— Слухайте, молодий народ, я не ворона з байки, мене на лестощі не візьмеш, коли що — ремствуй на себе. А тепер добраніч! Спати! — говорив пригашеним тоном Іван.
Прощались, розходились, Нестор подався вверх вуличкою, виложеною округлим камінням з назвою ,,котячі голови", по яких пройшло поколінь з десяток, мав добрий настрій, за брамою двору погладив кудлату голову пса з ланцюгом на шиї, увійшов до будинку, але замість прямувати до себе, повернув до кухні, де, звичайно, "Телефункен" подавав останні вісті. Застав там лиш господаря дому у надто розпачливому вигляді. Гер Візер! Що сталося? — запитав Нестор. — А! Нема про що говорити, — відповів той з серцем. — Здалися! Фарфлюхте людер!
Надходила година вістей з Лондону і Нестор довідався, що цього дня, о годині 2.41, у головній кватирі штабу Айзенгавера в Реймсі, представники німецького головного командування, під проводом генерала Йодла, підписали акт безумовної капітуляції перед силами аліянтів США, Великої Британії, Франції і Совєтського Союзу, і що завтра опівночі має зупинитися вся стрілянина на фронтах європейських воєнних дій.
— Ви перемогли! Їдьте додому! — кричав Візер.
Нестор дивився на цього бідного чолов’ягу і пригадав того вояка з джіпу. Ось воно те. Переможені й переможці. Хто, як, і для чого поставив їх у ці відмінні становища? Одного — бути щасливим, радісним з бажання обняти світ і зробити щось приємне, навіть коли це буде звичайна пачка цигарок і другого — бути в розпачі, прибитим горем на краю повного упадку духа. Яка сила керує цим розподілом ролей і яке їх призначення? На обличчі Оскара Візера було виразно видно відбиток болю його душі. Болю дошкульного, справжнього, що обернув це просте, тверде, селянське обличчя у вираз незрозумілого страждання.
— Їдьте додому, — демонстративно казав Візер до Нестора.
Нестор дивився на нього з тією самою, злегка іронічною, посмішкою, з якою вступив до цієї кімнати, б не мав інших висловів, щоб сказати йому свою думку. Щоб він тепер не сказав, той його не зрозуміє. У ньом залито огонь його розуміння.
— Тепер мені все одно — руси-не-руси, хай вони забирають весь світ. Американці! О! Це вони! Вони нас віддали їм! Але одного разу. Прийде час і на тебе, дорогенька Америко. О, прийде! Я знаю — прийде! А ви, ви їдьте додому! Тут вам нема місця. Бачите! — казав з розпачем Візер.
—•Пане Візер, моя війна ще не скінчилася, — відповів на це Нестор.
—•Ваша? Яка ваша? Що за війна? — говорив пристрасно Візер.
— Моя війна. Зі Сталіном. З СССР, — відповів спокійно Нестор.
Візер подивився на Нстора, мов би на божевільного, але враз схаменувся. — Скільки ви маєте дивізій? — враз запитав той зовсім поважно.
— Жодної, — казав Нестор.
— А Сталін має триста п’ятдесят, — говорив Візер.
— На днях повідомляли, що з концентраційного табору випущено відомого патера Німоллера, який воював з Гітлером, не маючи ніяких дивізій. А скільки дивізій мав Гітлер? Хто з них переміг?•— говорив Нестор.
Ця така розмова мала всі дані розгорнутися, але до кухні увійшла господиня дому фрау Гільда у своїх, на босу ногу, патинках з дерев’яними підошвами, підперезана якимсь рушником, яка шепелявим, тюринґським діялектом сказала Несторові, що там до нього прийшла якась фройляйн.
Нічого дивного, до такого Нестор звик, до нього заходять часто і також фройляйн, але це трохи пізно. Він залишив кухню і в малому, півтемному коридорчику побіля сходів, побачив жіночу постать, у якій одразу пізнав Віру. Не встиг сказати слова, як вона кинулась назустріч і схвильовано казала: — Не сваріть, не сваріть! Наперед вислухайте! Я лиш на хвилинку!
Нестор вказав сходи, вийшли наверх і коли опинились у його темній клітині, Віра кинулась йому на шию, схвильовано горнулась, гостро, уривно шепотіла: — знаю, я знаю! Але я не не могла. Зрозумійте! Сваріть, але зрозумійте! Я так бігла... Боялася!
— Але ж, Віро — намагався сказати щось Нестор, вирвався з обіймів, засвітив світло. — Та заспокойтесь... Сідайте... Отут, отут. Що сталося?
— Два дні! Цілі два дні! От що сталося! Несторе. То ж я не могла... То ж не можу. То ж це мука. Ви мене зрозумійте, — говорила вона швидко.
— Вірочко... Вірочко... Все це зрозуміле. Але ми.. Не забуваймо де ми... Що ми. Це ж, Вірочко, фронт. Ми з вами в бою. Боремось за життя. І все, що в нас — почуття, пристрасть .. Я знаю... Можливо ми мусимо чимось ризикувати, але... — говорив Нестор збентежено, він тратився, не знаходив справжніх слів, Віра його відчула, її це разило, вона зірвалась, кинулась ниць на ліжко, її плечі здригалися плачем.
— О! Вірочко! То ж не треба... Нічого не сталося, то ж усе добре, — говорив Нестор, присів до неї, гладив її волосся.
