Почувся сміх, перейшли на анекдоти, Іван почав крутити з недопалків цигарку, до нього підсів Микола Іванович, Таня прибирала зі столу, Ірина з Вірою їй помагали, до Нестора несміло підійшла Мар’яночка і показала йому свій празький альбом фотознимок — табори, пластуни, Карпати, марші, танці.
Починало вечоріти, засвітилась електрика, Ян висловив бажання їхати, на що Татяна заявила, що він може їхати, всі ж решта лишаються. Ночувати? Тут? Але де, але як? — Отут... Покотом, валетом, — підбадьорювала Татяна. — А як завтра додому? — Пішечком. Ніженьками. Тут всі дорослі, — гомоніла Татяна.
У висліді — Ян урочисто возсів на козла і погнав свої битюги з двору, Татяна відійшла до своїх господарів позичати патефона, козацтво-лицарство згуртувалось біля Івана з наміром почати нові філіппіки. Віра з Мар’яною примістилися біля відчиненого вікна з виглядом на город, де вже цвіли нарциси, відцвітали вишні і намірявся цвісти бузок. Погода виходила знов на рівень весни, сонце сідало за широким будинком клуні з обіцянкою, що завтра можна сподіватися продовження сьогоднішнього.
Зі своїм пластовим альбомчиком, Мар’яна оповідала Вірі, що це таке пласт і що це Прага, як там жилося. Багате, старе місто, великі магазини, повно товарів, найновіші моди... Товариство, зустрічі, танці... Вчились в гімназії, розуміється — українській. У Празі були і українські школи, це демократія, кожний міг, як хотів, думати що хотів, читати, належати, до яких хотів партій. Її батько належав до товариства українських інженерів, до Історико-філологічного товариства, до Державного центру УНР. Що це УНР? Українська Народна Республіка, що постала за революції в Києві, яку москалі розгромили, але яка існує і до цього часу на еміграції. Чи чула Віра щось про Петлюру? Не багато. Там це ім’я заборонене.
Віра здивована, така дівчина, а стільки знає, багато з того Віра чує вперше, от хоч би національні свята — Крути, Першого листопада, Двадцять другого січня, Базар. Про все це у них говорилося, ось як сьогодні, одверто по різному. Знали про їх рід — хутір, діда, батька, дядька Андрія, Сопрона, Петра. І також про неї — Віру.
Віра вражена, схвильована, Мар’яна це розуміла, вона чула, що "там" все таке заборонене, ніяких таких згадок, ніякої політики. — А про що ви думали й говорили там? — питала Мар’яна. — О, як дістати суконку, як стати в чергу, "що там дають", закордонні фільми, закордонні переклади письменників... — відповідала Віра. — Але там закордоном завжди ганять, — казала Мар’яна. — Усе, що там ганять, сприймається добре, — відповідала Віра. — Там панує культ закордону, це мрія, — говорила далі Віра. — А чи знають там щось про нас тут? — цікавилась Мар’яна. — Не багато. І не дуже хочуть знати. По перше, це заборонено, по друге це... Ти не повіриш... Заздрість. Ми тут для них зрадники, але не "родіни"... А їх лиха. Ми повинні були терпіти з ними разом. Ми тут розкошуємо, "по кавярнях", у той час, коли там гинуть... — казала Віра, чого Мар’яна не могла зрозуміти і на що не знаходила відповідного слова.
Увійшла знизу Татяна і перервала їх мову. Без патефона. — Знаєте, — казала вона, — у них там таке... Сидять і плачуть. Сьогодні здалися їх армії, у них там два сини, один на сході, бояться, що він не вернеться. Я подумала — не гаразд нам у їх хаті тепер бавитись. Як би це виглядало. Обійдемось без музики.
Усі з цим годилися, навіть стишили мову, час минав і так швидко, у цьому маленькому світі так багато великих зацікавлень... Поважною головоломкою було, як розмістити всіх спати, за даними, які мала до своєї диспозиції шефка цього генерального завдання, — всі вони мали б зміститися у одній цій кімнаті, за винятком Івана, якого пощастило примістити десь там внизу цього дому. — О, скільки разів нам так приходилось. У дорозі... І ще гірше. Тут бодай не має алярмів, — вибачливо поясняла Татяна. Ірина квапилась їй на виручку; — Ми в Києві, родиною з трьох людей, жили п’ять років у пів кімнаті розділеній килимом, за яким жила ще одна родина.
•— У нас на хуторі було, наїде гостей, — казала Татяна. — На хуторі... Теж мені порівняння, — казав Микола Іванович. — А що б ти думав. Улітку ще горище, клуня, шопа, а в зимі світлиця, куль соломи, покотом. — Змістимось! — резюмував Микола Іванович. — Отже, ахтунґ! На мою команду! — казала Татяна. — Іван унизу, Ірина й Нестор — матрац на помості, Віра й Мар’яна — ліжко. За винятком Віри, всі годяться, вона не може спати у двійку на одному ліжку, тому коректа: Віра також поміст, сливе під ліжком Мар’яни. Як же я буду через тебе перескакувать? — питала Мар’яна. — Нічого. Ти можеш літати, — казав на це Микола Іванович.
Стелилися, гомоніли, сміялись, роздягались жінки — чоловіки одверталися, роздягались чоловіки — жінки одверталися, убиральня по сходах внизу, світло одразу за дверима, Ірина зовсім побіч ліжка Водяних, Нестор по середині помосту, біля нього, замість нічного столика — валіза, за валізою постіль Віри. Речі складали, хто де міг.
