— Моє резюме? З моєї точки бачення? Невтрального глядача?... Русь. Київська Русь. Найясніше місце східнього слов’янства. Дайте вам цю, в якійсь мірі, концепцію державности і ви вийдете навіть під маркою Україна. З Малоросією, навіть Шевченко не дасть ради. Ця лінива стерва вроджена бути підлабузником кожного загарбника і на цьому кінець. Іван Іванович і Іван Никифорович. Отаман Шило й отаман Пузило. Гетьман там, гетьман тут. Не видержить. Злазь з даху й не псуй ґонти, — говорив Сашко.
А Нестор замовк. Збирав, видно, нові аргументи, не міг якось з цим погодитися і опісля, спокійнішим тоном, казав: — А чи думаєте, що можна воскресити щось, що загинуло сім століть тому? Один зухвалець в Римі намагався маршувати староримським кроком, але його повісили. За ноги.
— Зробив один крок зайвий. А жиди он наміряються вигребти засипане з-під руїн Єрусалиму... Дві тисячі років тому, — говорив Сашко, закурюючи нову цигарку.
— За ними Біблія, — вставив Нестор.
— Ну, і мільйони їх одновірців, що їх, на днях, викинуто до ям Европи. Суміш духа і крови дає динаміт, яким можна зривати тисячоліття. Українці починають це також видобувати, — додав Сашко.
— Навіть без Біблії, — говорив Нестор.
— Дарма. Один кріпачок з такої Кирилівки, насолив їм досить, — посміхався Сашко.
На це увійшла Ірина, принесла чай і сковороду яєчні, вони обсіли маленький столик, їли завзято і не менш завзято, великі розмови, головне романтика, яка тепер, мовляв, найприкметніша істина, коли брати світ в його цілості. Згадували Гюґо, якому Сашко приписує мало не божеські властивості, Толстого, якого Сашко ,,не переварює", головне ж Шекспіра. Трагедія. На трагедії все базується... Як Гомера так і сліпого щеняти. І в цьому такому приливі захоплення цим словом, Сашко, ніби між іншим, запитав Нестора; — То, кажете, його повісили?*( * Мова про Б. Муссоліні.)
— Перед учора. За ноги, — відповів Нестор.
— От вам й Шекспір, — казав Сашко зниженим тоном.
— Бабратись у руїнах минулого не завжди безпечно.
Один з наших дістав за таке сім куль. У самому Парижі,**( ** Мова про С. Петлюру.)— казав Нестор.
— Як небезпечно? Бути повішеним за ноги? Розстріляним семи кулями? Це відзначення. Для історії це капітал, Несторе Павловичу, бийте ура, ваш романтизм в поході, не сьогодні — завтра маєте Наполеона ...
Відповіді на це не наступило, Нестор лиш посміхнувся поблажливо, мовляв, і такий жарт для нього не диво, але Ірина, яка в цьому турнірі виконувала лиш ролю дами, яка має кинути рожу переможцеві, несподівано, досить між іншим, сказала: — Але я, замість Наполеона, воліла б Олександра.
Це був шок. Сашко зиркнув на Нестора, Нестор на Сашка, але ні той, ні той не знаходили мови. По часі, одначе, Сашко отямився. — Вибачте, Ірино Сергіївно, чого-чого, а такого пророчити не зможу.
Іринині великі, карі очі стали ще більшими.
— Але чому? Але чому, — питала вона з виразом жалю.
— Багато чому... Не в нашій романтиці. Невловимість. Кров, раса, ґени, галушки, матня... Я не знаю, •— приспішеним темпом говорив Сашко і одразу змінив мову; — Але ж, друзі! — казав він. І пригадав, що він не прийшов сюди рішати проблеми нашої романтики, а знайти можливість побачити зблизька кумира, яким був, протягом років і років, для нього Іван Мороз... І чи не міг би Нестор щось таке йому уможливити.
Нестор охоче на це годиться і вони, зараз по вечері, удвійку вийшли на розшуки того кумира. Було вже темно, вітер повернув зі заходу, погода обіцяла покращати. Знайшли Івана у звичній для нього, поземій позі, розгардіяшна постіль, чуприна вихором, борода застернена, зім’ятий плащ, черевики на босу ногу. З настроєм виразно кислим й виразно настовбурченим.
— Радий вас бачити, — прохрипів він баритоном вітаючись з Нестором. А коли той представив йому Сашка і назвав його Рокитою, Іван мотнув гривою, ніби кінь, якого вкусив ґедзь і він викрикнув: —• Рокита?
— Рокита, — відповів Сашко з посмішкою, у які бавилась зграя бісиків.
Іван не відповів одразу, не знав в який бік дивитися, міцніше присів на ліжку, загорнув голі коліна в поли плаща, здавалось, йому не хватає тут повітря, а коли встоявся — буркнув: — Та сідайте! Не можу вірити... Який такий Рокита?
— Та той самий, — казав Сашко.
— Хіба його чортів син! — вибухав Іван.
— Його син, — відповів Сашко.
— Звідки і як? А де ж він сам? — гримав Іван.
— З ночі, з двадцять сьомого на двадцять восьме, тисячу дев’ятсот тридцять сьомого, він не вернувся з праці,•— казав спокійно Сашко.
