісні голоси.
— І почнемо! — голосно промовив Залізняк, обводячи натовп орлиним поглядом. — Треба тільки благословитися та серпи нагострити...
— Гострі! Всяке стебло перехоплять! Ось тут наскочили на будяки — вирвали.
— З корінням?
— Ге, ось в тім-то й біда, що хлопці гав наловили, — понуро сказав Неживий. — Одного ксьондза з челяддю тут, у церкві, застукали, ну, оно й оточили сторожею, — він показав на церкву. — А всі ляхи, що на майдані були, тільки-но почули тупіт наших коней, кинулися навтікача... А поперед усіх тікав пан хорунжий. Ну, мої хлопці полетіли навперейми, ловили, ловили, та головних і не впіймали.
— А хто тут був?
— Офіціал митрополита уніатського Мокрицький, протопоп Гдишицький і пан комісар тутешній, хорунжий Голембицький.
— Ге, діти, шкода, та ще й дуже! — скрикнув Залізняк і кинув від досади шапку на землю.
— Та цей же Мокрицький і Гдишицький найлютіші вороги наші й гнобителі, а Голембицький — хоч і молода шельма, та вредна! От їх би сюди на палі! Ех, ви! Щоб таких гадин з рук випустити!
Гайдамаки ніяково мовчали.
— Та вони зараз же наберуть у сусідніх панів замкових команд і налетять сюди на розправу, — говорив Залізняк. — Голембицький той боягуз, а Гдишицький та Мокрицький лютіші за найлютішого звіра, їм би тільки підмогу, то вони помстяться!..
— Ой батечку, що ж нам робити? Порятуй! — заговорили селяни, проштовхуючись крізь ряди гайдамаків і виступаючи наперед.
— А що ж ви думали тоді, як вступали в боротьбу з ляхами та ксьондзами? Адже те, що повтікали ксьондзи, нічого не міняє. Однаково всіх би ляхів ви не передушили, хтось би утік та й переказав кому слід; а коли б навіть і ніхто не втік, то офіціал митрополита уніатського не голка, одразу б кинулися шукати його. Ну й віддячили б вам...
— Що ж нам робити, батьку, як відстояти церкву? Як урятувати себе?
— Ось поїдете ви — і налетять пани.
— Ой налетять, як вороння на падло!
У натовпі почулися зітхання, стогін і зойки.
— Ой пропали ж ми, пропали навіки! — заголосили жінки.
— Слухайте ж! Якщо хочете моєї поради, то не плачте й не голосіть, а слухайте мого слова! — підвищив голос Залізняк, і всі навколо замовкли.
— Хоч би ми тут зосталися й зимувати з вами, то церкви вже вам не відстояти! Самі знаєте, коли в ній ксьондз одслужив мшу, — церква вже прилучена до унії.
— Що ж, батьку, невже нам віддати її ляхам? — почулися з натовпу несміливі голоси.
— Спалити! — бовкнув диякон, гнівно стріпуючи своєю розкудланою головою. — Якщо не нам, то й не їм! Залізняк озирнувся в його бік.
— Правдиве слово: спалити церкву та й спекти в ній проклятих ляхів, які зазіхнули на наш убогий храм... Не тужіть, діти, настане час, — а він уже близько, — і засяють на нашій землі сотні й тисячі благочесних церков.
— Правда, батьку! Добре! Слушно! Спалити церкву! Не віддавати ляхам! — закричали кругом гайдамаки.
— А вам, діти мої, — провадив далі Залізняк, звертаючись до селян, — скажу я коротко: якщо хочете дожити до того щасливого часу, коли Україна виб'ється з-під лядської кормиги, то йдіть до нас у байраки й ліси. Що вас тут чекає? Налетять ляхи: половину з вас перекатують, поглумляться з жінок, а другу половину, потрібну їм для обробітку землі, повернуть у таку неволю, що її не знесли б і воли під'яремні. Тому, кажу вам, ідіть до нас! Вже увірвався терпець по всій Україні. Усі вирішили або вмерти, або звільнитися од ляхів і запанувати в своїй хаті. Запорожці піднялися, звідусіль збираються брати, і сором, і ганьба тому, хто не стане на оборону вітчизни в цей час!
— Орел! Слово сказав, як у око вліпив! — перебили Залізнякову мову вигуки гайдамаків.
