Тож то Нестор скерував свої стопи до Наталії Федорівни в протилежному кінці села і з місця кинувсь в атаку на її жах. Що ж вона, бійтесь Бога, вигадує! Та яке це до дідька завтра? Дияволи ще бозна де, а тут вже пекло, кипить смола і регочуть чорти. Був в бойовому настрої і, здається, йому й тут щастило. Ворога розгромлено, Наталія Федорівна піднеслася духом, мир встановлено.
Вже вдома, за вечерою, Нестор давав звіт Ірині, при чому зустріч в "Ґастгаузі" підпала конфіскаті. Премудрий Соломон сказав би в такому випадку: слідкуй за своїми кроками, коли хочеш споживати ласку твого спокою.
По вечері, з місця, Нестор вирушив в новий похід: атака на неприступну фортецю Івана. Вечір чортячо холодний, брудний, мов би навмисне вибраний для такої операції. Міркував, що сказати, розкладав всі аргументи, які тільки мав у коморах тямки, нічого не знаходив гідного, а тому йшов на сліпо — було-не-було. Чи знайде він того в його барлозі?
Щастя йому сприяло, він знайшов того вдома, лежав на ліжку, як старий Бровко, у дивовижному, закороткому, домашньому халаті і читав, здається, якусь брошуру у пом’ятих, червоних палітурках російською мовою.
Коли Нестор увійшов, Іван намагався звестися, хоч це не давалось йому безусильно. Тяжкий, незграбний, розтріпаний, не людина, а мішок бараболі згнилої від довгого лежання.
— Іване Григоровичу! Будьте ласкаві, не турбуйтесь міняти положення, я лиш на хвилинку і ми можемо гарно розмовляти і так, — заспівав Нестор ангельським тоном.
Іван все таки звівся, сидів на краю ліжка, відкину брошуру, пригладжував лапою збиту чуприну. — То сідайте! Може курите? — озвався він, сягнув за пачкою цигарок, що лежала зараз під ліжком. Нестор розглядавсь, де б його сісти, притягнув стілець від столик в другому куті, сів навкроч ноги, від куріння відмовився.
— Таке ось дивіться дурне перше травня, як вони там кричать своє ура, від коли живу такого не пригадую — говорив Іван, спокійно, прикурював, мав на думці параду в Москві.
— Після таких чудових минулих місяців, — додав Нестор. — Як почуваєтесь, Іване Григоровичу?
— Розуміється — глупо. Як тут можна почуватися? Куди не кинь — клин. Огидно.
— Доба, Іване Григоровичу, — казав Нестор.
— Чому б її таку та не взяли чорти. То ж набридло.
— Але лямку тягнем, — говорив Нестор.
— Та тягнем, — буркнув Іван і лайнувсь матюком, що траплялось з ним дуже рідко.
— І, здається, збираємось, переноситись до "Смерть фашизму" і почати там "Катюшу", — говорив Нестор тоном, до якого підлито дозу цикути.
Іван засовався, мов би на мокрому, потягнув міцно цигарку. — Те, що там залишилося, вросло в мої печінки. Вирви їх і ти мразь. А куди, скажете, інше? До Америки? Знаєте, що я інколи думаю... І приходить же таке дурне... Що та ваша Америка стане перед нами на коліна і благатиме — рятуй! Наша голота і її дуки. А чи знаєте, що ця перша завжди в перевазі? Знаю з власного гіркого досвіду. Дука є дука. Тупик. Дійшов до зеніту і крапка. Голоту взяв за морду і тягни, а там тобі ім’я" — га! Вілла, дві машини, котедж на озері і це зветься "рабочій клас". Цікаво, кому він продасть свої "форди", коли ціна їх на унції золота. А нам що... Голодний, підперсь перевеслом, відчинив двері, показав Ню йорк... Бери! Грабуй награбоване! Твоє! Голота всього світу — вперед! На чолі ми. Уявляю, який там сьогодні парад! Ми тут обжираємось, а вони в голоді. А ура таке, що його і на Марсі чути, — казав Іван затягаючись цигаркою.
Нестор це слухав уважно, ця мова не буденна, мова вартує уваги. — А тому, кажете, рятуй печінки, — казав Нестор.
— А що скажете ви? Америка?
— Нічого не скажу... От лиш питання: чи ця ваша бухальтерія вам поможе? Вам особисто? Ви ж добре знаєте, що тим парадом командують не Івани з хутора Морозівка, а голота. Ви там потрібні, як глисти в череві. Зрештою, це ваша, не моя колька, їдьте, кричіть ура, ваша привілегія... Я лиш хотів би закинути слово за вашу дочку Віру.
— Не ваше це діло, — перебив його Іван погрозливо.
— Не моє, але й моє. Вона мене просила.
— Я батько! Відповідальність моя. Хочу їх зібрати. Там мати... Брат... Зібрати їх хочу. Пов’язати в родину. Ми розкидані, — говорив Іван злобно.
— Не такий це час, не той клімат, не ті умови, — додав Нестор.
— Я над цим думав, це рішено і кінець! — викрикнув Іван. Десь там в ньому, в його глибині — в черепі, серці, в жилах все зупинилось. Нестор не знав, що далі, він тут зайвий... Але коли він вставав і казав спокійно до побачення, Іван проговорив: — Ви мені особисто вибачте, я вас особисто шаную і особисто розумію.
З тим "особисто" Нестор його залишив. Було прикро почуватись безрадним. Зрештою, зрештою... Чому ці скреготи? Хіба це тільки один Іван і одна його дочка? Чи не варто глянути загально? Але та Віра. Та дивна, не зовсім звична, молода людина... Яку він знайшов під зливою куль на прямій дорозі. Це в’язало його сумління. Йдучи додому серед темної, холодної ночі, він боровся не лишень з поривами вітру, але й сам зі собою.
