Це додало сприту, почались в перемішку, без керма і вітрил, гутірки в туманності чарки, згадували і перезгадували хутір, а в тому рідних і менш рідних, а Віра, що сиділа на розі стола недалеко етажерки, на якій помітила кілька книжок знайомого вигляду авторства її дядька, в тому знаменний його ,,Розгром" і зовсім не знані "Тверді руки", про які щось було чула, але не бачила. — Тьотю Таню! — гукала вона крізь метелицю гамору. — Звідки ти маєш "Тверді руки"? Це пригасило гамір, обличчя повернулись до Віри. — Ми дістали, — казала Татяна. — Але ж у Києві ми їх не бачили, — говорила Віра. — Бо по виході їх скоро вилучено, — казала Татяна. — Я цього не знала, — відповіла Віра. — Нічого дивного, думаю, що й Андрій про це ні слова. До нас дійшло лиш пара примірників, — казала Татяна. — Це цікаво... За що їх зняли? З дядьком такого не траплялося, — дивувалась Віра. — У нас багато про це говорилось, казали, що там порушено питання мозолястих рук, що в революцію вважалося пашпортом пролетарськости, в протилежність рук білих, що символізували паразитів. Довідались, що вожді революції належали також до білоручок. От вам і проблема. — Андрій, мабуть, пригадав Іванове весілля, — зазначив Микола Іванович. — А й справді. Тоді нас перевіряли за руками, — казала Татяна. — Тепер це "нєльзя". Кажуть, що ,,вставайте гнані і голодні" там заборонене, — додав Микола Іванович. — Дивно, що дядько Андрій уникнув Сибіру — несподівано озвалась Мар’яночка, яка, здавалось, навіть цього не слухала. Очі всіх звернулися на неї, її обличчя залилось зніяковінням. На виручку їй прийшов Нестор.•— Ваш дядьо виробив собі там особливий імунітет. — І взагалі... Андрій! Вірочко. Ти його найкраще знаєш. Що він таке? — питав Микола Іванович. — Ти думаєш, Андрій теперішній, — додала до цього Татяна. — О! Дядьо Андрій. І це все. Він мене протегував, балував, привозив закордонні панчішки... Але чи я його знала? Ніколи ніяких розмов, ніяких питань... Щоденне, буденне — погода, їжа, часом спорт, одяг, взуття. Як спалося? Що снилося? І, розуміється, мій спів. Цим він переймався. Протегував, платив, бував на моїх виступах, розумівся на співі, як і на всьому, чого б не торкнувся. Але в його робітні я майже не бувала. О, можливо, два-три рази мигцем. Над робочим столом, вражав портрет Сталіна, стіни заложені книгами. Машинка, телефон... Але спитайте мене, що він коли робив і взагалі, яку грав ролю — не скажу. А він грав ролю... У Спілці письменників, в політиці... Без нього ніщо. Завжди в почесних президіях... Говорили ми на двох мовах, залежно від потреби, борони Боже якесь питання, навіть невинне... Як я вже опісля зрозуміла, він виробив не лишень імунітет, а й особливу спритність поведінки... Гостре відчуття в коливання ліній партії, вождів, а головне — головного, від якого залежало кожне дихання. І, як мені здавалося, він не боявся, як було з іншими привілейованими. Але його боялися. .. Навіть високі партійники. Тому, мабуть, він і ризикнув тими "Твердими руками", з надією, що це пройде, як жарт, як стара згадка, але не пройшло. Там не розуміють гумору. А що це зійшло безболісно... Дядьо Андрій мав фори. На самій горі. І взагалі... Це складна, вражлива натура. Я його дуже любила, — закінчила свою мову Віра.
Усім це сподобалось, Микола Іванович навіть подякував, прекрасна, як він висловивсь, характеристика, Ірина глянула на Віру кілька разів, Нестор вдавав незучасненого, Татяна інколи вставляла якесь слово від себе, то ж то Іван — тріюмф, він лиш слухав, але як слухав... Так дочка. Недурно її дід по матері був найбільший говорун, але Татяна все ще не вдоволена цілком, вона вимагає більше: — А як там, Вірочко, його Ольга? — питає вона крізь атмосферу за третьої чарки — "Бог тройцю любить". — Ольга, не знаю як тепер Ольга, а тоді це не Ольга, а Берта. Її рознесло. Бабця Лоханська була огрядна, але цю переогряднило... Андрія не може терпіти за якусь там артистку, і єдиним її кумиром — її Юрко, який дуже в неї вдався і який мріяв бути боксером. Вона все твердить, що це вона зробила з Андрія людину, що вона знайшла його в Харкові у якійсь ванній де його мало не з’їли воші, — казала Віра. — І Андрій все це терпить? — питала Татяна. — Не лишень терпить, він її раб. Одна в Совєтському Союзі людина, якої він боїться, — казала Віра. — А була така романтична пара. Ольга — цікава, гарна, буйне волосся... Стрибала, співала, зарадна, практична, Мар’яна проти неї... — Татяна урвала на цьому свою мову й питала: — А, як же, Вірочко, мама? — А, мама! З неї не багато лишилося. Протилежність Ольги... І на цьому Віра зупинилась, було видно, що про маму говорити їй не хотілося.