— Катюзі по заслузі. Мурин зробив своє і значить геть. Правильно. А ви, значить, його син... І говорите українською мовою. Як таке сталося?
— Можливо, вашими молитвами.
— Не второпаю ...
— Це не так просто. Вимагається часу.
— А матір ви мали?
— Як і всі під сонцем.
— А де ж, скажете, вона?
— Також не вернулась. Тільки іншим разом
Широкі Іванові уста розтягнулись у дику гримасу ні то болю, ні то вдоволення, потягнувся за недопалком цигарки на нічному столику, запалив її паперовим сірником, видув хмару диму і продовжував: — Чорт би вас усіх забрав. І напутило вас в те українство, російське куди вдячніше для чесного космополіта.
— Помилились з адресою. Я не космополіт, дозвольте вам зауважити, — спокійно говорив Сашко, присів на стільці біля столу насупроти Івана з наміром слухати, байдуже що той там скаже.
А той бушував.
— Не підходить термін? — питав він злобно.
— Не в теміні біль зуба.
— Може скажете в чому?
— Може в нерві. Може в організмі.
— Як це розуміти?
— Я не прийшов, ані сповідатися, ані каятись, ваш батько й мій батько однаково над Дніпром родились. Звідсіль і відповідальність, — пожвавлював темпо мови Сашко.
— Яка відповідальність? — злоречив Іван.
— От хоч би, що трапилось з вами.
— Ніхто вас не просить.
— Це вдарило Сашка по нервах. — Нас багато дечого не просять... Бути цербером Ухт-Печорська, гостем Бухенвальду... Підшиваєте мені космополітизм, а чи ви сам якось себе окреслили? Стрибаєте з-під дощу під ринву, а де сухе — хай скаже Денис... Сліпа кишка в череві імперії, такий же мурин, як і мій батько, загребайло голими руками чужого жару, — говорив Сашко вже піднесеним тоном.
— Це моя отчизна! — гаркнув Іван. — І вам таки до неї зась!
— Навіщо зойки, ми знаємо. Чи пригадуєте, які вона пропонувала вам на "стулі"?*(* Знаряддя тортур НКВД.)
— Це ваш батько! Це він!
— Це був він. Слідчий вашої отчизни.
— Бо це ви!... Бо це ви! — хриплим голосом кричав Іван. — Маркс!
— Не забувайте його апостолів. Чи не стояли і ви в чергах, щоб вклонитися нетлінним мощам преподобного Леніна? Трупам піраміди, живим людям діри щурів. Чим ви були у тому вашому Ухт-Печорську? Великим гівном спрепарованим моїм батьком. ’
Громи-блискавки, Іван розторощений, йому відняло мову, він таке слухає, без злості, без ефекції, це брало. І доки він збирався з мовою, Сашко громив далі: — чув, я чую... Збираєтесь вертатися. Вертайтеся. Там ще не досить товкли кал вашою мордою, ніби збиточного кота, хочете більше. Бо ви раб. Вас загіпнотизовано... Без назви, без мови, без гонору. Вам плюють у вічі — кажете дощ.
Ой-єй! Ой-єй! Це вже направду заодверто, обличчя Іванове почало раз червоніти, раз попеліти, здавалось, ще слово і він зірветься, свого противника, рвати на кусся і Нестор, що стояв зацікавлено при дверях, змінив своє місце і став поміж ліжком Івана і столом Сашка. Гей! Гладіятори! Чи не час вам змінити пози? — говорив він з докором.
— Ні, Несторе Павловичу. Чекайте, — бурмотів Іван голосом, ніби душили його за горло, — боїтесь, що поб’ю йому морду. Ні. Ще ні. До морди ще дійде, а поки... Як вас, кажете звати? — задихався Іван і вказівним пальцем вказував противника.
— Ро-ки-та! — говорив той підкреслено, визивно, насмішливо.
— Гідний, свого батька, нахаба.., Але той не взяв мене своїм "стулом", не візьмете й ви вашим нахабством, він програв по всій лінії, ви програєте по всій лінії, в нас не візьмете, для цього ви замалі, — хропів Іван задушливо.
— Іване Григоровичу! — озвався Нестор. — Змініть ваш флюгер. Можна зірватися.
Іван урвав мову на пів слові, стряснув головою, глянув на Нестора, затягнувся міцно димом цигарки і викрикнув зміненим голосом: — А ну теж як?
— Маєте чарку? — питав Нестор.
— А ну те ж що? Чарка? Та є... Чорти б взяли.
Цей несподіваний тяг зробив влом. — А як же... То ж ви мої гості... У мене тут недопитка... Ану те ми її утрійцю ...
— Це я розумію! — говорив Сашко. — Ковбаса та чарка і минеться сварка.
— Щодо ковбаси... Маємо лиш цибулю. А щодо сварки... Вибачте... До неї вернемось, — казав Іван уривно, сягнув рукою за спинку ліжка, появилась, американського вигляду, пляшка, намацав три посудини вигляду стопок, розлив до них рідину кольору міцного чаю...
— Отже, непрохані гості, вдаримо по цій стопці і тоді марш. За здоров’я! — вимовив Іван мало не голубиним вуркотом і вилив свою мірку до рота.
(Продовження на наступній сторінці)