Так кінчався цей його день, що його він мав намір провести на дозвіллю.
У середу, дня наступного, вранці, Нестор виходив з дому одягнутий у зимове пальто, хоча снігу вже не було, але далі дув гострий норд і небо мало барву попелу.
При виході на головну дорогу, на нього чекала усміхнена, рожевощока, у теплому пальті і білому береті, Віра.
— Добрий день Несторе Павловичу! — привіталась вона радісно.
— Добрий день. Віро Іванівно! —• відповів з усмішкою Нестор.
— Мене кликано Віра, навіть Вірочка, мене розпещено, я звикла і враз знов Іванівна? Не думаєте, що це не заслужено? Що сталося? — казала химерно Віра.
Нестор не встиг відповісти, з бічної вулички, вийшов Лука Живаго. — А! Ґльорія! Таке товариство. І Віра. Давно вас, шановна, не мав щастя бачити. Де ви зникали?•— зрадів той вельми.
— Ніде не зникала. Топчусь по тих самих дорогах, що і всі і хто хоче мене бачити — нема перешкод, — казала Віра з ноткою невдоволення. Їй щось перешкоджено.
— Цим ви хотіли б сказати, що я належу до тих, як не хочуть вас бачити. Чи добре я вас зрозумів? — казав Жеваго.
— Абсолютно.
— Це звучить щось, як наклеп.
— А це, як комплімент, — відповіла Віра грайливо.
— Можете звати, як хочете, але на моїй мові, ц зветься правда. Знаєте, кого ви мені нагадуєте?
— Як можу знати.
— Жозефіну.
— Жозефіну? Свят, свят, свят! Змилуйтесь. Наполеонову жінку?
— Но, но, но. Вибачте. Помилка. Маю на увазі скульптуру Канови... Павліну. Язик мій сплутав. Сестра Наполеона, — казав Жеваго.
— Шкода, що не знаю про кого мова.
— Про вас же. Про вас, — відповів Жеваго. — Шкода, що я не скульптор.
— А я не Павліна.
— По моєму, ви більше... На жаль, нам не до Канови, бодай скромний шкіцик.
— Ми так обвантажені драмами та трагедіями, що на шкіци не збуває місця.
— А все таки... Кактус в пустелі... А все таки, — казав Жеваго. — Жили, живемо, будемо жити. Не зважаючи на драми й трагедії. Навіть ось в природі. Де взявся, наприклад, сніг на першого травня в Тюрінгії? Мов б злісно кинуто ще й це на нашу голову. Цікаво, що ті там у Кремлі. У них там ура, похрипли. Переможці. А до мене вчора завітало аж трьох, також переможці, розуміється, п’яні, так по років двадцять кожному, напендючені, роздайсь море — пливе тріска. Ви хто тут будете? — питають. Та, кажу, хіба видно — люди. Бачимо, що не коні, але хто ви такі? Та, кажу, мені ось здається, що це не ваше діло. А ми ось, пендючиться один, скажемо, що наше. Пора на родіну! І без вас знаємо, кажу, ваші поради тут зайві. Хотіли, було, збити рейвах та побачили картини. Малюєте? — питає один. Та ось щось по троху, кажу. А навіщо посадив її задом? Перед ефектніше, — каже той далі. Бо так, кажу, вона сіла. А ти б її повернув. Був би вид, — каже. Соромилась, кажу, трапляються різні... Розумієм, розумієм... Ми вас, сучих синів, маєм на оці, це вам не вигорить. Ось тільки підійдуть наші — загорнем і баста. Але поки вони підійдуть, забирайтесь, кажу, по добру з моєї хати, бо ось покличу людей і вас також загорнуть. Загорнуть, кажеш? Хто нас загорне? Може твої американці? Ви їм потрібні, як дуля під носом. Чув ти Москву? Там сила! — просторікує той. Але все таки зібрались і потьомбали. Обіцяли вернутися.
Так то воно так, — казав Жеваго, — але робити щось треба. Вони роз’їздились, Бухенвальд ожив знов... Чи не час думати ...
— Думано, — перебив його Нестор. — Комендант запевняє, що нема причини боятися.
— Комендант... Нас тисячі, а він один. І напевно "з душком"... "С нашіх", — казав Жеваго.
— Цей, як виходить, не "з наших". І навіть заступник "країнеч" з Детройту, всім тикає. Ти, каже він професору Матюшенкові, не бійся. Ми вас не видамо. Тримайтесі. Без гіштериї..., — казав Нестор.
— Добре йому без гіштериї. Побував би він в шкурі Наталії Федорівни... — говорив Жеваго.
Говорили, шість кілометрів говорили, та сама мова, ті самі слова. Дорогою йдуть та йдуть. На захід і на захід. Ноги, возики, клунки. У Ваймарі, всі вулиці — повно-повнісенько. На Маріївській вулиці Нестор, Віра і Жеваго наткнулись на сцену: головний герой Ванька, расово-кирпатий ніс, на пім’ятій, з червоною, обводкою, шапчині червона зірка, його ко-партнер — старший, лисий, в бухенвальдській блюзі чолов’яга. Орудуючи під самим носом того своїм дебелим кулаком, Ванька виголошував "настоящим руским", з рязанським акцентом "язиком", монолог глибинного змісту: — Ми вас ще, собачих пасинків, таку й розтаку вашу мать, научимо, як разґаварівать с рускім чєловєком. Ми ще зробимо з вас ґезельшаф оселедців й маринади. Ми вам покажемо не Бухенвальда тричі Бухенвальд... Ось тільки прийдуть наші. На Сибір з вами! Колима!
(Продовження на наступній сторінці)