Чекали на підводу, сподівалися на одинадцяту, але вона появилася ген біля другої. Це вносило роздратування. Під браму підкотилась бричка на високих колесах, пара гнідих, тяжких коней, на козлах Віра у дивній кепі захисного кольору з віжками й батогом у руках, одягнутих у чорні рукавички, поруч неї, з іронічною посмішкою, Я у ролі коопілота, який почав польською мовою поясняти, чому вони спізнилися, бо він забарився в костелі... З Яном, згорблено й незграбно, у бахматому, але все так новому, бронзової барви, костюмі, вгрузло сидів Іван, який спокійно привітався з Нестором, з великим трудом зробив біля себе місце Ірині, тож то Нестор, полагодивши всіх і наговоривши купу привітань, присів насупроти Івана й Ірини на скрипці з оброком. При знайомстві з Іриною, Віра відзначилась зразком артизму, посміхнулась чарівною усмішкою, а Іван, у своїй величній незграбності, виявив таку силу кавалерськости, що його не можна пізнати. Він, як велить звичай древній, тричі христоснувся, був зело уважний, з місця взяв тон кавалера, почав розмову про погоду, згадав як то у них там "бувало"над Дніпром рікою, коли їхалось святити свячене. З Іриною, виявилось, вони земляки, Ірина зі Золотоноші, це ж рукою сягнуть до Канева. Батько Ірини, прокурор царського часу, знав Морозів, побував також на засланню, а вернувшись, перед самою війною, перебував у Каневі. Іван міг дещо про нього сказати... Жив в тяжких умовах, дуже постарів... Чи живе й тепер? Хто може знати.
Зараз за плечима Нестора, рівно й напружено, з віжками в руках, Віра. Привіталась з Нестором чемно й формально. Вона править кіньми, її руки простягнуті, її очі скеровані вперед, її волосся виривається з-під кепки і бавиться з вітром. Біля неї, з виразом професійної поблажливости, сидить Ян. Коні тяжкі, повільні, їх копита ступають рівно і твердо, колеса брички котяться ліниво байдуже. Одразу за селом, вони повернули до ліва на бічну, польову, м’яку дорогу, потягнулися вверх на взгір’я перекрочили широку, бетонову автостраду і плужились далі в напрямку півдня.
Погода ласкаво і, здається, переконливо підносила чоло, небо слухняно синіло, сонце розсипало свої щедроти, поля яріли бірюзово, чисельні жайворонки тріпотіли в повітрі.
Вірі інколи вдавалось добитись швидшого руху, її биндюги намагались їй догодити, пускались швидшим клусом і за пару годин показалась їх мета.
Село при шляху, при долині, двоповерхові, старовинні будови, оточені муром подвір’я, вузькі, нерівні вулички. І велика тиша. Вулиці німі і порожні, брами закриті. Тільки горобці та голуби, та зрідка собаки. І дуже зрідка люди, переважно старші, переважно жінки у широких, довгих, темних спідницях. На всьому значились смуток, жалоба, мовчазність.
Татяна й Микола Водяні мешкають у одній чималі кімнаті другого поверху більшого будинку головної вулиці. Браму відчинив урочисто Микола Іванович, Татяна темній, святочній сукні вибігла на зустріч. Рухнуло бурхливе христосування, докори за спізнення, посипались компліменти. — Іване! То ж ти красунь! — Вірочко! Ти цвітеш. — Пані Ірино! Ви розкіш. — Несторе! Моя ви стара любов. І навіть Ян дістав свою пайку, до чого спричинилась його висока шапка.
У відплату Тані дісталось також, наприклад, Іван вирік: — Ти мені нагадуєш мого тестя. — Миколу Степановича? Здурів? — казала Таня. — Таке саме руде волосся. — Коли судити по волоссю, то ти нагадуєш нашого Кудлая. — Га, га, га! — реготав Іван, можливо, вперше за весь останній час. Микола Іванович зразок коректности, по військовому, сливе на струнко, його темно-синій, залежаний у валізі, костюм тіп-топ гладжений, пасиста краватка агресивно в формі. Появилась також Мар’яночка. Кучерява, рожева, ніби знята з бонбоньєрки монпансьє.
З шумом, гамором, юрбою входили до будинку, дерев’яні сходи тарабанили й рипіли, кімната заповнилась рухом і говором. І, здавалось, вони тут самі, хто зна де ділись власники дому, на їх половині мертва тиша.