— Тому, кажу вам, — провадив Залізняк, — ідіть у замок; в замку є запас зброї. Беріть звідти що треба, озброюйтесь, беріть усе своє добро і — гайда до нас у ліси, а там, як прийде час, — у загони, і вперед, на визволення вітчизни!
— А наші жінки й діти? Хто ж боронитиме їх? — заговорили селяни, що стояли попереду.
— З собою беріть! Тут їм смерть або ганьба, і ніхто не зміг би їх оборонити. Сховаємо їх у лісах чи переправимо на лівий берег, а як мине буря, тоді вони спокійно повернуться у свій визволений край.
— Згода! Так, батьку! З тобою! Наказуй, що робити! — відповіли в один голос селяни.
Залізняк узявся порядкувати. Він одібрав найкмітливіших із гайдамаків і наказав їм розташуватися на відстані п'яти верст навколо села на сторожі, частину послав разом із селянами в замок, решту залишив на майдані, для остаточних розпоряджень.
— Ну, пане отамане, а що робитимемо з цим падлом? — звернувся до Залізняка Неживий, коли останні накази було віддано і гайдамаки з селянами подалися в різні боки.
— А що ж, не варто на них часу гаяти, повісити усіх, та й годі!
— Мабуть, що й так! — погодився Неживий. —Тільки є тут у мене один, з ним так кінчати шкода... І заслужив він більшої кари, та й розпитати його про дещо можна!
— А хто такий?
— Уманський сотник Гонта.
— Гонта? Уманський православний козак?
— Авжеж, православний слуга католика! Таких клятих перевертнів треба ще гірше катувати, аніж самих ляхів.
— Ні, ти цього не кажи! — заперечив Залізняк. — Інші — правда, перевертні — запроданці лядські, а Гонта — ні. Я багато вже чув про нього й давно стежу за ним. На нього можна покластися, душею він наш!
— А тілом лядський?
— Головне, друже, душа.
— А якщо душею управляє тіло?
— Тоді, брате, якщо у нього в черепку є хоч краплина мозку, — а всі кажуть, що розумний він, як сам Соломон, — то, кажу тобі, само тіло підкаже, що пора вже душу до нас повернути.
— А якщо ні?
— Втратимо небагато! Що він може про нас розказати? Що бачив нас тут? Ну, так про це й без нього довідаються ляхи. А якщо нам пощастить перетягти його на свій бік, то виграєм багато. Умань у всьому цьому краї найважливіше місто... За Гонтою стоять дві тисячі наших рідних козаків, які всюди підуть за ним. Ти знаєш, що означає в ділі перший успіх?!
— Твоя воля, пане отамане! — промовив Неживий, нахиляючи голову. — Роби, як знаєш.
— Гаразд! — Залізняк потиснув йому руку. — Ти ж тепер кінчай з цими недовірками, а я піду до Гонти. — Залізняк повернувся й пішов туди, де сидів на землі Гонта із зв'язаними руками й ногами.
Петро давно вже чекав цієї хвилини й зразу ж підійшов до пана полковника.
Залізняк надзвичайно здивувався цій зустрічі.
— Петро? А як ти тут опинився? Покинув домівку назавжди?
— Ні, пане отамане, — відповів Петро. — Ще не назавжди: за твоєю порадою кинувся по допомогу.
— Як, невже, проклятий, насмілився?
— В тім-то й горе, пане отамане!
Залізняк з глибоким обуренням вислухав Петрову розповідь, пообіцяв ще раз навідатися в село, передав уклін Прісі й, попрощавшись з парубком, пішов до Гонти.
Гонта сидів похнюпившись і не чув, як підійшов до нього Залізняк.
— Здоров, пане Гонто! — сказав голосно Залізняк. Гонта здригнувся й підвів голову.
— Здоров! — відповів він коротко, здивовано глянувши на незнайомого козака.
— Багато чув я про тебе, пане Гонто, і давно хотів познайомитися, але не було нагоди, та ось привів бог.
— Ну, невдалу ж ти вибрав хвилину, — відповів з кривою посмішкою Гонта. — Не можу подарувати тобі багато часу... а втім, сідай, поговоримо: з добрим чоловіком і перед смертю поговорити любо, а зустрінемось на тому світі колись і закінчимо бесіду.
(Продовження на наступній сторінці)