— Бо я... бо я... Я знаю... — бурмотіла вона в подушку крізь сльози. — Ви бачили... Я трималася... То Ірина... Ви її любите... І такий день... І батько, і тітка. Я знала, що це ви... Тітка Таня каже: подякуй за все Несторові. Звідки ви знали?
— В лікарні ми виповняли запитник, а до того це підтвердив і батько, — відповів Нестор.
— Той мій чудовий батько... А я стратилась... Несторе! Дорогий! Я вас люблю... Ви це знаєте... У мене ніяких надій — я це знаю також, але тут... Може це така примха, але я б вас хотіла просити — не співчувайте мені, я ніяка не жертва, звичайна жінка, яка закохалась, кажете, на фронті. Ну й на фронті... То ж моє ціле життя — фронт, а роки біжать. Знаєте, чому ви? — питала Віра і піднесла голову.
— Не будемо сентиментальними, — говорив Нестор.
— Я була бідна ...
— Ну... Катеринка... Кажете не співчувати ...
— Несторе! Я була бідна!
— Ну і що? Випадковість. Це вражає, розуміється... Але ми, наприклад, забули, що ви мій гість, що існує добра чашка чаю... Га?
— Ви маєте чай?
— Справжній, добрий ерзац.
— Почастуйте.
Нестор не пішов, а побіг вниз і не тривало довго, як він появився з тацею, чайником, двома чашками і навіть перекладанцями м’яса і сира. Віра не чекала його пасивно, встала, очистила від книжок столик, розстелила настільничок, що лежав згорнутий на підвіконню.
— Чудово! — викрикнув Нестор.
— Просимо до столу, — казала Віра з милою посмішкою.
Їли з великим смаком, настрій мінявся. Віра сиділа незручно на поруччі стільця, Нестор у стільці, права її рука на його плечі. Гомоніли, сміялись. Віра сміялася, як вона бігла, на порозі спіткнулася, гналась ніби в прірву.
— Це добрий знак, — жартував Нестор.
— Що я такий боягуз?
— Та прірва. Коміть головою... Щирість.
— Вам смішно.
— Саме в цьому вартість.
— У смішному?
— У тій грі. Така тобі симфонія.
— Вир. Такий вир. Глянеш — голова завертом. Ах, Несторе! Не потраплю сказати. І гарно, і страшно, і боляче. Я інколи себе питаю: чому я така? Що це за вибір? То ж я ганюсь за примарами. Мій розум протестує, але мій нерозум... Що ви на таке скажете? Колись казали серце, а що це тепер? Мені треба було родитися за мирного часу, щоб бавитись примарами, а тепер це лиш... Як би ви це назвали? — говорила захлинаючись словам Віра.
— Ви дуже в течії... Більше ніж хто. Ваші роки вимагають свого і ваше серце їм сприяє, — говорив спокійно Нестор.
— Але ж час, але ж час... Віро, бійся Бога, то ж ти готова себе розірвати, то ж ти вже була на грані кінцям це ось тепер... Несторе! То ж це моя лебедина пісня ...
— Ооо! Вірочко!
— Якщо батько мене забере ...
— Як то забере? Що ви якась річ?
— Чи ви не бачите, як хапають? Днями, ночами. То ж тисячі!
— Але ж він батько
— Одержимий. В його стані явища міняються. З батька може вилізти хтозна що, — говорила Віра з незвичним для неї острахом.
Нестор відповідав, реагував, направляв. Теми мінялися. Говорили про одержимість, про варварство, про Америку, про Москву... Про Париж. І закінчили про біблійного царя Давида… За той час Віра міняла не лишень теми, стиль мови, але й позицію. Вона ось приляже, чи він дозволить? Втома. Збабрана минула ніч, дванадцять кілометрів дороги. Лягла горілиць, долоні за потилицю — рівна, пружня. Ті її очі, хто їх забуде. Глибокий емеральд темного забарвлення — розженись і шубовсь ген з головою.
Нестор намагався тримати віддаль, говорив ноншалантно, Віра його слухала, а час біг шкереберть. Яка це година? Скоро дванадцята. — Вірочко, ви, бачу, втомлені, нам треба йти, — вирвалось у Нестора ніби між іншим.
Віра потягнулася, її груди піднялися, мов бойовий штандарт, очі заплющені. — Ах! Треба йти! Треба йти! Як би гарно було — не треба йти. Ну чому, мені скажіть, не судилося — не треба йти... А бути... У ці маленькій комірчині... З вами. І чутися безпечно, безпечно. Так ніби в цілому світі нікого, крім нас двох, не було. Почуття такої чудової безпеки. Коли я бачу вас... Ах! Ви не повірите, для вас це не зрозуміле... — говорила вона ніби до себе. А Нестор стояв, дивився, посміхався і ціла його постать виразно казала: а все таки треба йти, і хоча не було слів, але Віра це чула і бачила. — Це жорстоко! Несторе! Не встану! — казала вона і простягнула обидві руки. — Поможіть!
Та коли він намірився це зробити, вона пружньо зірвалася з місця і її руки миттю обняли його шию. Він підняв її і одніс до дверей. І поставив на ноги. Вона не сперечалася... А по хвилинах, вони сходили потайки вниз сходами, свіжість ночі і кудлатий пес зустріли їх за дверима, спокійний півмісяць сточувався поза мур, дві злиті тіні віддалялися вниз вуличкою, — по праву будови, по ліву городи, погрузлі самі в себе, оповиті тишею.
(Продовження на наступній сторінці)