Чолов’яга в бухенвальдській блюзі, ледве чи й розумів компліменти партнера, намагався щось сказати у своїй "шпрахе", розкривав то закривав рота, тож то той крив його матом, мов дубиною і на цьому дискусія їх скінчилася.
Ледве чи хто щось з того розумів. Говорили, що почав мову чолов’яга у бухенвальдській блюзі. Як бувший важливий член партії соціялістів демократів, як довголітній в’язень того самого Бухенвальду, зустрівши Ваньку, якого він знав також з Бухенвальду, він почав дорікати, чому, як він казав, "русіше камараден", відкрили знов Бухенвальд і яким правом розстрілюють там людей без суду. Це і зірвало Ваньку. З цього й почалась ця дискусія чемпіонів справедливости й дружби народів. Тому і зібралась біля них чимала юрба глядачів, які безпосередньо й невтрально цій дії приглядалися. Нестор, Віра й Жеваго, поняті цікавістю, також тут зупинилися і зо всіх тих барвистих епітетів Ваньки, якими він обкладав свого дискутанта, найбільше вразило "ось тільки прийдуть наші", що вказувало, що вчорашні страхи шановної Наталії Федорівни не були тільки наслідком порваних її нервів, грізним мементо-морі грізної дійсности, яка насувалась і ширилась над землею Ґете-Шіллера.
У самому ж комітеті, як звичайно, шуміло-шумом. На хіднику, на сходах, по поверхах й кімнатах — кишіло-кишмя. Приходили, відходили, піднімалися вверх, сходили вниз, творили гуртки, говорили, слухали... З намаганням "щось довідатись". Куди хто їде і як їде, чи прийдуть, чи не прийдуть, кого де забрали і як забрали. — Ну, що там? Як? — Та, кажуть, прийдуть. — Та хіба т американці аж так з глузду зсунулись, що віддадуть своє? Задурно? — Які там, скажете, американці? Барух, та Морґентау, та Літвінов, та всілякі Гісси. Своя, чесна братія. Під орудою батька народів, — пояснює ситуацію хтось зі знавців.
Трохи згодом, до коменданта міста вислано делегацію. Який це раз? Професор Метюшенко, інженер Голоховський, інженер Боруняк. У старій, недорозгромленій радниці, у найкращій з її заль з барельєфами містерій "Фавста", їх приймає, вже втретє, середнього росту, приземкуватий військовий у чині капітана на прізвище Мек-Ґлюр. За перекладача — молодий, стрункий, білявий лейтенант Гриняк, родом не з Детройту, як казали спочатку, а з Чікаґо, який ломаною українською мовою, звертаючись до всіх на "ти", перекладав мову коменданта, з якої виходило, що до цього часу, про який будь прихід сюди росіян, йому офіційно не було відомо. А не офіційно? Неофіційного не слід брати на увагу. Коли б щось так сталося •— про це буде наперед повідомлено. Чи можна знати, що те наперед значить? Це значить два-три тижні часу. Чи існує якесь особливе ставлення до втікачів українського походження? Ні. Нічого такого особливого, лишень українці не можуть розраховувати на транспорт війська. Вони мусять цю справу полагодити власними засобами. Все решта однакове всім. Чи можна конкретніше знати, що значить те "решта"? Всі, що хочуть вертатися, можуть вертатися, американська влада їм сприятиме, ті ж, що не хочуть — можуть лишатися. Насильно їх не видадуть. Що станеться з ними дальше — цього питання ще не вирішено.
І на цьому кінець, о’кей! Ґуд бай! Розмова коротка, проста, ясно. Делегація залишає радницю з почуттям мішаним. Основне "коли" і "куди", лишається далі питанням. Офіційне звідомлення головного командування мало б казати: на фронті без змін. Чекати на нові розпорядження.
Нестор, що залишив Віру й Жеваго внизу в гурті публіки, вдався до свого уряду, де на нього чекає знана редакція "Ґрааля", на цей раз з додатком двох, сливе двійнят, поетів Я. Шияна і М. Буяна. На головному місці Сашко. Атмосфера контрапунктальна. Нестора засипано питаннями. На вазі доля "Ґрааля". — Погано, братики, — говорив Нестор. — Нова трясця... Можливо прийдеться лишати Ваймар. — А це поважно, чи тільки по українськи? — зводив на жарти Сашко. Вигляд Нестора не прозраджував жартів. — За пару тижнів буде поважно, — відповів Нестор. — У цілому, славному теперішньому Ваймарі ні одної цілої друкарні. Та це не значить кінець взагалі. В наплечнику його головного редактора його майбутність забезпечена твердо, і рано чи пізно він появиться друком. — Амінь! — відповів на це Сашко. Тож то поет Шиян, втягнувши голову в плечі, мов би він хотів сховатися, почав доказувати, що царство чудодійного Ґрааля, від віків манило шукачів істини і в історії людства не було більш вдячної для цього атмосфери, ніж тепер. Сашко Рокита зробив на це свої великі очі ще більшими, але не сказав нічого, а Нестор несподівано заявив, що він годиться з Шияном, бо тиранія, яка залягла над Европою, створила справді атмосферу шукачів мучеництва, та лицарів абсурду, які готові вмирати за яку хочете "ідею".
