Ранок почався сливе зі сонцем, дарма що пізно почалась ніч. Сонце, міцне й бадьоре, появилось зараз з будинками і змусило півнів кукурікати, голубів воркувати, горобців цвірінькати, корів мукати і цей такий коктейль звуків впоював кожну стеблинку, і все танцювало кан-кан. Товариство Водяних спонтанно, хоч-не-хоч, пробуджувалось, поворушивсь хтось — ворушилось все, позіхалось розмашно, питалось як спалось, що снилось, я поводились привиди. Вставали жінки — одвертались чоловіки, вставали чоловіки — одвертались жінки, по черзі зникали в убиральні, по черзі залицялись до дзеркала, наперебій змагались жартами, ґросмайстер анекдотів Микола Іванович, розповів, як у Москві, сердобольна старушенція з провінції, шукала і не могла знайти, гріб Леніна дарма що була вона під самим мавзолеєм. — Бабушка! Каво іщеш? — запитав її міліціонер. — Да вот ґроб Лєніна, ґалубчік ти мой, — відповіла старушенція. — Как же ти не відіш... Да вон он! — вказав той на мавзолей. Старушенція витріщила на це очі і вирікла: — Так вот ґдє сабака зарита!.. .*(* Російське народне прислів’я для визначення здивовання.) Усі сміялися. З анекдотами лиш зачни... Після не оберешся... Кожному свербить язик щось сказати.
Але сьогодні не до анекдотів, це день відмінний... Зрання Татяна покликала Ірину вниз до кухні, щось там вони чарували, згодом покликали туди Миколу Івановича, ще згодом і Нестора.
Іван все ще десь там вилежується, але Віра вже на ногах — бліда, не виспана, чеше своє пишне, з відблиском бронзи, волосся, а Мар’яна, що вже також встала, висловлює думку, що такий самий колір волосся, як каже її мама, мала і її бабця. А чи правда, що Віра подібна до дядька Андрія? — цікавилась Мар’яна. — Так кажуть, відповіла Віра. А чому? А чому? Віра сміється — хто зна чому, це в роду, у них у всіх каштанове, з відливом бронзи, волосся, за винятком хіба старшого брата Василя, що вдався у свою матір, яка була чорнявою. Але ж у її батька очі сірі, казала Мар’яна, а Віра сама дивувалася, як це так сталося, що ніхто з них не пішов у батька, хіба що вдачею... А Мар’яна цікавилась Василем далі... Хто він, і що він, і де він? О, це риба... Велика риба.. Військова. У Москві, відповідала стереотипно Віра, його мати померла коли було йому щось, як п’ять чи шість років, Віра й сама не знає цього точно, кажуть, що була красуня, вона бачила тільки її портрет роботи дядька Петра.
Дівчата так собі гомонять і гомонять, і зовсім самі, їх залишено й хто зна чому... Принаймні не може зрозуміти цього Віра, бо Мар’яна, здається, також поводиться дивно, вона, мов би, нанялася засипати Віру різним питаннями і не давати тій оглянутись. І це триває добру годину, а ті, здавалось, ніколи не скінчать свого чепуріння, Віра така сьогодні, мов би змолочена, а це вимагає зусиль і уваги.
Але все таки, біля години дев’ятої, цей дівочий ритуал нагло вривається. І що це там, людоньки, за такий гармидер? Відчиняються двері, у них по середині тітка Тафтяна, у руках її таця, на таці округлий, кремового кольору торт, на торті демонстративна цифра 21, з обох боків Нестор і Микола Іванович, у їх руках букети білих нарцисів, за ними, мов похила вежа Пізи, височіє Іван, біля нього усміхнена, Ірина.
А Микола Іванович, ніби вроджений протодиякон катедрального собору, гласом зело велиїм, виголошує: — за мирного времені нашого, серця і тепла родинного, дорогій, пречудовій нашій Вірочці, в день її повнолітньої тезо-іменинности — многая і благая літааа!
Многая літа гримнуло, мов би з чистого неба. Віра гостро вражена, хто і коли згадував такий її день, на щоках рум’янці, на очах сльози, тітка Татяна передає їй торта, Нестор і Микола Іванович не знають що їм почати з їх нарцисами, на виручку квапиться Мар’яна, забирає і торта і нарциси, а Віра кидається на шию кожному, цілує, дякує, а батька окремо у обидві щоки.
— Таточку! Рідний! Дорогий! — дістала від нього пакуночок з якого опісля вилонилась кремового кольору блюзочка. — Дякую! Всім дякую! Тіточко! Це ти, це ти! Я приголомшена!
Застелявся стіл, на столі нарциси, появився й сніданок, наливались чарки. На цей раз, "на покуті" Віра, всі очі на ній, зголодніла на ласку, вона сяє.
Появився і патефон, господиня дому сама запропонувала, знана "Кетьхен", знані вальси Штравса, танґо "Заздрість", а тут так і просяться якісь ,,козаченьки", що засвистали і рушили в похід, та де їх візьмеш. Але й того досить, кімната по вінця в радості і протривало це до години третьої.
А там, як це в пісні, "час і пора" відходити, Ірина з Нестором збираються, Татяна намагається їх здержати. Дарма. Все минає, все кінчається. Тоді і Іван з Вірою заявились відходити, але ж там ті дванадцять кілометрів, а повоззя ніякого, а у Ірини черевички, що годяться хіба до паркету, Татяна в клопотах. А що, коли б так, мужі собі йдуть, а жени лишаються. Завтра до Ваймару підвода везе молоко і можна під’їхати. Це вже половина дороги, а там чудодій Нестор вже знайде засоби, як їм додому. Чи гаразд? Чи добре?
