— Чув: то пугач.
— Пугач? — здивовано перепитав Качур.
— Авжеж, пугач, я вже його крик знаю, не помилюсь.
— Гм... — Качур повів бровою й замовк.
Кілька хвилин обоє їхали в глибокому мовчанні.
— А що будемо робити, коли й до нас уніати прийдуть? — заговорив знову Качур.
— Те ж саме, що й інші, — похмуро відповів Петро, звівши докупи чорні брови. — Не залякають командамиї До унії не пристанемо, хоч би вони й перевішали нас усіх до одного.
У цей час протяглий крик пугача почувся знову, але вже набагато ближче.
— Чув? — злякано прошепотів Качур.
— Чув, — знову відповів Петро голосно, здивовано глянувши на Качура. — Пугач.
— В тім-то й річ, що пугач.
— Ну, то чого ж ти злякався?
— А того, що скільки на світі живу, то ще не чув, щоб пугач удень пугав. Коли б нам не вскочити в халепу.
— Обережність не завадить, — промовив Петро, обдивляючись свою зброю.
Качур зробив те ж саме. Обидва приятелі туго натягли повіддя і, підштовхнувши коней разів зо два попід боки, поїхали швидкою риссю вперед.
Стежка, що все вела прямо, нараз круто повернула.
Не встигли Петро й Качур зробити й кроку, як перед ними, наче з-під землі, виросли три озброєні з ніг до голови козаки й заступили їм дорогу.
— Стій! — почувся грізний покрик, і ту ж мить коні Петра й Качура були схоплені за вуздечки.
— Хто такі? Куди їдете? Чого? — суворо запитав старший козак.
— Лисянські селяни, ясновельможний пане, — відповів Качур.
— Який я пан! — гнівно перебив його козак. — Не пан я, а чесний козак. Ач, звикля перед панами гнутися, панські підніжки! Куди їдете?
— Не прогнівись, брате, — промовив Петро, — шукаємо гайдамаків.
— Гайдамаків шукаєте? А на якого біса вони вам? Самі записатися до коша хочете?
— Ні, куди нам, — відповів Качур. — Хочемо просити допомоги та оборони від панів і ксьондзів.
— Оборони від панів? — протяг козак, допитливо дивлячись на Петра й Качура, і раптом закричав гнівно: — А брешете ж ви, собачі сини, перевертні, недолюдки, зрадники! Це вас навмисне послали ляхи, щоб ви вистежили наше гніздо, а потім нас і виказали ляхам! Гадали, що натрапили на дурнів! Та чи знаєте ви, що я з вами за це зроблю? На ваших же поясах повішу вас отут серед шляху!
— Коли хочеш, то спробуй, — похмуро промовив Петро, — тільки ж ми так не дамося, дарма що ми мужики, а несправедливої кривди не потерпимо. Петрова відповідь, видно, сподобалася козакові.
— Ге, та ти, парубче, вмієш, як я бачу, й зуби вишкіряти, — відповів він уже лагіднішим тоном.
— Можу і вкусити, коли треба...
— Кусай свою хлібину, а за залізо не берись, щоб зубів часом не поламати. Одначе хто направив тебе до гайдамаків? Звідки ви довідалися, що ми стоїмо табором у Лебединському лісі?
— Полковник Залізняк був у нас і радив, на випадок небезпеки, кинутись по допомогу до гайдамаків. Він і вказав нам на ваш табір.
— А хто над тим табором отаман?
— Харко Неживий.
— А чим доведеш ти, що полковник Залізняк посилав тебе до нас?
— Ось чим: він дав мені на знак свій полковничий пернач. Сказавши це, Петро витяг з пазухи невелику залізну річ, що являла собою цілковиту копію полковничого пернача.
Старший козак узяв її з рук Петра, роздивився з усіх боків і потім сказав уже зовсім спокійним тоном:
— Здається, слова ваші правдиві; в такому разі злазьте з коней і знімайте всю вашу зброю.
Петро й Качур ту ж мить виконали наказ козака.
— А тепер, хлопці, — казав далі старший, — зав'яжіть їм очі та зв'яжіть за спиною руки.
Хлопці зараз же скрутили гостям руки й прив'язали до їхніх поясів іще по поясу.
— Ну, тепер за мною, — скомандував старший.
Один із козаків одвів убік коней, а двоє інших узяли в руки пояси, прив'язані до очкурів Петра й Качура, і рушили вперед, один за одним.
Мовчки просувалася дивна процесія. Іноді тільки мовчанку порушували вигуки старшого: "Обережніш! Нахились!" — та тихі крики пугача, що лунали то ліворуч, то праворуч.
Через те, що очі були зав'язані, Петро не міг собі скласти й найменшого уявлення про напрям і місцевість, по якій вони йшли.