До речі, кімната готова прийняти бій, стіл хизувався сніжно-білою скатертиною, в центрі паска, свічка, шість крашанок, довкруги порцеляна, кришталі, срібло. — Ууум! — першим мукнув Іван. — Чудово! — дещо позичене, — поясняла Татяна і просила до столу.
Хоча з цим не було спіху, гості знайомились. Вір розмовилась з Мар’яною про писанки, Нестор в куті, на нічному столику натрапив на великий, критий оксамитом, фото-альбом. Розгорнув і ахнув. Стара Прага. До нього підступив Микола Іванович. Пішли пояснення. Знані обличчя, студенти, професори, діячі політики, учасники визвольних змагань. Відчити, з’їзди, академії. Масивне скупчення інтелекту України irredenta. — Похвально, що вам це вдалося зберегти, — вказував на альбом Нестор. — останні хвилини, — казав Микола Іванович. — Коли ми залишали Прагу, большевики були вже на Ольшанах, кілометрів з десять. Ми чекали американців, які були під Берандовим приблизно на такій же віддалі, здавалось, один тільки крок. Але знаєте, чехи... Братші русове... Тож так їх чекали. І дочекались. Нам прийшлось спішно відходити, в останню хвилину. Хапали, що трапилось під руку. Все залишили — бібліотеку, картини, меблі... Вирвались з парою валіз, але це, — він вказав на альбом, — взяти мусіли. Все таки, як не кажіть, той шматок нашої Праги залишиться в пам’яті не тільки нас, але й віків.
— Але чи всім вдалося вирватись? — питав Нестор.
— Яке всім... Багато не змогло. Деякі по старості, деякі з недбальства, деякі з апатії, деякі з наївности... Мовляв "вони змінилися". Багатьох арештували з першого дня, на вік не зважалося, дехто поповнив самогубство. Славінського... Пам’ятаєте. Сімдесяти п’яти років. З ліжка, хворого. Вмер по дорозі, — говорив Микола Іванович.
— Це в їх стилі, — зазначив Нестор.
— Пані і панове! Стіл чекає! — втретє гукала Татяна.
Поволі сідали, Іван на головному місці, від нього по праву Ірина, по ліву Нестор, біля Ірини Микола Іванович, насупроти Віра, на завершення Мар’яна з Яном. Татяна во главі паради в чині генерал-господині і разом церемоніял-майстра, на її столі масивом їжа і пиття доведені, як казав опісля Нестор, до екстази, а Микола Іванович не тільки наливає чарки кольору бурштину, але й коментує, як це сталося. — Американцеві, на щастя, заболів зуб, вимагалось інтервенції доктор-Татяни і ось дві пляшки "Скач"-у, — казав він безпристрасно. — Хотілось по нашому, — спокійно додала Татяна. — Морозиха! — докинув Нестор. — Стоградусна, — казав Микола Іванович. — Дочка Григора... І в такому разі пом’янем тут і його душу, — говорив Нестор і підняв чарку.
— Христос воскрес! — окликнула Татяна.
— Воїстину воскрес! — відповіли всі хором.
Очі всіх звернені на Івана, він, мов би занімів, закрив очі, здавалось тратив притомність. Віра готова кинутись йому на поміч, решта насторожено чекала, але це тривало лиш кілька секунд, він швидко прийшов до себе, струснув головою і вимовив: — Нічево, нічево. Ето прайдьот, — казав він по російськи і одразу перейшов на свою мову. — От, знаєте... Не звертайте уваги. Нерви, — бурчав він і підняв чарку.
Всі облегчено відітхнули, випили, набирали їжу. Микола Іванович наливав "на другу ногу" і ніби сам до себе говорив: — Як не кажи. Доба чортяча. Але ось чудо. Хто міг думати, що ми зустрінемось... І в такому місці. Ото ще раз! За чудо!
Випили ще раз. Усі. Навіть Мар’яна чарку чогось лимонадного. Іван випив і було видно, що в його гартованій плоті нуртують вибухи чуття, тому Ірина почала з ним мову про брата Андрія, якого вона знала з кіно-студії. Це і врятувало Івана від паніки, він входив у норму, а побачивши мису справжніх, пузатих і навіть зі сиром, вареників, він викрикнув: — Вареники! Коли ми з вами бачились?!
(Продовження на наступній сторінці)