Це, було, і закінчило цю тему, але заторкнуті питання не хотіли втихомиритись, Микола Іванович, що виглядав, як добре зрілий баклажан, продовжував мову, переважно через стіл з Нестором. — А мене це, кажу вам, сердить, — говорив він ажитовано, мов би його ображено — такий вам мудрий і сильний, а разом така ганчірка. — Нестор розумів про кого мова і питав: — Чому вас це сердить? — Може це, не так сердить, як інтригує. По перше: чому він її терпить? По друге: чому боїться? По третє: чому її рознесло. То ж там завжди бракує харчів, — з особливою прецизністю говорив Микола Іванович. — І ще одно: чому той їх синок мріє бути боксером? — додав він до всього.
— Наскільки я це зрозумів, — почав мову Нестор, який весь час здебільшого тільки слухав, — таємниця цього феномену в його природі. Вернімось до "Твердих рук". Я їх читав. І догадуюсь, що спонукало їх появу. І, здається, розумію чому їх "вилучено". І не тільки самі ті мозолі. Там зроблено натяк, розуміється в мові Езопа, що природа не терпить гніту. Положи на траву камінь — трава вимре. А та, що виживе — вийде блідою, покрученою. Коли ідеалом стануть "тверді руки", вийдуть твердим не лишень руки, а й лоби. В остаточному суспільство обернеться у стрибунів, боксерів, пожинати лаври арен куди простіше, ніж лаври дослідників, маси обернуться в істеричних клоунів, їх залишить ініціятива, мудрість, свідомість і все, що вони вироблятимуть, буде роблене "на авось", низької вартости. Боксер герой, боксер лаври, боксер гроші. До того безпечність. Ніяка політика. Хай живе боксер!
Так. Там, скажете, цінять також інтелект. Можливо. Але це не канон віри, це "надбудова", його поставлено на денне місце, його здевальвовано, він може бути, але й може не бути і згодом, згодом, він почуватиметься не обов’язковим і почне відмирати, як нижнє галуззя дерева. Це і спонукує сина Андрія стати боксером, а його батька продумати "Тверді руки".
А що до Ольги, — казав, тим же повчальним тоном Нестор, — це знов таки зударення з природою. Кажуть, її рознесло. Що там бракує харчів. Харчів бракує, але не для жінки орденоносця Андрія. В країнах, де домінує голод взагалі, людина, а особливо жінка, коли їй дати вистачально їжі, піде в тіло. Природа жінки заалярмована голодом, вимагає забезпечення вдвоє більше ніж чоловіка. У ній безупинно працює лябораторія людомноження, це вимагає палива, роби, мамо, запаси, напихайся вуглеводами, не сьогодні — завтра будеш їх потребувати. Там, де голод диктує кодекс кальорійних норм, там про грацію годі думати. Це, між іншим, делікатно, з гумором, був натяк у "Твердих руках". Такого гумору ті безгуморні люди толерувати не збираються. І тому "знято". Нє нада! Молчать й нє разсуждать! І нарешті, Миколо Івановичу, ваше здивовання, чому він її терпить і чому боїться. Маємо на увазі Андрія. Що це таке Андрій? За нашими скупими даними, це там величина, це слон, і одружений він з Ольгою. Що таке Ольга? За тими ж даними, це маленька, масова людинка, така собі, трохи обжерта, миша. Цікава, можна сказати, пара. Хтось мав сказати, що слони не бояться левів, але бояться мишей. Вона може залізти йому у вухо, під хвіст, вона його добре знає, вона може розказати про нього коли хочете й кому хочете, а там же НКВД, скажіть, хто не боїться НКВД? Така вам Ольга, що пройшла огонь, воду і мідні труби. Увага, увага! Чи вам, Миколо Івановичу, не страшно? — казав Нестор... І помітив, що його риторику слухає не лишень Микола Іванович... Навіть Іван розіп’яв вуха, а Віра "пожирала" його своїми великими очима. Занята обов’язками церемоніял-господиньства Татяна, здавалось, ось-ось задивиться і полетить сторч з мисою смажені і, здається, одна лиш Ірина більш думала, як би їй закурити, аніж слухати свого чоловіка, якого вона вже знає, як стару грамофонову платівку.
А що ж до Миколи Івановича, так той щойно в розгоні. — А як ви до його вислужництва? Кажуть, що його колеги не дуже це долюблюють, — говорив він зі заплющеними очима, ніби його щось сліпило.
— Ви читали його "Розгром". Читали... Розуміється. Було це вислужництво? На нього, було, накинулись, але врятував Сталін. З примхи... Не будь цього, і йому не оминути обителі Зосими й Саватія. А чи знаєте, що це за штучка оті самі колеги? Особливо дрібнота... У яких заздрість основна чеснота... Зацькують, заклюють... Лишень не Андрія. Це тверда капиця. Взагалі ж це арена... Святий-несвятий, а станеш чортом. Але Андрій тому Велзевул, — говорив Нестор.
— Але, шановні, але, милі! Не забувайте моїх голубців! — гукала Татяна.
— Хто відважиться! — говорив Нестор і моргнув на Миколу Івановича, який старанно знов підливав до чарок. — До голубців! — підняв він свою чарку.
— До голубців! — вторував Нестор.
— Але ж скажу, сестро, голубці! Століття вже їх не бачив, — озвався Іван.
— А чи пригадуєте хто у нас найкраще робив голубці? — питала Татяна.
— Як не пригадувать... Наталка. У мене в Чіб’ю вона заправляла хазяйством, — говорив Іван.
— А як це потрапила вона до Совєту національностей, та ще й від зирян? — питала Татяна.
— Навчила їх гнати самогон з клюкви, а ті з вдячности й проізвели. Там же все "липа"*(* Фальш.) — говорив Іван.
— Це нагадує Мошка, що "ісполнял" негра в Комінтерні, — говорив Микола Іванович.
(Продовження на наступній сторінці)