Біля години дванадцятої офіційно й остаточно починається ніч, гасне світло, глибока темнота, трохи згодом до високого вікна починає вкрадатись світло місяця, з темноти вилазити контури предметів, як також залишки мови.
— А знаєш. Віро, — чути шепіт Мар’яни, — там, під моїм ліжком я бачила мишу.
— О! Не кажи! — реагувала одразу Віра.
— Що ти, Мар’яно, вигадуєш! — сердилась Татяна. — Там ніяких мишей.
—•Я їх направду боюся, — скаржилась Віра.
— Там біля тебе Нестор Павлович. Він тебе оборонить, — озвався Микола Іванович.
— Під моїм омофором, виходить, мають знайти схоронище аж дві жертви цього терору, — відповідав Нестор.
— Я мишей не боюся, — заявила Ірина.
— Лишень привидів, павуків і бомб, — відповів на це Нестор.
— А я тільки мишей, — відозвалась Віра.
— А і справді... Що воно страшніше — миша чи бомба? — філософував Микола Іванович.
— Залежно від синдро-індивідуалістичних суперечностей між біологічною і соціяльною природою речі, — відповів на це Нестор.
— А що така мова мала значити? — питав Микола Іванович.
— Зміст супоставлення: бомба — миша, — говорив Нестор.
— Миша страшне. Бррр! Влізе тобі під ковдру, — перебила Мар’яна.
—•Маєш, дочко, рацію... То ж то бомба — бах! І нема, — казав Микола Іванович.
— Чи ви затихнете? — сварилась Татяна.
— Вона конче хоче загнати мене на ліжко. Не дамся! — казала Віра.
— Це коли ми, одного разу, на Поділлю, — почав, було, Микола Іванович, але його одразу перебила Ірина:
— Миколо Івановичу! Лиш нічого страшного!
— Це не страшне, тільки забавне... Такий епізод, коли наш відділ, на одному хуторі, зупинився на ніч, — продовжував Микола Іванович.
— Сподіваємось, там не було гоголівської відьми, — перебила його знов Ірина.
— А якраз і була, — вів своє Микола Іванович.
— Відьма! — викрикнула Мар’яна і так завертілась, аж тріснуло ліжко. — О! Це гірше, ніж миша. знаю, — бурмотіла Мар’яна.
— Звідки ти знаєш? — питала Татяна.
— Знаю. З книжок. Така баба. З носом, як гак. З мітлою, що летить. Ух! — продовжувала своє Мар’яна.
— А я відьом не боюсь, — казала Ірина.
— Лишень клямки, що сама повертається, — додав Нестор.
— Не нагадуй! — протестувала Ірина.
— О, клямки я також боюсь — озвалась Татяна.
— Ви? Воїн революції? Боїтесь клямки? — кпився Нестор.
— Ще й як боюсь. Коли лишаюсь сама, підпираю двері стільцями, заглядаю під ліжка, до шаф, — казала Татяна.
— Щось там знаходили? — питав Нестор.
— Нічого не знаходила, але чулась безпечніше.
— Доводжу до вашого відома, що ваш патент безпечности не лишень ваш. Наша Рена практикує його від прадавна. До того вона цілу ніч не гасить світла, привиди, мовляв, не зносять ясности... Ой! Але ти не щипай! — казав розважно Нестор. Збоку Мар’яни почулись смішки.
— А ти не прозраджуй моїх патентів, — казала Ірина.
— Даремно, пані Ірино. Татяна знає їх ще з хутора, — казав Микола Іванович. — Ну! Хутір. На хуторах безодня страхів, моя Ірина ще в таких тарапатах не бувала, вона міська, там хідники... І електрика. На хуторах для привидів рай, там вони цілими ночами ,,їздять по конях", сплітають їм гриви. А відьми літають роями з димарів на мітлі, забирають від корів молоко, обертаються в чорних котів, наводять пристріт, вроки, зводять чоловіків, коли ті вертаються з корчми, б’ють горшки, гасають по бантах, вони там мали чим зайнятися, а що їм робити в місті, особливо совєтському, де люди живуть, як ось ми, глибою... Куди проникне хіба бравий руский клоп. Але чому ти мене щипаєш? — закінчив свою тираду Нестор.
— Щоб ти вже замовк, — казала Ірина і ще додала: — У місті також духи. По кутах, по шафах, під ліжками.
— І ще одне місце, про яке ти не згадуєш, — казав Нестор стишеним голосом.
— Де? — цікавилась Ірина.
— У чудовій, розумній голівці моєї Іриночки, — відповів Нестор і одразу відшарпнув руку, бо відчув дошкульний дотик її пальчиків.
Татяна нагадала, що ніч не стоїть, що треба все так здрімнути, заперечень не було, Микола Іванович, якому перешкодили оповісти його курйозний випадок на Поділлю, обіцяв оповісти його при іншій нагоді, в кімнат запала тиша, почалось повільне засипання. Лишень не всім це легко давалося. Наприклад, Віра не могла позбутися думки, що ось біля неї — простягни лиш руку, і торкнешся вогню. Хотілося простягнути, хотілося торкнутись, хотілося опектись. Який тут сон... Там те дихання... Його ритм зливається з її ритмом і зриває глибоке, тяжке зідхання. Віра, мов їжак, осотана колючками, згортається сама в собі. Зірватися б і бігти. Крізь вікно плине свіжість ночі, контури предметів напівтонуть в темряву, виринають то зникають видива. Довга Вірина ніч... Замережана духами, привидами, спокусою, боротьбою.
(Продовження на наступній сторінці)