Ця думка Нестора зчинила заколот. Редакція "Ґрааля" сприйняла це, як кпини над нею й вимагала пояснення. Поет Шиян кинувся пояснювати ідею Ґрааля, як не слід ототожнювати з багажом, що його віз, скажемо, Ленін в запльомбованому вагоні. Тут ходить про добро ідеальне, щастя духове, натхнення релігійне. Сила цього світла в його невловимості, воно збагачує не кишеню, а серце.
Сашко, що спочатку слухав цю риторику з деякою увагою, опісля підійшов до Нестора і спокійно спитав:
— Чи ви не бачили часом Віри?
— Бачив, — відповів байдуже Нестор, не перестаючи слухати Шияна.
— Не знаєте, де можна її знайти? — питав Сашко.
— Я залишив її внизу, — казав Нестор, збільшив голос і додав:
— Але, панове! Вибачте. — Він глянув на годинник. — Я спізнився. Мушу відійти. До побачення! — і він встав, і швидко відійшов. Залишивши решту всіх за собою.
Чого він властиво квапився? Чому виминув Сашка?
Здається, він не бажав сам собі признатися чому. Хоті уникнути побачення з Вірою, але сходячи вниз, повернув чомусь до амбуляторії Татяни, до якої, либонь, не мав ніякої справи. І вдав здивовано, коли саме тут в почекальні побачив Віру, яка саме на нього чекала.
— За вами, між іншим, питав Сашко, — кинув він Вірі, а сам попростував до кабінету Татяни.
— Нічого, нічого! Іншим разом — зрадів він, що Татяна була занята.
— Щось важливого? — запитала Татяна, занята чиїмсь вредним зубом.
— Ні. Нічого особливого. Іншим разом. — І повернув до виходу.
— Несторе Павловичу! — озвалася Віра. — Ви когось шукаєте?
— Вас, — відповів він жартом.
— Дозвольте представитись: Віра! Ви, здається, квапитесь до "Елефант"-у. Чи дозволите накинути вам її товариство?
— Накидайте! Негайно! — відповів він бистро.
Віра підстрибнула з місця, з розгону схопила його під руку, вирвались прожогом на людну вулицю і пішли нога в ногу з гострим відчуттям такту, ритму, легкости. Сонце полудило їх теплом і сяйвом, уста і очі брутально впивались його ласкою. Віра відчула жагучий акорд чуття, мов би гнала її бичем.
— Ви, здається, хотіли сказати мені щось приємного? — запитала вона по часі, розтягаючи кожне слово у летючий бальон.
— Ви гарна жінка і було б грішно сказати ні, — відповів він.
— То кажіть! То кажіть! — зупинилась і затупала ногами.
— Не виходить, — казав він відступаючи.
— О! Скупий лицар! Гарпаґон. Тоді скажу я. Знаєте, Несторе. Я вас люблю. — І вона почервоніла до самих вух.
Є дуже прості слова, але вони вдаряють. Хідник під ногами ломаний, будови в грузах... Ручні возики, наплечники, заклопотані лиця, різномовна мова. На цьому тлі, ці двоє нагадують гніздо пташки, приліплене на скелі з краєвидом бурхливого моря. Воно каже: і тут має бути любов. На цій скелі, у цьому граніті. Ці кругом люди поторощені на череп’я, але в них живі соки, вони хочуть рости, пустити десь коріння і навіть цвісти. Під їх ногам одна з найкращих плянет — лиш подумайте й зрозумійте.
Нестор не був заскочений признанням Віри, він ц і так знав, його більше бентежило його власне наставлення, а це значило роздвоєння, суперечність в собі, занечищення сумління. Чому тоді він з цим бавиться? Це огонь. Виправдувавсь, що він обіцяв говорити з її батьком і дати їй звіт. Мав намір зробити це зрання, але перешкодив Жеваго. Тепер ось нова перешкода. Їх понесло далеко від течії дії в озори непроглядности — лиш туман та міражі, кермо вирвано, вітрила у шматтю.
Віра сказала і сама злякалася. Її залито барвою страху. Вона знає, що торкнулась струни дикого звучання, все в ній здригнулося, по нервах вдарив огонь. Вона вирвала руку з руки Нестора і намірилась втікати.
— Вірочко! То ж чекайте! Слово за мною, — сказав Нестор і схопив знов її руку.
— Тепер мовчіть! — вирвалось у неї. — Одно слово і мене нема.
— Чому аж такі висновки?
— Я й так знаю.
— Цікаво, що?
— Що я для вас тягар. Ви втомлені. Забагато того... Довкруги стільки... А тут я ...
Слово за словом і мова устійнилась, зловлено її течію, чуття влягалося, Нестор рішив оминути "Елефант", там забагато знаних облич, пригадав одно місце, де бував ще за Райху і по часі, вони сиділи при столику оріхового дерева, колись фешенебельного ресторану "Цур Зооне", вікна якого затягнуті целюлозою, двері подряпані, на покреслених рисами стінах, старовинні гравюри ґротів, німф, пастухів з вівцями. Їх обслуговував старий, довгий кістяк в одязі, що нагадував фрак, з дуже незацікавленим обличчям, загробним голосом, бровами, що нагадували дві, встромлені в череп, мітли під якими глибоко запало до ям двоє згаслих очей.
Напочатку, той кістяк на всі запити, що йому ставили, відповідав виключно "найн". Їжі найн, пити найн, та коли Віра показала одного американського "камиль"-я, відповіді змінились на "я". Появилось щось їсти у вигляді м’яса й картоплі мініятюрних розмірів і навіть кави з "кухен" ерзацного майстерства.
(Продовження на наступній сторінці)