Публіки було мало, властиво її не було взагалі, бо ті пара випадковців, що були появилися, одразу зникли, тому Нестор з Вірою мали ціле Гуляй Поле і вибрали стіл насупроти вікна затягненого целюлозою з матовим виглядом на руїни вулиці. Ресторан, видно, функціонував лиш теоретично, як згадка минулого, в його стінах все ще вітають духи Ваґнера, Косіми... Можливо, вони сиділи на цих ось самих місцях, де сидять Нестор з Вірою і говорили... Цікаво про що говорили? Музика. Очевидно. А, можливо, це був Ніцше. Сердитий, насуплений, брови віялом, пив чорну, як сажа, каву і громив добродійства. "Я дуже щасливий, що поставив проти себе все хворе та добродійне", мав він сказати. І цікаво чому? Сюди заносило також чужинців, може пригадуєте, великий реаліст і разом романтик, Тургенєв, Іван Сергійович... В товаристві дам в кринолінах, пили шампанське, говорили про Париж, Марґарету з "Фавста" і білого кота княгині Воронцової. Тіні, духи, міражі. У цих ось сам порисованих бомбами стінах.
Нестор з Вірою потрапили сюди, як завіяне листя осени... Маєстатний дарунок долі. Медаля за роки жорстокої брані недавнього. Віра була вдоволена, її раптовий зрив чуття, поволі спадав, була задивлена в себе, очі завуальовані серпанком мрійности. Розмова про її батька, і почав її Нестор.
— Отже, вчора я говорив з Іваном Григоровичем, — почав він обережно.
— Уявляю, — відповіла Віра незацікавлено.
— Він вас дуже любить, — продовжував Нестор ти же тоном.
— Шкода, що я не взяла більше цигарок, ця ось остання, — казала Віра закурюючи. — Що ж він казав? Вертається.
— Вертаємося. І бере вас ...
— Той батько. Він же знає ...
— Він все знає, гра ва-банк, було — не було.
Віра глянула на Нестора, в очах заперечення. — Чи ви були в Італії? — запитала несподівано.
Нестора, це питання вразило. — Я говорю поважно, — сказав він. — Я також. Я грішна. Я ніякий герой. Я звичайна людина. Мені дозволено родитися, призначено певну кількість років прожити і це завдання намірена сповнити. Маючи власну шию і на ній власну голову. Але ось, ні з сього, ні з того, приходять індивіди, які починають тебе визволяти. Клясова свідомість... Яка, до чорта, свідомість! Хто їх щось таке просить? Визволення працюючих... Звідки вони знають, що таке працюючий? На лобу серп-молот, а під тим порожнява, не потрапить розрізнити зерна пшениці від зерна жита... Майстри атмосфери у якій соромно жити навіть скотині. І я маю туди вертатися? Тепер? Коли там все — голод. Дивуюсь, що мій батько ...
— Думаю, що ваш батько дивиться на це з іншого боку, — перебив цю тираду Нестор.
— З якого іншого? Там нема інших боків, — сперечалась Віра.
— Він не хотів би зриватися з місця предків, — казав Нестор.
— Його зірвано з того вже давно, — вела своє Віра.
— Ви були все таки в Києві, — казав Нестор.
— В Києві? Кажете, в Києві? Дивуєтесь, що я спитала про Італію. Це не про Італію. Це про Київ. Єдино нашою там мрією було вирватись... До якоїсь Італії. З перекладною книжкою стояли в чергах, закордонні фільми на розхап, закордонна помада — мрія. Закордон, закордон, закордон. І мій бідний батько хоче знайти та щось інше, — говорила обурливо Віра.
— Все таки, Вірочко, там є якась "родіна", — казав Нестор.
— Є. Можливо є. Але не моя. І не ваша, — казала відчепно Віра.
— Кожному своя. Для мене, наприклад, Україна. Чули це слово? — говорив Нестор.
— Та чула. УРСР. Є така етикетка in USSR, горе лишень, що України в тому, не більше, як в цій ось каві — кави, — показала Віра на чашку, що була перед нею.
Нестор на це посміхнувся. — Належу також до визволяючих, — кинув він загальниково.
— Допускаю, не робочого класу, — відповідала Віра занята їжею.
— Всіх класів. Нації. Від тієї самої етикетки, — казав Нестор.
— А скажіть мені толком, як на лопаті. Чому її поневолено?
Нестор не знав, що на це сказати і буркнув невиразно: — Така її доля. Плянета. Витягла такий жереб, — казав Нестор жартом.
— Ну... Несторе. Що за фаталізм. В такому разі як можете визволяти, — казала Віра відрухово і кинула погляд на свого співрозмовника.
— Кажуть, що і від чарів є античари. Лиш треба їх знайти. Пошукати. Цвіт папороті. На світі більше таки зачарованих. Візьміть, наприклад, жидів. Яка тобі мудрість. Бога людям дали. А з неволі вилізти не можуть. Зачарованість... — говорив Нестор.
— Думаєте? Поважно? Зачаровання? — питала Віра зовсім щиро.
— Як ви назвете політичне явище, у якому відсутні елемент політики? Це туберкульоз крови. І головне, що пацієнт цього не усвідомлює, йому здається, що з ним все в порядку, співає "Гандзю", танцює гопака і коли не воріженьки, та ще й люті... Га-га-га! Він би двигав Европою, — казав Нестор. — Але ви, здається, хотіли про Італію, — додав до всього він і замовк. Видно, хотів змінити тему.
Віра глянула знов на свого співрозмовника і спитала:
— Хто той, скажіть, Канова, що про нього говорив Жеваго?