Але, у всякому разі, він виразно відчував, що місцевість ця була дуже нерівна:
то йому здавалося, що вони підіймаються на кручу, то відчував, що спускаються схилом; ноги його весь час спотикалися об коріння дерев, попадали у вибоїни і ями. Один раз йому навіть здалося, що вони йдуть через якесь болото, бо коли ступив ненароком убік, нога його так сильно загрузла, що він ледве не впав, і ту ж мить передовий козак гукнув йому:
— Обережно, іди просто вперед.
Ішли вони довго, мабуть, не менше години. Незважаючи на лісову тінь, ставало вже душно, а важка й нерівна дорога так стомила Петра, що йому робилось млосно. Тим часом ніщо не віщувало скорого кінця цих мандрів.
"Куди це вони ведуть нас? Чи це часом не ляхи, переодягнуті гайдамаками?" — починав уже думати Петро, коли раптом старший козак, який ішов попереду, скомандував:
— Стій!
Усі зупинилися.
— Стійте ж тут і не рухайтесь, чуєте — жодного кроку ні праворуч, ні ліворуч, — сказав він суворо. — Ти, Чоботарю, пантруй їх, а коли що... сам знаєш...
І Петро почув, як старший кудись пішов.
За хвилину його кроків уже не було чути.
Петро стояв нерухомо, не зважуючись заговорити ні з Качуром, ні з козаком, який їх стеріг. Йому хотілося визначити якось, де вони знаходяться. Пересунувши разів зо два ногами, він відчув під чоботями невеличкі гілки, сучечки, сухе листя: не було сумніву в тому, що вони ще в лісі, але де, в якій його частині, — цього вже Петро ніяк не міг збагнути. Сонце пекло йому спину, а тому він зрозумів, що час уже наближається до вечора, отже, якщо їх не водили на одному місці, вони зайшли в саму гущавину лісу; однак Лебедине ький ліс розкинувся на широчезному т єре ні, тому цього визначення було ще занадто мало. Упевнившись у тому, що йому ніяк не вдасться навіть приблизно визначити місце, в яке їх завів старший козак, Петро вирішив терпляче чекати його повернення. Проте козак, очевидьки, не думав поспішати. Минуло не менше півгодини, а його все ще не було. Думки про обман і пастку почали знову ворушитися в Петровій голові. Та ось нарешті пролунали поблизу кроки, і Петро почув знайомий уже голос:
— За мною! Усі рушили вперед. Не пройшли й десяти хвилин, як знову старший гукнув:
— Нахились!
Петро виконав наказ і раптом відчув, як на нього одразу війнуло якоюсь незвичайною прохолодною вогкістю, кроки ж їхні разом з тим звучали лунко й дзвінко.
"Що це? — подумав сам собі Петро. — Куди ж ми зайшли тепер?" Він кілька разів човгнув ногою й не відчув ні листя, ні сухих гілок, що вкривали землю в густому лісі, — під ногами в нього була гладенька й тверда, мов камінь, земля. Петро одхи-лився вбік і відчув, що плече його вдарилося також об щось тверде, холодне й вогке. Він спробував відхилитися в другий бік — вийшло те ж саме. Не залишалося ніякого сумніву, — вони йшли якимсь підземним ходом, і, судячи з того, що йти було легко, Петро догадався: коридор поволі кудись заглиблювався. З чверть години йшли вони так; нарешті Петро відчув, що знову війнуло на нього сухим, нагрітим повітрям, напоєним лісовими пахощами. З цього він зробив висновок, що вони вийшли з підземного ходу. Тепер провідник прискорив ходу. Хвилин десять вони ще кружляли ніби по якомусь лабіринту, звертаючи то праворуч, то ліворуч, то назад. Нарешті козак зупинився. Хтось підійшов до Петра й Качура, розв'язав їм руки й познімав пов'язки з очей. Петро випростався, труснув головою і оглянувся навколо. Перед його очима постало несподіване видовище. Вони опинилися на дні глибокого яру, чи швидше ущелини. З усіх боків його стискували порослі лісом і дикими кущами круті урвища, що спускалися майже сторч. Напівповислі сосни з вивернутим корінням, яке нагадувало якихось гігантських змій, майже перепліталися над урвищем.
У долині лежала вже глибока тінь, і тільки по верхів'ях дерев, які росли на кручі, видно було, що сонце ще стояло над обрієм. Трохи заспокоївшись після тривалої й небезпечної дороги, Петро почав уважно розглядати дивне місце, в яке вони потрапили.
Уздовж долини, праворуч і ліворуч, горіло кілька вогнищ, над якими висіли великі казани. Навколо цих вогнищ лежали й сиділи групи озброєних людей;
збоку стояли нав'ючені коні і зовсім розсідлані, тут же спокійно жували сіно кілька ситих волів, прив'язаних за роги до дерев. У центрі ущелини височіла ціла купа всіляких речей, певно, недавно складена. Тут був позолочений і срібний посуд, дорогий одяг, забризканий кров'ю, пояси, всіляка зброя й торбинки, мабуть, наповнені червінцями, і навіть прикраси з католицького костьолу.
(Продовження на наступній сторінці)