Не гаразд і не добре, Ірина не любить по гостях баритися, вона птиця домашня, але Татяна майстер дипломатії. Вона завтра також відходить, у неї там пацієнти, і от вони трійкою... Возиком... З молочком. Га? Ірина годиться... Але Віра. Та тобі Віра. Ґвалту — вона з батьком, у неї добре взуття, у неї справи. Які там у неї справи, але Віра є Віра, вона сьогодні диктатор.
Прощальних витребеньок — Господи Боже, йшли разом ген за село, обнімання, цілування, довге вимахування хустинами. Година, мабуть, була четверта.
А ті троє, двох лицарів і одна дама, спокійно без поквапу, м’якою, польовою дорожиною, прямують в бік північного сходу, зліва на обрію, в серпанку передвечора, контури міста з гаєм і замочком, у якому був-жив, во время оно, його світлість, камергер фон Штайн зі своєю Шарльотою, справа поля і поля, і гайки, і хутори, а навпрост взгір’я пересічене автострадою з її джіпами. Тож то понад усім — небо, сонце, синява. І прозоре безмежжя.
Віра між батьком і Нестором, її ноги ступають по землі, але її дух ширяє по верхів’ях блаженства, такий тобі вибраний день її щодня, така дітклива близькість найдорожчих їй істот. Коли б так та зупинити сонце.
Йшли, розмовляли, говорив Нестор, зачепились за той он, на обрію палацик, що поринав геть в зелені — казка на тлі не казкового, вигадка п’яного пройдисвіта, що хотів сфальшувати дійсність — Ґете, Шарльота... Це смішно... Ніколи не було. Іван з хутора Морозівка, що над Дніпром, Нестор з лісів Волині, що над Горинем, звільнена рабиня з Києва, джіпи з майстерень Детройту Америки — от вона справжність. Та хіба ще он ті, під небом, жайворонки в їх оригіналі, предки яких ще знали Ґете, який напевно не раз дибав з Шарльотою цими стежками під захід цього самого сонця, що он спливає до низу огненною краплею.
Таку вам лірику розвів Нестор, він був п’яний, то ж випили "на колеса" по добрій чарці з Миколою Івановичем, а Іван мовчав, щось йому не до ґусту, його Віра готова до танцю і це непокоїло. Щось в тому скрегоче... І не конче до ладу.
— Знаєш що, дочко, — почав він, було, щоб щось сказати, — фантазія фантазією, а он бачиш, — вказав він на автостраду, — джіпи!
— Але ж, батьку! Тут Ґете, Шарльота, а ти джіпи— казала Віра з докором.
— Що було — прогуло. Тримаймось того, що є, — говорив Іван невдоволено. — Від Дніпра почалось, на Дніпрі скінчиться, — додав він по хвилі.
— А чи знаєте, друзі, що цей самий Ваймар і ваш Канів на одній паралелі? — докинув до цього Нестор.
— Ну от бач. А ви мені Шарльота, Шарльота. Та Дніпро, а тут Ільм. Порівняй. Історія шукає більших просторів, а вони там, — говорив Іван.
— Питання лишень, що та історія з цим зробить. Кого поставить хазяїном, а кого наймитом, — говорив, ніби байдуже, Нестор.
— Поки ми там — ми там. Залишимо — прийдуть інші. Порожнечі земля не зносить, — парирував Іван.
— Буває, що ми там, а разом не там. "На нашій не своїй землі", як казав один канівець, — наступав Нестор.
Іванові не збувало іншого, як замовкнути, але по ньому видно, що він не думає здаватися, має свою думку і при ній лишається, хоча їх погляди на ці явища не багато розходились, а їх суперечки походили скорше з престижу, як також з упередження. Інколи бути з кимсь близько, але не могти переломити в собі особистого упередження, робить з людей непоєднальних противників, яким тяжче узгіднитись, ніж ворогам справжнім.
Доходили до автостради, по якій шугали ті самі джіпи, що їх бачили лишень здалека і які видавалися механізмами, що бігають самі від себе, як заведені дитячі забавки, але тут зблизька було видно живих хлопчиськів у одягах захисної барви і кепках з широкими, загнутими до верху, козирками, які тими механізмами правлять. Деякі з них, здавалось, щось жують, ось там один мав підняті до самої керівниці коліна, ніби йому не хватає для ніг місця, а один, побачивши мадрівників, весело викрикнув; — Гей, фолькс! Гав ар ю? — і викинув їм під ноги якийсь предмет.
— Цигарки, — озвався Нестор, підняв пачечку з написом "Камель" і подав Іванові.
— Що ж... Америка, — резюмував на це Іван.
— Його розриває якась радість, — відповів на це Нестор.
Переходили автостраду, відкрилась долина, виринув Тавбах, спустились вниз, перекрочили Ільм, вийшли на шлях насупроти граничного каменю, на якому Нестор знайшов Віру. Знайома, освоєна дорога, як завжди, проходять втікацького вигляду люди, трапляються й знайомі —Христос воскрес — воістину воскрес! Не обійшлось і без, як велить звичай, великодних цілунків.
— А, що? Не чудовий мій батько? — питала весело Віра Нестора, коли з обома прощалися, бо їй ще три кілометри далі до Мелінґену.
— Не чудовий, а пречудовий! — відповів на це Нестор.
(Продовження на наступній сторінці)