Перейшли на Канову, властиво його скульптуру, парк Пінчіо, віллу Борґезів, взагалі Рим, Ватикан. Віру цікавив Ватикан. Вона про це щось, щось чула, але завжди у зв’язку з "акулами Уол Стріту" і питала, чому там та цього не люблять, — Конкуреція, — казав Нестор. — Зударення двох раїв. Ангели-архангели — НКВД, царство небесне — колгосп. От вам і конфлікт.
Віра сміялася.
— Ви цинік. Яке тут порівняння, — казала вона.
— Коли б тільки ,,яке", його б не ставили поруч Уол Стріту. Це капітал. Бій за душу. Визволення... Спасіння... Конкуренція.
Віра сміялася. Вернулась ще раз до ,,визволення", дивувались, що знаходяться впертюхи, яким хочеться цим займатися, Нестор далі обстоював думку, що ця пошесть накинута згори волею Всевишнього. Тікай не тікай, тебе визволять.
Розмовляли. Час біг свавільно. Годинник вибив третю. Лишайте, мудрі люди, ваше "Цур Зоне", ні то вас випросять. А тому, що до комітету вже пізно, вони направились геть і, не дивлячись на мерзенну погоду, цілі ті шість кілометрів пішло на поезію, спочатку Шіллера, опісля поезію взагалі, як ще одну "надбудову" природи людського типу "визволення".
І незчулися, як опинились в Тавбаху, а там обступили їх зо всіх боків і засипали "градом питань". А що? куди? А як? Чи "вони" прийдуть? А як прийдуть, що з нами? Стурбовані обличчя, перелякані очі. Несторові приходиться зводити все це до землі, ладу, спокою... Ніякої паніки, все буде добре, поволі лагодитись до виїзду, ще досить часу.
У такий час хочеться у щось вірити, знайти якусь соломинку, щоб за неї вхопитися, тому місія Нестора вінчається короною успіху. А прощання з Вірою — патосом. — Я вам дякую. Я вам дуже дякую! — казала вона стисненим голосом, потискаючи його руку.
А знов вдома, чекає на Нестора нова несподіванка... Він застає свою Ірину в завзятющій дискусії з Сашком. Обоє курять і їх приміщення завалене димом цигарок Америки.
— Приємно бачити вас у наших чертогах. Яким таким чином? — питав Сашка Нестор.
— Звабив мене наш спільний друг Жеваго, — говорив схвильований Сашко. —— Мотив: ваша чарівна дружина, тема турніру: модерне мистецтво. Ірина Сергіївна вимагає від цієї штуки стилю і змісту, тож то я вдовольняюсь і тільки стилем. Розсудіть заблукалих. Звільніть сумління.
— Перш за все дозвольте звільнити атмосферу арени вашого двобою, — говорив Нестор і відчинив вікно.
— От воно в чому суть. Свіже повітря! — викрикну театрально Сашко.
— Я зачинила, бо холодно, — казала Ірина. — Вітер з півночі.
— Вітер півночі, чи дим Америки. Вибрано дим, — говорив, тим же тоном, Сашко.
— Панове. Дозвольте залишити вас у цій фазі дотепів і відійти до кухні, •—— зазначила Ірина і з цим вийшла.
— Але ж ми не вичерпали наших понять про Кокошку, — кинув навздогін їй Сашко.
— Іншим разом, — відповіла вона вже з-за дверей.
Залишені панове вели дальше мову, але вже про літературу. Властиво, романтизм. Конкретніше "наш" романтизм. Сашкові не все тут імпонує. Сахаринність, лімонадність, пласкість думки. — Скажіть, — питав він, ніби ступав церемоніяльним маршем, — звідки взялись тут та матня, шаровари, солом’яний бриль? Тож це Індія. Та воно вдома. Але добре... Корюсь. Степ, широта, сонце... Чорт з ними. Але скажіть, чому в тому стільки порожнього? Тож настроми на патик баняка і ти маєш той самий інтелектуальний ефект, що і з Рудим Паньком, коли той почне свої теревені на хуторі побіля Диканьки.
— Національний стиль, — підкинув до цього Нестор.
— Який національний? По Україні швендялись ґоти, гуни та інша твар земна і чомусь тільки цигани і турки мали б визначати її стиль. Хто таке вигадав?
— А де по вашому ділись слов’яни? Може й вони мали щось тут сказати? — питав збуджений Нестор.
— Які там, дозвольте сказати, слов’яни. Це справа з іншої опери. За винятком безладдя, вони з тим не мають нічого спільного, — казав, вже захоплено, Сашко.
— Мова, релігія, вареники, — казав Нестор.
— Товарообмін. Ті дали матню, вареники, а ці мову. І вийшов Рудий Панько. До речі — мова. Найсильніша валюта слов’ян. Омовили нею хто тільки не приплив до їх берега, сміючись, Гоголь показав, що з цього вийшло, але їх стиль не в Гоголі... Їх цим зґвалтовано, розуміється. Малорос. "Мєдлітєлєн в своїх двіженіях". Але їх стиль у "Слові про Ігоря", зграсований опісля Рудим Паньком, щоб вийшла мозаїка у якій перевага матні і бриля. А те справжнє погинуло під руїнами Києва часі Бату Хана, як це сталося зі стилем Риму часів Августа, як це сталося тепер зі стилем Европи ось в цьому Ваймарі — говорив Сашко далі захоплено.
— Резюме! Ваше резюме! — викрикнув Нестор.
(Продовження на наступній сторінці)